Розділ 18. Гірко!

Зала “Марінєйру” була прикрашена святково. Кульки, квіти, постери зі словами “Щасливого шлюбу!” Все тут просто кричало про сьогоднішню радісну подію. Наречена була одягнена в небесно-блакитну сукню з такою ж фатою. Животик виріс ще більше, однак ні її, ні жодного з присутніх це не турбувало. Наречений кружляв біля коханої, щоразу запитуючи, чи їй щось потрібно. Та лише ніжно усміхалася, та час від часу цілувала його у гладко виголену щоку. Кохання просто витало у повітрі.

Юля встигла приїхати до ресторану однією з перших. Поки Карлуш з Деоліндою пішли привітатися з Мігелем, Віра потягнула подругу на терасу, щоб спокійно поговорити.

– Я ж казала, що нічого не потрібно купувати, - мовила вона, беручи до рук красиво загорнутий подарунок. 

– А я казала, що куплю щось маленьке, – посміхнулася Юля. – В цьому випадку, для маленької.

– Вау, яка краса! – Віра не втрималася, щоб не розгорнути пакунок і зараз розглядала одежку та пелюшку. – Після такого я просто змушена буду тебе хрещеною зробити!

– А я просто змушена буду з радістю погодитися!

– Жарти жартами, але цей місяць ми майже не спілкувалися, – докірливо мовила Віра, вмощуючись зручніше й обіймаючи руками живіт, у якому тихенько ворушилося нове життя. – Розкажи хоч коротко, поки гості не поприходили, як ти там? Як робота? Як житло? Сусіди? Співробітники?

Юля зітхнула й мимохіть усміхнулася.

– До роботи вже звикла, – почала вона. – Працюю в крамниці та ще іноді на екскурсіях підміняю. Кімната у мене маленька, але я там тільки ночую, тож особливо не жаліюся. Сусіди – різні. Є один, що мене добряче дістає. Постійно чіпляється, немов йому нудно без моєї уваги.

– Хоч гарний? – миттєво зацікавилася Віра, іскристо блиснувши очима.

– Симпатичний, однак як людина – нічого хорошого, – махнула рукою Юля. – От сьогодні дізналася, що він погрожував моєму… – вона раптом прикусила язика, зрозумівши, що ненароком обмовилася.

– Твоєму кому? – насторожено перепитала подруга. – У тебе хтось з’явився? Ну, чого мовчиш? Розповідай давай!

– Та нічого особливого… – спробувала викрутитися Юля, відводячи погляд.

– По очах бачу, що брешеш! – Віра удавано суворо насупила брови. – Кажи вже! Не нервуй вагітну жінку!

Юля не витримала й розсміялася.

– А, то ти так! Шантажуєш мене животиком, так? Ну добре, добре… – вона зробила вигляд, ніби капітулює. – Але слухай: скажу тобі, та Мігелю ні слова! Обіцяєш?

– До чого тут Мігель? – не зрозуміла Віра.

– Щоб Карлушу не проговорився. То що, обіцяєш? – наполягала Юля, звівши брови.

– Обіцяю, – здалася подруга, але вже за мить примружилася. – А до чого тут Карлуш? Ти ж не з Карлушем…?

– Та боже збав! – Юля аж махнула руками. – Я з одруженими стосунків не заводжу. Це його працівник… Його звати Габріель, ми працюємо разом у крамниці.

Очі Віри засвітилися ще яскравіше.

– Так це ж чудово! – вигукнула вона. – Розкажи мені більше про нього.

Юля зніяковіло всміхнулася й, не дивлячись на співрозмовницю, почала:

– Та нема там чого особливо розповідати. Молодший за мене, але не набагато. Ми з ним, як не дивно, маємо багато спільного. Вечори та вихідні проводимо разом. Їздимо на його мотоциклі, відкриваємо для себе північну Португалію – ті самі замки, узбережжя, маленькі містечка… З ним якось легко, наче знала його все життя. Але, – вона зітхнула, – все це тимчасово. Ми обоє це розуміємо. Через п’ять місяців я повертаюся в Україну.

– А може, ти ще передумаєш? – обережно припустила Віра, і в її голосі з’явилася тепла надія. – Можливо, це і є справжнє кохання? Я ж теж думала, що тут не залишуся, а ось бачиш, як все сталося? – вона ніжно погладила животик.

– Хтозна… – прошепотіла Юля. – Я вже й сама почала сумніватися. Але ж у своїй країні я потрібна. Батько – сам, йому потрібен догляд. Та й тітці Варці треба допомагати з волонтерством.

Віра якийсь час мовчала, вдивляючись у подругу з ледь помітним смутком у погляді.

– Ну, як знаєш… – нарешті озвалася. – Але в тебе ще є час гарно все обміркувати. А поки що придивися до Габріеля. Можливо, відповіді на всі питання й сумніви вже криються у твоєму серці.

Юля повільно кивнула, задумавшись.

– Життя покаже… – мовила вона тихо.

Дівчата не встигли договорити, адже до них уже йшли Мар’яна з Жуао і дітьми.

*  *  *

Задля зручності, усі столи в «Марінєйру» поставили літерою «П», аби кожен гість міг бачити молодят і водночас почуватися частиною спільного святкування. Зала була прикрашена просто, але зі смаком: білі скатертини, свічки у скляних підсвічниках, кілька букетів свіжих квітів на кожному столі, а над головами – гірлянди з маленьких вогників, що створювали атмосферу тепла й домашнього затишку.

Коли запрошені розсілися по місцях, офіціанти почали приносити перші страви. На відміну від українського весілля, де столи зазвичай вгинаються під вагою салатів, ковбас і нарізок, тут усе виглядало більш стримано й вишукано. Спершу гостям подали petiscos – невеличкі закуски: оливки, шматочки сиру, хліб із хрусткою скоринкою, паштет і кілька видів ковбасок. Цього було цілком достатньо, щоб розпалити апетит і створити настрій для подальшої трапези.