Розділ 17. Клопоти

Зима поступово брала гору над теплом осені, впевнено й невблаганно входячи у свої повноцінні права. Холодні пориви вітру дедалі частіше вдиралися під одяг, пробирали до самої душі, немов нагадуючи: “Тут моя влада, і я не збираюся відступати”. Світанки ставали пізнішими, а сутінки — ранішими. Місто здавалося трохи сонним, загорнутим у сірий серпанок дощу та зимового подиху океану.

Єдиним світлим боком для Юлі та Габріеля була саме негода. Дощі рятували від щоденних екскурсій – у таку пору туристів значно меншало, і вони могли разом працювати у сувенірній лавці. А ввечері пара насолоджувалася теплом капучіно у кав’ярні або ж просто прогулювалася порожніми вулицями Авейру під парасолькою і говорили про все на світі. Іноді здавалося, що ця змокла, прохолодна і водночас затишна зима належить тільки їм двом.

Та ідилія щоразу могла розсипатися від єдиного повідомлення чи дзвінка з України. Юля відчувала, як їй стискає серце, коли на екрані з’являлися новини про масовані обстріли. Ворог цілеспрямовано бив по енергетичній інфраструктурі, і країна занурювалася у темряву – буквальну й символічну. Вночі більше не світили ліхтарі, вулиці міст тонули у чорному мороці. Люди навчалися жити у новій реальності: зі свічками, ліхтариками, буржуйками та павербанками, які стали такими ж потрібними, як хліб чи вода.

Юля дуже переживала за рідних і постійно шукала способів допомогти. Кожного місяця частину заробленого вона відсилала тітці Варці, і цього разу гроші пішли на купівлю генератора для місцевого волонтерського центру. Там і так працювали на межі можливостей: готували їжу для військових, плели сітки, роздавали гуманітарну допомогу. А тепер генератор мав стати справжнім серцем приміщення – він дарував світло, тепло й відчуття, що попри темряву навколо, життя триває.

Юля довго розглядала фото, які прислала тітка: кілька чоловіків у стареньких куртках і жінки в хустках, усміхнені, хоч і втомлені, стоять біля новенького генератора, немов біля святкового подарунка. “Світло – це теж зброя”, написала Варка у повідомленні. І Юля, змахнувши непрохану сльозу, ще раз переконалася: навіть за тисячі кілометрів вона може бути корисною, може підтримати тих, хто залишився вдома.

З татом вони намагалися зідзвонюватися хоча б раз на тиждень. Для Юлі ці розмови були маленьким містком до дому, до минулого життя, де все було ще спокійним і зрозумілим. Але водночас кожен дзвінок залишав по собі гіркуватий осад. Вона чула в його голосі та бачила в його очах неймовірну втому, яку намагався замаскувати жартами, вловлювала довгі паузи, коли він шукав потрібне слово або переводив подих.

З цих бесід дівчина дізналася, що полон залишив на ньому глибокий слід. Звичайно, вона й не мала ілюзій – хто після таких випробувань може почуватися добре? Та особливо боліло, що всі ці тортури випали на його долю в такому віці, коли людина вже мала б спокійно насолоджуватися онуками, доглядати садок, а не боротися з новими і новими діагнозами.

Погіршення зору й слуху, постійні головні болі, проблеми з серцем… і найстрашніше – панічні атаки, які накочували несподівано, залишаючи його виснаженим та беззахисним, мов дитину. Юля слухала і відчувала, як у ній усе стискається від безсилля. Вона відправляла батькові гроші на лікування, оплачувала обстеження, купувала ліки, та процес реабілітації тягнувся занадто повільно. Лікарі казали: “Потрібен час. І спокій”. Час вони ще могли знайти, а от де взяти спокій у країні, яка щодня здригалася від вибухів?

Їй було боляче бачити, як із колись сильного, енергійного чоловіка, який завжди здавався їй незламним, доля зробила тінь. Та водночас вона відчувала в його голосі іскру впертості — ту саму, яка допомогла йому вижити там, у полоні. І ця іскра давала їй сили йти далі, працювати, жити, допомагати.

Від Сергія ж, навпаки, з того самого моменту, коли він надіслав коротке привітання з днем народження, не було жодної звістки. Його тиша звучала для Юлі гучніше за будь-які слова. Вона раз по раз поверталася до месенджера, перечитувала їхню стару переписку, шукаючи бодай натяк на те, що сталося, але дарма. Повідомлення, які вона йому відправляла, лишалися без відповідей – сині галочки так і не з’являлися.

Кілька разів дівчина наважувалася обережно заводити розмову про нього з тіткою Варкою. Проте та лише розводила руками: мовляв, і сама не знає, що з хлопцем, хоча обіцяла розпитати дядька Степана.  

Дівчину мучили сумніви з приводу Сергія. Та водночас її серце вже жило іншим. Почуття до Габріеля розпалилися так швидко й так яскраво, що затулили собою все інше. І хоча обидва добре усвідомлювали: це ненадовго, що рано чи пізно вона мусить повернутися додому, – саме ця думка, як не парадоксально, тільки ще більше притягувала їх одне до одного. Вони жили тут і зараз, насолоджувалися кожною митью так, наче завтра світ може зникнути назавжди. І вже через деякий час кожен з них почав ставити собі небезпечне запитання: а чи варто взагалі колись розлучатися?

*  *  *

Наближалося Різдво. Атмосфера свята буквально ширяла у повітрі. Ще з початку листопада торговельні центри сяяли гірляндами та вітринами, прикрашеними з такою ретельністю, ніби кожна вітрина була маленьким казковим світом. А вже в грудні в самому серці міста, на центральній площі, височіла ошатна ялинка, прикрашена золотими і червоними кулями, стрічками та різнобарвними ліхтариками. Коли надвечір вмикали ілюмінацію, здавалось, що дерева на вулицях починали дихати теплим світлом, а все місто перетворювалося на чарівну казку.

За тиждень до Різдва, коли вулиці вже роїлися від людей із пакунками й подарунками, а Юля саме поверталася додому після чергової зміни, задзвонив телефон. На екрані висвітлилося знайоме ім’я – Віра.