Розділ 15. Авейру

Авейру зустрів Юлю проливним дощем. Сіре небо, густе і важке, робило все довкола однаково тьмяним і сумним. Вийшовши з автобуса, Юля зупинилася, озирнулася довкола. Мокрі тротуари відбивали світло поодиноких неонових вивісок, а щільний дощ з вітром змушували її щільніше стискати парасольку. Добре, що перед від’їздом вирішила її придбати – в Лейрії вона здавалась зайвою, а тепер стала маленьким щитом у цьому сіро-вологому світі.

Раніше її день був чітко розписаний: робота в готелі, кімната, ліжко, їжа, і все повторювалося, як за заздалегідь запрограмованою схемою. Життя під дахом готелю мало свої переваги: ти живеш, працюєш, їси – і все в одному місці. А зараз все змінилося. Попереду була нова сторінка португальського життя, і серце одночасно тремтіло від передчуття та стискалося від страху.

Карлуш мав зустріти її, щоб завезти до нової оселі, однак, на автостанції нікого, хто б хоч віддалено нагадував його, не було. Юля зітхнула, знову відчуваючи себе маленькою дівчинкою у незнайомому місті. Вона вирішила присісти на лавку під дахом навпроти виходу з автостанції, сховавшись хоч трохи від дощу, і почекати. Час тягнувся повільно, а думки літали десь далеко.

Похмура погода наганяла на неї депресію. А в дитинстві маленька Юля полюбляла дощ. Вона тоді закутувалася у ковдру, брала в руки чергову книгу, а мама робила гарячий чай і бутерброди з маслом і медом. Приходила до доньки в кімнату, ставила все це на столик біля ліжка, цьомала її у чоло і завжди пересувала настільну лампу ближче, щоб її Юлечка не зіпсувала зір. Як же їй не вистачає зараз мами…

– Довго чекаєш тут? – чоловічий голос за спиною перервав спогади. 

Дівчина обернулася. Перед нею стояв високий чоловік — помітно вищий за середньостатистичного португальця, з впевненою поставою, яка одразу притягувала погляд. Його темне волосся було трохи розтріпане вітром, а легка щетина на підборідді додавала вигляду недбалого шарму. Світлі очі, що тут рідкість, світилися спокійною добротою. А усмішка була здатною відразу розтопити будь-які сумніви й тривоги.

Одягнений він був зовсім не по погоді — легенька куртка, джинси та футболка з великим написом: “Don’t Worry Be Happy”. Сумнівів не залишилося – це був той самий Карлуш, з яким вона вже встигла поспілкуватися по відеозв’язку.

– Ні, приїхала хвилин десять тому, – піднімаючись з лавки, відповіла Юля. Вона підійшла до чоловіка і привіталася з ним в португальській манері – поцілунок в обидві щоки. Дівчина ніяк не могла звикнути до такого привітання з незнайомими. Адже це вторгнення в її зону комфорту. Але тут так заведено, тож, що поробиш.

– Я припаркував машину неподалік, давай допоможу з речами, – запропонував Карлуш, і не очікуючи дозволу, схопив за ручки сумку та валізу українки і швидким кроком почимчикував у бік паркінгу.

В салоні автомобіля було тепло, сухо і затишно. Юля сіла в крісло біля водія і застібнула пасок безпеки.

– То куди зараз їдемо? – запитала вона.

– Якщо не проти, трішки покатаємося, – відповів чоловік. – Я сьогодні був у твоїй майбутній кімнаті і виявив, що декількох речей не вистачає. Тож заїдемо до супермаркету для початку, придбаємо все необхідне. Одразу ж можеш і продукти собі закупити, щоб потім в руках не носити. Кухня у вас спільна, але раджу продукти, які не псуються, залишати у своїй кімнаті. А ті, що ставитимеш у холодильник, обов’язково підписуй. А то студенти – народ простий, можуть і з’їсти, якщо хазяїна не знайдеться.

– Вічно голодні студенти, – посміхнулася Юля, більше навіть до самої себе. Згадала свої студентські роки в гуртожитку. Їм тоді постійно хотілося щось перекусити.

– Тобі от смішно, а іншим буває не до сміху. Прийде ввечері голодний чи голодна, до холодильника – а там пусто!

– Зрозуміла, їжу підписувати, а решту берегти у кімнаті.

– Правильно! – задоволено кивнув Карлуш. – Що ще мав сказати? Ага, прання. Пральна машина і сушарка в єдиному екземплярі. Тож доведеться домовлятися про час прання. Те ж стосується і душу. Чим раніше встанеш, тим більша ймовірність, що своєї черги не доведеться чекати.

– Ок, взяла і ці поради до уваги, – мовила Юля. Хоча вона намагалася уважно слухати Карлуша, не могла не оглядати при цьому місто.

Авейру недарма називають “португальською Венецією”. Місто вражало своїм старовинним шармом: вузькі бруковані вулички, невеличкі будиночки з яскравими фасадами та численні канали, що немов жива мережа перепліталися через усе серце міста. 

Через погану погоду гондоли – основна атракція міста – не катали туристів, зате спокійно стояли пришвартовані вздовж берега. Їх яскраві кольори – червоний, жовтий, синій, зелений – контрастували із сірістю дня і миттєво привертали погляд, створюючи відчуття, що навіть у похмурий день тут можна знайти веселку.

На численних мостах, що перетинали канал, були прикріплені тисячі райдужних стрічок, що колихалися від вітру, ніби живі, та розбавляли похмуру картину міста. Попри дощ, на вулицях було чимало людей: хтось поспішав у справах, хтось повільно прогулювався із парасолькою у руці, милуючись архітектурою, а десь на мостах можна було помітити закохані пари, що трималися за руки, сміялися й насолоджувалися атмосферою міста. Юля не могла не затримати на одній такій парочці погляд і на мить згадати про Сергія, а Карлуш тим часом продовжував свій інструктаж:

– Ключ завжди тримай при собі, не втрать, бо копій у мене багато немає, та й за втрачений доведеться платити. Прибиратимеш у кімнаті сама, ванну та кухню миє моя дружина раз на тиждень. Але після прийому їжі за собою всі прибирають і миють посуд. Усе необхідне для приготування є, навіть спецій купувати не потрібно – вони для всіх спільні. Але якщо хочеш, можеш і свої використовувати. Алергія, до речі, в тебе на щось є?