Розділ 15. Авейру

Авейру зустрів Юлю проливним дощем. Сіре небо робило все довкола сірим. Вийшовши з автобуса, дівчина почала озиратися. Добре, що хоч парасольку купила перед від’їздом. Раніше вона їй не особливо й була потрібна. Проживання в готелі мало свої переваги: живеш, їси і працюєш, як кажуть, не відходячи від каси. Однак зараз у неї починалася нова віха життя. 

Карлуш мав зустріти її, щоб завезти до нової оселі, однак нікого, схожого на нього, на автостанції не було. Юля вирішила присісти всередині на лавці та почекати. 

Похмура погода наганяла на неї депресію. А в дитинстві маленька Юля полюбляла дощ. Вона тоді закутувалася у ковдру, брала в руки чергову книгу, а мама робила гарячий чай і бутерброди з маслом і медом. Приходила до доньки в кімнату, ставила все це на столик біля ліжка, цьомала її у чоло і завжди пересувала настільну лампу ближче, щоб її Юлечка не зіпсувала зір. Як же їй не вистачає зараз мами…

- Довго чекаєш тут? - чоловічий голос за спиною перервав спогади. 

Дівчина обернулася. Перед нею стояв високий, як для звичайного португальця, чорнявий чоловік років тридцяти п’яти. Світлі очі, що також тут рідкість, та приємна усмішка. Одягнений зовсім не по погоді - легенька куртка, джинси та футболка з написом: “Don’t Worry Be Happy”. Це був той самий Карлуш, з яким Юля вже встигла поспілкуватися по відеозв’язку.

- Ні, приїхала хвилин десять тому, - піднімаючись з лавки, відповіла Юля. Вона підійшла до чоловіка і привіталася з ним в португальській манері - поцілунок в обидві щоки. Дівчина ніяк не могла звикнути до такого привітання з незнайомими. Адже це  вторгнення в її зону комфорту. Але тут так заведено, тож, що поробиш.

- Я припаркував машину неподалік, давай допоможу з речами, - запропонував Карлуш, і не очікуючи дозволу, схопив за ручки сумку та валізу нової знайомої і швидким кроком почимчикував у бік паркінгу.

В салоні автомобіля було тепло, сухо і затишно. Юля сіла в крісло біля водія і застібнула пасок безпеки.

- То куди зараз їдемо? - запитала вона.

- Якщо не проти, трішки покатаємося, - відповів чоловік. - Я сьогодні був у твоїй майбутній кімнаті і виявив, що декількох речей не вистачає. Тож заїдемо до супермаркету для початку, придбаємо все необхідне. Одразу ж можеш і продукти собі закупити, щоб потім в руках не носити. Кухня у вас буде спільна, але раджу продукти, які не псуються, залишати у своїй кімнаті. А ті, що ставитимеш в холодильник, обов’язково підписуй. А то студенти - народ простий, можуть і з’їсти, якщо хазяїна не знайдеться.

- Вічно голодні студенти, - посміхнулася Юля, більше навіть до самої себе. Згадала свої студентські роки в гуртожитку. Їм тоді постійно хотілося їсти.

- Тобі от смішно, а іншим буває не до сміху. Прийде ввечері голодний чи голодна, до холодильника - а там пусто!

- Зрозуміла, їжу підписувати, а решту берегти у кімнаті.

- Правильно! Що ще мав сказати? Ага, прання. Пральна машина і сушарка в єдиному екземплярі. Тож доводиться домовлятися про час прання. Те ж стосується і душу. Чим раніше встанеш, тим більша ймовірність, що своєї черги не доведеться чекати.

- Ок, взяла ці поради до уваги, - мовила Юля. Хоча вона намагалася уважно слухати Карлуша, не могла не оглядати при цьому місто.

Авейру недарма називають “португальською Венецією”. Адже у самісінькому центрі міста проходить канал. Через погану погоду гондоли не катали туристів, але були пришвартовані біля берега. Яскраві, розмальовані у всі кольори веселки, вони не могли не приковувати до себе погляд. Особливо на фоні решти похмурого пейзажу. На численних мостах, що перетинали канал, були прикріплені тисячі райдужних стрічок. Попри дощ, людей на вулицях було чимало. Карлуш тим часом продовжував свій інструктаж:

- Ключ завжди тримай при собі, не втрать, бо копій у мене багато немає, та й за втрачений доведеться платити. Прибиратимеш у кімнаті сама, ванну та кухню миє моя дружина раз на тиждень. Але після приймання їжі за собою всі прибирають і миють посуд. Усе необхідне для приготування є, навіть спецій купувати не потрібно - вони для всіх спільні. Але якщо хочеш, можеш і свої використовувати. Алергія, до речі, в тебе на щось є?

- Та ніби ні, поки не спостерігалося, - заперечно похитала головою Юля.

Вони під’їхали до супермаркету та припаркували машину. 

- Щоб не витрачати час, пропоную розділитися, - мовив Карлуш. - У тебе є хвилин десять, щоб купити все необхідне, зустрінемося вже біля машини.

Юлі вистачило і п’яти хвилин, щоб наповнити свій кошик продуктами. Не перший місяць жила в Португалії, і хоча останній час їла в їдальні готелю, іноді радувала себе смаколиками з маркету. Тож зорієнтувалася швидко. З двома повними пакетами вона підійшла до авто, а через хвилину з магазину вийшов Карлуш. Він допоміг дівчині скласти покупки до багажника і розкрив свій пакет.

- Так, ось тут постільна білизна, рушник, подушка та подовжувач. Попередній кімнатознімач усе це поцупив.

- Буває… - мовила Юля і сіла до машини.

- Ну що, тепер їдемо знайомитися з твоїми майбутніми співмешканцями! - повідомив Карлуш, посміхаючись, і завів мотор.

- Їдемо, - кивнула дівчина і посміхнулася у відповідь.

*   *   *