Розділ 15. Авейру

Авейру зустрів Юлю проливним дощем. Сіре небо, густе і важке, робило все довкола однаково тьмяним і сумним. Вийшовши з автобуса, Юля зупинилася й озирнулася довкола. Мокрі тротуари, дощ з холодним вітром, що змушували її щільніше загорнутися в кофтинку і відкрити парасольку. Добре, що перед від’їздом вирішила її придбати – в Лейрії вона здавалась зайвою, а тепер стала маленьким щитом у цьому сірому й вологому світі.

Раніше її день був чітко розписаний: робота за стійкою реєстрації, підробіток з перекладами, кімната, ліжко, їжа, вечірні прогулянки містом та філіжанка галао в улюбленій кав’ярні. І все це повторювалося, як за заздалегідь запрограмованою схемою. Життя під дахом готелю мало свої переваги: ти живеш, працюєш, їси – і все в одному місці. А зараз все змінилося. Попереду була ще одна сторінка португальського життя, і серце одночасно тремтіло від передчуття чогось нового та стискалося від страху.

Карлуш мав зустріти її, щоб завезти до нової оселі, однак, на автостанції нікого, хоча б віддалено схожого на нього, не було. Юля зітхнула, знову відчуваючи себе маленькою дівчинкою у незнайомому місті. Вона вирішила присісти на лавку під дахом навпроти виходу з автостанції, сховавшись хоч трохи від дощу, і почекати. Час тягнувся повільно, а думки літали десь далеко.

Похмура погода наганяла на неї депресію. А в дитинстві маленька Юля полюбляла дощ. Вона тоді закутувалася у ковдру, брала в руки чергову книгу, а мама робила гарячий чай і бутерброди з маслом і медом. Приходила до доньки в кімнату, ставила все це на столик біля ліжка, цьомала її у чоло і завжди пересувала настільну лампу ближче, щоб її донечка не зіпсувала зір. Як же їй не вистачає зараз мами…

– Довго чекаєш тут? – чоловічий голос за спиною перервав спогади. 

Дівчина обернулася. Перед нею стояв високий чоловік – помітно вищий за середньостатистичного португальця, з впевненою поставою, яка одразу притягувала погляд. Його темне волосся було трохи розтріпане вітром, а легка щетина на підборідді додавала вигляду недбалого шарму. Світлі очі, що тут рідкість, світилися добротою. А усмішка була здатною одразу розвіяти тривогу.

Одягнений він був зовсім не по погоді – легенька куртка, джинси та футболка з великим написом: “Don’t Worry Be Happy”. Сумнівів не залишалося – це був той самий Карлуш, з яким вона вже встигла поспілкуватися по відеозв’язку.

– Ні, приїхала хвилин десять тому, – піднімаючись з лавки, відповіла Юля. Вона підійшла до чоловіка і привіталася з ним в португальській манері – поцілунок в обидві щоки. Дівчина ніяк не могла звикнути до такого привітання з незнайомими. Адже це було вторгненням в її зону комфорту. Але тут так заведено, тож, що поробиш.

– Я припаркував машину неподалік, давай допоможу з речами, – запропонував Карлуш, і не очікуючи дозволу, схопив за ручки сумку та валізу українки і швидким кроком почимчикував у бік паркінгу.

В салоні автомобіля було тепло, сухо і затишно. Юля сіла в крісло біля водія і застібнула пасок безпеки.

– То куди зараз їдемо? – запитала вона.

– Якщо не проти, трішки покатаємося, – відповів чоловік. – Я сьогодні був у твоїй майбутній кімнаті і виявив, що декількох речей не вистачає. Тож заїдемо до супермаркету для початку, придбаємо все необхідне. Одразу ж можеш і продукти собі закупити, щоб потім в руках не носити. Кухня у вас спільна, тож раджу продукти, які не псуються, залишати у своїй кімнаті. А ті, що ставитимеш у холодильник, обов’язково маркуй своїм іменем. А то студенти – народ простий, можуть і з’їсти, якщо хазяїна не знайдеться.

– Вічно голодні студенти, – посміхнулася Юля, більше навіть до самої себе. Згадала свої студентські роки в гуртожитку. Їм тоді постійно хотілося щось перекусити.

– Тобі от смішно, а іншим буває не до сміху. Прийде ввечері голодний, до холодильника – а там пусто!

– Зрозуміла, їжу підписувати, а решту берегти у кімнаті.

– Правильно! – задоволено кивнув Карлуш. – Що ще мав сказати? Ага, прання. Пральна машина і сушарка в єдиному екземплярі. Тож доведеться домовлятися про час прання. Те ж стосується і душу. Чим раніше встанеш, тим більша ймовірність, що не доведеться стояти у черзі.

– Ок, взяла і ці поради до уваги, – мовила Юля. Хоча вона намагалася уважно слухати Карлуша, не могла не оглядати при цьому місто.

Авейру недарма називають “португальською Венецією”. Місто вражало своїм старовинним шармом: вузькі бруковані вулички, невеличкі будиночки з яскравими фасадами та широкий канал в самому центрі міста. 

Через погану погоду гондоли – основна атракція Авейру – не катали туристів, зате спокійно стояли пришвартовані вздовж берега. Їх яскраві кольори – червоний, жовтий, синій та зелений – контрастували із сірістю дня і миттєво приковували до себе погляд.

На численних мостах, що перетинали канал, були прикріплені тисячі райдужних стрічок, що колихалися від вітру, ніби живі, та розбавляли похмуру картину міста справжньою веселкою. Попри дощ, на вулицях було чимало людей: хтось поспішав у справах, хтось повільно прогулювався із парасолькою у руці, милуючись архітектурою, а десь на мостах можна було помітити закохані пари, що трималися за руки, сміялися й насолоджувалися атмосферою міста. Юля не могла не затримати на одній такій парочці погляд і на мить згадати про Сергія, а Карлуш тим часом продовжував свій інструктаж:

– Ключ завжди тримай при собі, не втрать, бо копій у мене багато немає, та й за втрачений доведеться платити. Прибиратимеш у кімнаті сама, санвузли, душі та кухню миє моя дружина раз на тиждень. Але після прийому їжі за собою всі прибирають і миють посуд. Усе необхідне для приготування є, навіть спецій купувати не потрібно – вони для всіх спільні. Але якщо хочеш, можеш і свої використовувати. Алергія, до речі, в тебе на щось є?