Розділ 13. День народження

Десяте листопада починалося як і будь-який інший четвер. Юля відсипалася після нічної зміни, її сусідки вже прибирали кімнати. Дона Марія була в лікарні з сином, а Маріза за стійкою реєстрації вже вітала нових клієнтів. Осінь у Португалії видалася напрочуд дощовою. Лило щодня. Сірі хмари не покидали неба. Настрій був відповідним.

Дівчина час від часу думала про Антоніо та його реабілітацію. Вона все ще не могла змиритися з новою реальністю, в якій Селія була янголятком, а її, Юлі, в його житті й зовсім не існувало. Проте коли вона нарешті отримала повідомлення з якогось невідомого номера від Сергія, що з ним усе гаразд, думки її швидко перемкнулися на Україну. На днях наші готувалися відвойовувати Херсон, і всі українці вдома та в різних куточках світу, затамувавши подих, чекали новин з фронту.

З моменту першої смс-ки від Сергія їхнє листування стало регулярним. Двічі на тиждень хлопець писав, що сумує за Юліною усмішкою, розповідав, що пишається своїми побратимами та робить все, для спільної перемоги. Звісно, жодних подробиць, де знаходиться і що саме робить. Дівчина і не питала. Просто раділа від того, що Сергій все ще її пам’ятає і любить. Бо саме словами «Кохаю тебе» закінчувалося кожне його повідомлення.

Ось і сьогодні Юля прокинулася від звуку СМС: «Мені сорока на хвості принесла, що у когось завтра День народження. А ти мовчиш, партизанка:))) Завтра обов’язково тебе привітаю! Сумую, Юлечко! До речі, у мене все ОК. Поки що живий-здоровий. Ну все, до завтра! Кохаю тебе».

Сонна дівчина посміхнулася, читаючи цю теплу смс-ку. Вона і сама забула, що завтра дійсно день її народження. Але хіба ж є привід святкувати? І чи має вона на це право, коли на її Батьківщині щодня вмирають люди? Безглуздя якесь. Жодних святкувань!

– Як це, жодних святкувань? – обурилася Ніночка, коли вони зібралися у їдальні на обід. – Ти ж молода, красива. У тебе все життя попереду. І потрібно хоч колись зробити собі приємне. А тут ще привід такий. Двадцять шість років буває лише раз у житті!

– Так собі аргумент, – мовила Юля. – Це ж навіть не кругла дата! Святкуватимемо всі, коли війна закінчиться.

– Але ж вона може бути затяжною! – вставила своє слово і Люба. – Не потрібно себе винною почувати! Життя продовжується. Ми ж не кажемо гучне свято влаштовувати. Лише друзів покликати кудись у кав’ярню. Чи ресторан.

– Не впевнена, що це буде доречно… Та й взагалі, у людей свої справи. Ще на мене час витрачати.

– Оце у тебе самооцінка, – захитала головою Ніна. – Нижче плінтуса. І хто це так постарався?

– Та хіба ж у цьому справа… Просто настрою немає святкувати.

– То ми його тобі створимо, – підхопила Любочка. – Не хочеш вечірки, то її й не буде. Все розуміємо. Але ми тебе з Ніночкою ведемо в кафе. І відмов не приймемо!

– Ну добре, добре, хіба що з вами, – посміхнулася Юля. – Вмієте переконувати.

– От і домовилися, – зраділи жіночки. – Нехай хоч у цей день ти ненадовго перестанеш сумувати!

*   *   *

Сумувати їй не довелося вже дуже скоро. Все почалося рівно опівночі, коли у вестибюль спочатку зайшов великий букет яскравих квітів, а за ним – ніхто інший як директор готелю Луїш. Побачивши Юлю, він просяяв і відразу ж поспішив до стійки реєстрації.

– З Днем народження, красунечко, – мовив він солодким голосом, від якого дівчині стало ніяково.

– Дякую, доне Луїш. Дуже приємно, що не забули.

– Як таке забути? Ти ж моя найкраща і найулюбленіша працівниця. Таких як ти неодмінно потрібно заохочувати. Ось, прийми цей букет від щирого серця. Нехай він радує твоє око. Якщо хочеш, я принесу вазу з їдальні, поставиш поки що біля себе. А після зміни можеш і в кімнату до себе забрати. 

– Неодмінно так і зроблю, – люб’язно посміхнулася Юля.

– А які в тебе плани на сьогодні? – поцікавився чоловік.

– Особливо ніяких, зранку буду після зміни відсипатися. А потім мої співмешканки ведуть мене в кафе святкувати.

– А що за кафе?

– Гадки  не маю, – зізналася дівчина. – Вони сказали, що буде сюрприз. Та мені все одно. Я і так не хотіла цих святкувань. Не до них якось зараз…

– Ти що? – Луїш махнув на неї рукою. – Це ж такий день в житті особливий! Обов’язково треба відзначити. Тому на вечір нічого не плануй, поведу тебе в ресторан.

– Але у мене і завтра нічна зміна, – найменше Юля хотіла йти кудись з чоловіком, якому зовсім не довіряла.

– Не хвилюйся, я замість тебе поставлю Луїзу. Щось давно вона на нічну не виходила.

– Тоді я для неї стану ворогом, а я цього не хочу.

– Ну дивись, моя пропозиція залишається у силі. Передумаєш – телефонуй. Вечеря за мною.

– Дякую, Ви дуже люб’язні, – мовила дівчина. 

У вестибюль зайшла пара. 

– З Вашого дозволу, доне Луїш, я повернуся до своїх безпосередніх обов’язків.

– Звісно, звісно, я поки вазу принесу. А ти працюй.

– Дякую ще раз за квіти! Вони дуже красиві!

– Як і ти, моя дорогенька… Як і ти…