Розділ 13. День народження

Листопад у Лейрії починався якось безрадісно. Календар говорив, що осінь вже добігає кінця, а небо й далі залишалося важким і похмурим, ніби зібрало в собі всі сльози світу. Португалія потопала в щоденних затяжних дощах, тож сірі хмари висіли над містом щодня, не додаючи до буденності гарного настрою.

Дощ лив без перепочинку та хоч якоїсь надії на сонце. Сірість заповнювала не лише вулиці міста, а й думки Юлі. Настрій був похмурий, як і небо над головою. Дівчина час від часу думала про Антоніо та його реабілітацію. Вона все ще не могла змиритися з новою реальністю, в якій Селія була янголятком, а її, Юлі, в його житті й зовсім не існувало.

Та коли одного дощового ранку її телефон тихо завібрував на столику поруч з ліжком, думки Юлі про португальського друга одразу ж відійшли на другий план. Писали з невідомого номера. Юля повільно розблокувала екран – і завмерла.

“Привіт. Це Сергій. Я живий. Усе гаразд. Зараз у гарячій точці. Сподіваюся, що зв’язок не втратимо. Скучив.”

Ті кілька рядків повернули дівчині віру у світле майбутнє. Її думки, до того зосереджені на Португалії, Лейрії, Антоніо – одразу ж стрімко перенеслися додому. В Україну. У війну. У Херсон, що стояв на порозі визволення. Її люди, її земля, її Сергій – були там.

З того дня їхнє СМС-листування стало регулярним. Двічі на тиждень, зазвичай рано вранці або глибоко вночі, приходили короткі, але живі повідомлення:

“Сумую за твоїм сміхом.”

“Коли все це скінчиться – поїдемо до Львова на каву та шоколад”.

А в кінці завжди – “Кохаю тебе.”

Ці три слова стали як оберіг. Вони були її зв’язком із ним. Юля не питала, де він. Не питала, що робить. Не просила пояснень. Лише відповідала: “Чекаю. Вірю. Кохаю.” Саме завдяки цим невеличким посланням Юля знаходила в собі сили усміхатися навіть у похмурі дні, любити навіть на відстані, і жити навіть тоді, коли здавалося, що серце розривається на дві країни.

Ось і сьогодні, десятого листопада, Юля, яка відсипалася після нічної зміни, прокинулася від звуку СМС: “Мені сорока на хвості принесла, що у когось завтра День народження. А ти мовчиш, партизанка:))) Завтра обов’язково тебе привітаю! Сумую, Юлечко! До речі, у мене все ОК. Поки що живий-здоровий. Ну все, до завтра! Кохаю тебе”.

Юля машинально провела пальцем по екрану, перечитуючи рядки. Вона й сама вже забула, що завтра день її народження. Двадцять шість. Ще зовсім небагато, а вже ніби інше життя за плечима. Колись вона уявляла цей день інакше – з рідними, друзями, тортом зі свічками, дзвінким сміхом, можливо навіть із Сергієм поруч… А зараз? Яке, до біса, свято, коли її країна знову у вогні? Коли щодня надходять новини про обстріли, загиблих, зниклих безвісти? Чи має вона моральне право радіти, коли інші страждають? Ні. Жодних святкувань!

– Як це, жодних святкувань?! – обурилася Ніночка, коли вони зібралися у їдальні на обід. – Та ти що! Ти ж молода, красива. Тобі лише двадцять шість. Та це ж розквіт життя! І ще й дата яка – символічна. Рік до двадцяти семи, як казали наші бабусі, найкращий вік жінки!

– Так собі аргумент, – знизала плечима Юля, ковтаючи чай. – Двадцять шість – не кругла дата. Чесно, мені якось зараз не до свята... От коли війна скінчиться, тоді й святкуватимемо всі разом, з музикою, шампанським і феєрверками.

– Але ж війна може затягнутися… – сумно мовила Люба, відводячи погляд у вікно, за яким хлюпотів дощ. – Юльчику, не потрібно почувати себе винною. Ми всі тут, далеко від дому, тримаємось на таких ось дрібницях, на маленьких радощах.

– Ми ж не вимагаємо гучної вечірки, – підхопила Ніна. – Ніхто не змусить тебе танцювати ламбаду під Вєрку Сердючку. Просто вечеря чи обід. Ти, ми, ще кілька твоїх друзів, гарна кава, шматочок торта. Подумай!

Юля тихо зітхнула. Її намагались витягти з кокона, у якому вона перебувала останнім часом, і в якому вже було майже комфортно.

– Я не впевнена, що це буде доречно… – наводила останні аргументи дівчина. – Та й у кожного свої справи. Навряд чи хтось захоче витрачати час на святкування.

– Оце у тебе самооцінка, – похитала головою Ніна, жартівливо розводячи руками. – Нижче плінтуса. І хто це так над тобою попрацював?

– Та не в цьому річ… Просто немає настрою святкувати.

– То ми його тобі створимо! – з усмішкою мовила Люба, поклавши руку на її плече. – Ніяких вечірок, обіцяємо. Але ти з нами йдеш. Ми вже навіть місце приглянули.

– Ну добре, добре, – зітхнула Юля і врешті посміхнулася по-справжньому. – Хіба що з вами.

– От і домовилися, – зраділи жіночки. – Нехай хоч у цей день ти ненадовго перестанеш сумувати!

*   *   *

Сумувати їй не довелося вже дуже скоро. Все почалося рівно опівночі, коли у вестибюль спочатку зайшов великий букет яскравих квітів, а за ним – ніхто інший як директор готелю Луїш. Побачивши Юлю, він просяяв і відразу ж поспішив до стійки реєстрації.

– З Днем народження, красунечко, – мовив він солодким голосом, від якого дівчині стало ніяково.

– Дякую, доне Луїш. Дуже приємно, що не забули.

– Як таке забути? Ти ж моя найкраща і найулюбленіша працівниця. Таких як ти неодмінно потрібно заохочувати. Ось, прийми цей букет від щирого серця. Нехай він радує твоє око. Якщо хочеш, я принесу вазу з їдальні, поставиш поки що біля себе. А після зміни можеш і в кімнату до себе забрати.