Розділ 12. Хороші новини

– Юлечко, привіт, – голос тітки Варки був бадьорішим ніж зазвичай. – Ти чула останні новини??

– Доброго ранку, – очі після нічної зміни та двох годин сну не спішили відкриватися. – Які новини?

– Ой, дитино, я тебе, мабуть, розбудила, вибач!

– Нічого, нічого, кажіть… – хоч і позіхала, та була готова слухати.

– Наші ЗСУ Харківщину майже звільнили! За чотири дні просунулися на кілька тисяч квадратних кілометрів, уявляєш! 

– Чудова новина! – сон як рукою зняло. 

– Так, так! Може й Херсонщину звільнять скоро, та й усі окуповані міста та села!

– Не думаю, що все так швидко станеться, як ми з Вами того бажаємо, – Юля не поділяла такого оптимізму співрозмовниці. – На все це зброї потрібно багато. А нам, бачите, як її повільно дають.

– Дадуть ще більше, ось побачиш! Перемога за нами!

– Ну в цьому я якраз і не сумніваюсь. Про тата щось чути? – запитала обережно, боячись відповіді.

– Поки що ні, дитино… Молимося за його порятунок…

Поговоривши з тіткою, настрій трішки покращився. Може і справді, ця жорстока й безглузда війна скоро закінчиться? Може наступного року вона вже буде в Україні, побачить рідних та друзів. Її тато повернеться живим з полону. Сергій закінчить службу і вони знову зустрічатимуться. А колись і сім’ю створять. А влітку їздитимуть відпочивати до Криму. Українського Криму.

Але поява сусідок по кімнаті повернула її до реальності.

– О, Юлечко, а ти чого вже не спиш? – мовила Люба, легенько причиняючи двері.

– Та ось моя тітка Варка щойно телефонувала. Розповідала про…

– Контрнаступ на Харківщині, мабуть? – перебила її Ніна. – Ми теж сьогодні зранку новини почули. Які ж наші хлопці та дівчата все-таки молодці! Такий прорив! Усі західні ЗМІ у захваті! Особливо воєнні експерти!

– Я й не сумнівалася, що перемога буде за нами, – гордо зазначила Люба. – Бо правда за нами, і Бог все бачить. Тому й допомагає. Ми тут з Ніночкою йдемо сьогодні до церкви, хочемо свічки поставити за наших рідних і близьких, що й досі знаходяться під обстрілами. Хочеш з нами?

– Із задоволенням, – відповіла Юля. – Ось тільки в душ, щоб остаточно прокинутися і йдемо.

– Ми тебе у вестибюлі чекатимемо! 

– Домовилися, – посміхнулася. – Дайте мені п’ятнадцять хвилин і я до вас приєднаюся!

Після контрастного душу Юля нарешті відчула, як тіло починає слухатися, а розсипані думки потроху збираються докупи. Сон розчинився, як ранковий туман під першими сонячними променями. У свіжій сорочці, з вологим волоссям, зібраним у хвіст, вона виглядала по-новому зібраною – зовні спокійна, всередині ж – як завжди – вир емоцій.

Ніночка та Любочка чекали на неї біля дверей, тримаючи в руках маленькі сумочки. Вони виглядали зворушливо серйозними, мов діти, які йдуть на перше причастя.

Церква Святого Духу була зовсім поруч, на тихій вуличці, схованій поміж кам’яними будинками з червоними дахами. Її не можна було назвати помпезною чи особливою – звичайний католицький храм з простою кам’яною дзвіницею. Але, щойно дівчина переступила поріг, усі зовнішні характеристики зникли. Їх місце зайняло щось інше – глибоке, світле, майже неосяжне.

Усередині панувала тиша. Вона обіймала з порога, проникала під шкіру і повільно розливалася в грудях теплом. Декілька парафіян стояли на колінах, мовчки шепочучи молитви. Їхні губи ледь ворушилися, немов передавали свої найпотаємніші думки небесам. 

Ніночка з Любочкою спокійно підійшли до спеціального стенда з електронними свічками. Кожна запалила по одній, опустивши монети в металеву скриньку. Маленькі вогники одразу почали світитися, несучи у височінь їхні прохання.

А Юля не підходила. Вона просто стояла посередині храму, мов загублена душа в пошуках відповідей. Погляд повільно піднявся до стелі, куди, крізь кольорові вітражі, проникали сонячні промені. Вони створювали на кам’яній підлозі справжню мозаїку, ніжно пестили її обличчя, плечі, руки, торкалися душі. І саме в цю мить Юля відчула дивний спокій – наче хтось, невидимий, дійсно слухає її.

«Боже… якщо Ти мене чуєш…»

Так почався її внутрішній діалог, таємна сповідь без священника. Вона благала кінця війни – мирного неба над Україною, повернення батька з полону та матері, яка пропала безвісти. Згадала і за Сергія – щоб він був живий і повернувся додому неушкодженим. Не забула і за Антоніо…

Очі Юлі блищали від сліз, але вона не витирала їх. Хай котяться. Це теж – молитва.

Стільки бажань… Чи почує їх Бог? Чи потрібно було просити стільки й одразу? Чи варто вірити, що з усього цього хоча б щось… одне… збудеться?

Тоді вона ще не знала, що деякі з її молитов уже було почуто. І що світло, яке так лагідно огортало її у цьому храмі, – це був перший знак.

*   *   *

Через кілька тижнів після Юлиного переїзду їхній готель на мить ожив спогадами з минулого – до дівчат у гості завітали знайомі ще з курсів у Назаре, харків’яни Надія та Руслан. 

Після обіймів, слів «нарешті!» і звичного українського обміну «що нового?», вони вирушили до найближчої кав’ярні – під прозаїчною назвою «Кошта» (яка скоріше за все була скромно названа прізвищем власника). Там, серед аромату міцної арабіки та ніжного запаху свіжоспеченої випічки, за невеличким круглим столиком на терасі, компанія поринула в неспішну розмову.