Розділ 12. Хороші новини

– Юлечко, привіт, – голос тітки Варки був бадьорішим ніж зазвичай. – Ти чула останні новини??

– Доброго ранку, – очі після нічної зміни та двох годин сну не спішили відкриватися. – Які новини?

– Ой, дитино, я тебе, мабуть, розбудила, вибач!

– Нічого, нічого, кажіть… – хоч і позіхала, та була готова слухати.

– Наші ЗСУ Харківщину майже звільнили! За чотири дні просунулися на кілька тисяч квадратних кілометрів, уявляєш!

– Чудова новина! – сон як рукою зняло.

– Так, так! Може й Херсонщину звільнять скоро, та й усі окуповані міста та села!

– Не думаю, що все так швидко станеться, як ми з Вами того бажаємо, – Юля не поділяла такого оптимізму співрозмовниці. – На все це зброї потрібно багато. А нам, бачите, як все повільно дають.

– Дадуть ще більше, ось побачиш! Перемога за нами!

– Ну в цьому я якраз і не сумніваюсь. Про тата щось чути? – запитала обережно, боючись відповіді.

– Поки що ні, дитино… Молимося за його спасіння…

Поговоривши з тіткою, настрій трішки покращився. Може і справді, ця жорстока й безглузда війна скоро закінчиться? Може наступного року вона вже буде в Україні, побачить рідних та друзів. Її тато повернеться живим з полону. Сергій закінчить службу і вони знову зустрічатимуться. А колись і сім’ю створять. А влітку їздитимуть відпочивати до Криму. Українського Криму.

Але поява сусідок по кімнаті повернула її до реальності.

– О, Юлечко, а ти чого вже не спиш? – мовила Люба, легенько причиняючи двері.

– Та ось моя тітка Варка щойно телефонувала. Розповідала про…

– Контрнаступ на Харківщині, мабуть? – перебила її Ніна. – Ми теж сьогодні зранку новини почули. Які ж наші хлопці та дівчата все таки молодці! Такий прорив! Усі західні ЗМІ у захваті! Особливо воєнні експерти!

– Я й не сумнівалася, що перемога буде за нами, – гордо зазначила Люба. – Бо правда за нами, і Бог все бачить. Тому й допомагає. Ми тут з Ніночкою йдемо сьогодні до церкви, хочемо свічки поставити за наших рідних і близьких, що й досі знаходяться під обстрілами. Хочеш з нами?

– Із задоволенням, – відповіла Юля. – Ось тільки в душ, щоб остаточно прокинутися і йдемо.

– Ми тебе у вестибюлі чекатимемо!

– Домовилися, – посміхнулася. – Дайте мені п’ятнадцять хвилин і я до вас приєднаюся!

Після контрастного душу Юля остаточно прокинулася. Ніночка та Любочка повели її до церкви Святого Духу, яка знаходилася неподалік від готелю. Хоч це був і католицький храм, проте всередині дівчина відчула, що вона у правильному місці. Усередині панувала тиша. Декілька прихожан, стоячи на колінах, нашіптували слова молитви. Сусідки по кімнаті запалювали електронні свічки, кидаючи у потрібний отвір монети. А вона просто дивилася вгору. Там, на стелі дівчина бачила сонячні промені, які пробивалися через невеличкі вітражі. Заворожена спокоєм та світлом, Юля вела внутрішній діалог чи то сама з собою, чи то з Богом. Вона просила багато речей. І закінчення війни. І повернення тата. І щоб мама виявилася живою. І щоб Сергій був цілим та неушкодженим. А ще, щоб Антоніо вийшов з коми. Стільки бажань… Хіба це все реально? Вона ще тоді не знала, що деякі з її молитов зовсім скоро будуть почуті…

*   *   *

Через декілька тижнів до Юлі та її сусідок завітали в гості їхні одногрупники по курсах – харків’яни Надія та Руслан. Після тістечок, з’їдених у кав’ярні «Кошта», що знаходилася за кілька хвилин ходьби від готелю, та обміну останніми почутими по телевізору новинами, жінка мовила:

– А у нас хороші новини! Ми повертаємось в Україну!

– Як? Так швидко? Харківщину щойно звільнили. І то не всю.

– Не всю, – погодився Руслан. – Але загроза окупації Харкова минула. Тож сидіти нам тут нічого. Пора додому!

– І Світлана вас так просто відпустила? – запитала Юля.

– Та де там просто, – махнула рукою Надія. – Каже, що ми дурні, що зараз вертаємось. Хоче, щоб ми до кінця війни у неї були. І їхали назад лише після остаточної перемоги.

– Чому ж ви її не послухаєте?

– Не можемо ми тут, – зізнався чоловік. – У Португалії спокійно, сонячно. Океан поряд. Все дуже добре! А нас назад тягне. До власної землі. До рідного міста.

– Але там же внуків немає, – мовила Люба. – Тут ваша родина.

– Я там потрібніша, – зітхнула Надія. – Багато діток постраждало від початку війни. Зайвий педіатр їм там зараз не завадить.

Юля подумала про свою маму. Вона теж не хотіла їхати з Маріуполя. Хотіла допомагати новонародженим малюкам та породіллям. І не врятувалась… Хоча точно ще невідомо. Надія, як кажуть, помирає останньою.

– Що ж, – підсумувала Ніна, – якщо вирішили – треба їхати. Ми б теж з Любочкою гайнули додому. Але, на жаль, та частина Запорізької області, в якій знаходиться наше рідне СМТ, ще й досі під окупацією…

– Хлопці та дівчата із ЗСУ і туди скоро дійдуть, – запевнив жінку Руслан. – Наша армія – перша у світі, що б там хто не говорив.