Розділ 11. Лейрія

Містечко Лейрія, розташоване в центральній частині Португалії, на перший погляд, могло здатися таким самим, як сотні інших. Ті ж вузенькі вулички, що вилися поміж побілених будинків, та ж старовинна бруківка під ногами, що зберігала у собі подих століть. Тут не було гучних проспектів чи скляних хмарочосів. Натомість – затишок, спокій і відчуття, що час зупинився.

На кожному кроці – маленькі кав’ярні, з яких надвір долинав густий аромат свіжозмеленої кави, змішаний з солодкими нотками ванілі, кориці й щойно спечених паштел-де-ната. Власники цих закладів – переважно люди літнього віку – зустрічали гостей так, ніби ті були старими друзями, а не випадковими перехожими. І саме тому кожне “bom dia” тут звучало не як ввічлива формальність, а як щире запрошення залишитися бодай на хвильку довше.

Попри уявну звичайність, у Лейрії було щось таке, що вирізняло її з-поміж інших португальських містечок. Величний Лейрійський замок, мов корона, височів на зеленкуватому пагорбі в самому серці міста. Його мури, здавалось, ще пам’ятали голоси середньовічних вартових, а вузькі вікна й стрілчасті арки мовчки спостерігали за змінами століть. У погожі дні сюди сходилися туристи, художники та закохані пари, щоби з висоти оглянути розлогі червоні й теракотові дахи міста. Звідси відкривалася панорама, від якої перехоплювало подих: вузькі вулички, далекі пагорби, загублені у серпанку, гостроверхі дзвіниці церков.

Лейрія жила неспішно. Тут ніби ніхто нікуди не поспішав, і сам час йшов трохи повільніше. Люди зупинялися поговорити, продавчині фруктів запам’ятовували імена постійних покупців, а дітлахи гралися прямо на вулицях.

Юлі ж спочатку приїзду не випало помилуватися краєвидом. Адже першою справою було все ж навідати Антоніо в лікарні та поспілкуватися з його матір’ю.

– Юля, заходь, ти якраз вчасно, – мовила жінка, посміхаючись. 

– Щось сталося?

– Так! Уявляєш, сьогодні лікар помітив деякі ознаки мозкової активності. У мого хлопчика є надія!

– Це чудова новина, пані Маріє! – зраділа дівчина. – Сподіваюся, вже зовсім скоро ваш син прийде до тями!

– Я про це молюся щодня! – захитала головою жінка, а потім додала: – Ну що, ти готова? 

– До чого? – не одразу второпала Юля, перевівши на неї погляд.

– До нової роботи та нового житла, – пані Марія по-материнськи усміхнулася.

– А, Ви про це… Звісно, – кивнула Юля і злегка вдарила рукою по валізі, що стояла поряд. – Ось і речі мої зі мною.

Вони ще кілька хвилин посиділи в палаті, у звичному затишному мовчанні. Антоніо все ще лежав нерухомо. Юля погладила його по руці, немов благословляючи на те, щоби він тримався, і жінки покинули лікарню.

Коли вони вийшли надвір, сонце вже повільно підіймалося над горизонтом. Йти було недалеко – всього якихось двадцять хвилин пішки, але дона Марія ще в лікарняному холі викликала таксі.

– З такими валізами? – іронічно зауважила вона. – По бруківці? Не сміши!

Вже за кілька хвилин машина під’їхала до готелю. Перед ними відкрився вид на сучасну п’ятиповерхову будівлю кремового кольору з великими вікнами та акуратною клумбою біля входу. На білосніжній вивісці чітко сяяли золоті літери: “Hotel São Luís”. Їх було видно здалеку — вони виблискували на сонці, привертаючи потенційних клієнтів.

– Красиво… – замилувалася Юля. У її голові вперше за довгий час з’явилося відчуття, схоже на надію. Адже це нове місце, з його кремовими стінами й доглянутою територією, щонайменше на деякий час стане її новим домом. І чи не вперше за багато місяців вона не мала щодо цього жодних заперечень.

– Ти ще всередину не зайшла, – підморгнула їй пані Марія, бачачи захват в очах дівчини.

Всередині виявилося навіть краще, ніж вона очікувала: просторий, наповнений денним світлом хол був витриманий у м’яких теплих тонах. Світло падало крізь широкі вікна, м’яко розсіюючись на блискучій підлозі з полірованого каменю. Затишні дивани кольору кави з молоком, дерев’яні журнальні столики з глянцевими журналами та вазами зі свіжими квітами створювали відчуття, ніби вона потрапила в простір, де все продумано до дрібниць.

За стійкою реєстрації стояла молода чорнява дівчина. Вона була вбрана в бездоганну уніформу темно-синього кольору, а її усмішка – щира та відкрита – не могла не підкупляти.

– Добрий день, пані Маріє, Ви якраз вчасно, – почулося з-за стійки. Маріза, привітна й енергійна, мов ранкове еспресо, привітно махнула рукою. – Сеньйор Луїш щойно прийшов і вже готовий поговорити з нашою новою співробітницею.

– Добрий день, Марізо. Чудово! – тепло відповіла дона Марія. – Знайомся, це – Юля.

– Вітаю! – Маріза усміхнулася ще ширше, легко виходячи з-за стійки назустріч новій колезі. Її очі випромінювали щиру зацікавленість. – Сподіваюся, тобі тут сподобається. Ми всі дуже чекаємо нової хвилі енергії в нашій команді.

– Приємно познайомитися, Марізо, – відповіла Юля, намагаючись відповісти тією ж відкритістю. – Я теж дуже на це сподіваюся.

Її голос трохи тремтів від хвилювання, але слова були щирими.

– А я чую, що Марія вже тут! – пролунав глибокий, трохи сиплий голос, і в хол неспішно увійшов невисокий літній чоловік у бездоганно випрасуваній білій сорочці та темно-синіх штанах. Його голова вже давно позбулася волосся на маківці, проте сріблясті пасма по боках додавали образу поважності. Очі – уважні, трохи іронічні – ковзнули по новенькій.