Розділ 10. Переїзд

Антоніо вже другий тиждень лежав у комі. Реанімаційне відділення Лейрійської лікарні стало для Юлі тимчасовим центром всесвіту – місцем, де зупинився час, де кожен новий день починався з тривоги й завершувався молитвами. В кімнаті, де було надто багато білих простирадл, й де тишу порушував лише звук апаратів, що відмірювали кожен удар серця, Юля сиділа годинами, стискаючи його холодну руку.

Він не реагував.

Ні на світло.

Ні на звук.

Ні на її шепіт:

– Прошу… Повертайся…

Лікарі були стримані у своїх формулюваннях. Говорили про тяжку черепно-мозкову травму, численні переломи ребер, про те, що прогноз поки невизначений. Не говорили головного – що ж буде з ним завтра. Або хоча б за тиждень.

І все це – через того клятого рятувальника. «Клятого» – інакше вона не могла його називати. Невже так складно втримати кермо? Як можна на змаганнях переплутати напрямок? Як можна спрямува́ти мотоцикл просто на учасника?.. Антоніо виконав свій маневр на дошці обережно, не ризикував, не порушував жодних правил – і лежить в комі. А винуватець? Струс мозку. Легкий. Уже виписали.

Юля часто ставила собі одне й те ж запитання:

Де в цьому житті справедливість?

І знову – втрата рівноваги, ще один удар, ще більше болю. Ще одна близька людина на краю – між життям і смертю, між надією і темрявою. Вона відчувала себе безсилою.

У ресторані працювалося механічно. Усмішка – лише для відвідувачів. Рухи – автоматичні. Душа ж залишалася в палаті на другому поверсі лікарні, біля блідого Антоніо під крапельницями. На обідніх перервах Юля летіла до нього, іноді з Амаром, іноді з Віваном – завжди з кимось із тих, кому небайдужий був цей чоловік. Хоч на пів години. Хоч просто посидіти. Побути.

Там же, у лікарні, вона вперше побачила Марію та Гонсалу – батьків Антоніо. Марія була невисокою жінкою з темними, трішки вицвілими очима, в яких жевріла втомлена, але непохитна віра. Вона не плакала. Тільки пошепки молилася. Гонсалу – мовчазний, змужнілий чоловік здавався непохитним, та коли дивився на сина, його очі наповнювалися слізьми.

Батьки підміняли одне одного – по черзі спали в коридорі на розкладному кріслі, приносили каву, співпереживали й дякували кожному, хто заходив до палати. Познайомилися й з усіма учнями сина, які, попри роботу та сімейні справи, не залишали свого вчителя у важку хвилину. Особливо пильно Марія придивлялася до Юлі, адже син розповів їй про свої почуття до нової подруги.

– Доброго дня, пані Маріє! – привіталася українка, стоячи у дверях палати.

– А-а-а, Юлечко, заходь, не стій там, – жінка посміхнулася.

– Я на пів годинки, потім Амар завезе мене на роботу.

– Тобі подобається працювати офіціанткою? – запитала з цікавістю, коли та сіла поруч.

– Не те щоб подобалося. Але гроші приносить. 

– На життя хоч вистачає?

– Звісно. Я й не витрачаю багато. Відсилаю більшу частину тітці в Україну. В неї там волонтерський центр. Допомагають переселенцям та військовим.

– Добре в тебе серце, доню, – Марія поклала Юлі руку на плече. Її щодалі більше захоплювала ця дівчина. – Маю для тебе пропозицію.

– Яку? 

– Я працюю адміністратором в готелі тут, у Лейрії. У нас щойно відкрилася вакансія адміністратора рецепції. Гнучкий графік, нічні зміни оплачуються краще. Для немісцевих – безплатне проживання прямо в готелі, харчування також. Зарплата – звичайна, але стабільна. Тобі цікаво?

Юля підняла на неї погляд. Спочатку здивований, потім – насторожений.

– І що, мене з моїм знанням мови візьмуть? – перепитала.

Марія лише усміхнулася.

– Ти себе недооцінюєш, дівчинко моя, – мовила вона з лагідною впевненістю. – І мого сина також. Він тебе гарно навчив говорити. І з англійською, як мені відомо, у тебе взагалі жодних проблем немає?

– Начебто, ні… – знітилася Юля. Сумніви, мов дрібні шпильки, кололи її зі всіх боків: чи впорається? чи зможе? чи не стане тягарем у чужій команді?

– Тоді чудово, – впевнено кивнула Марія. – Якщо серйозно зацікавишся – вишли мені резюме. Я передам його кому треба. Знаєш, на кого варто покластися в цьому світі? На тих, кому не байдуже. А мій син хотів би, щоб ти влаштувалася краще.

Юля мовчала. Сиділа, вдивляючись у бліде обличчя Антоніо, що лежав під кисневою маскою, і здавалося – спить. Лише апарати ритмічно миготіли, тримаючи його тут, із ними.

“А якщо він не прокинеться?” – промайнула думка. – “А якщо прокинеться, а мене вже тут не буде?”

Її роздуми перервав знайомий голос із дверей.

– Ну що, готова назад їхати? – промовив Амар, спершись на косяк, з легким відблиском втоми в очах.

– Так, – кивнула Юля майже автоматично. Але в голові – роїлися сотні думок.

– Подумай, дитино, – лагідно, але твердо сказала Марія. – І чекаю від тебе відповіді. Не барися. У житті рідко трапляються другі шанси.

Юля встала.