Розділ 10. Переїзд

Антоніо вже другий тиждень лежав у комі в реанімації Лейрійської лікарні. На подразники не реагував. Важка травма черепа. Численні переломи ребер. І все через того клятого рятувальника, а бодай йому! Не впорався з керуванням… Буває? Та хто ж їх на профпридатність перевіряє? Спрямувати мотоцикл на учасника змагань! Ледь не позбавити його життя! А самому обійтися лише легким струсом мозку! Де в цьому житті справедливість?

Ще одна трагедія в житті Юлі. Ще одна близька їй людина була на межі і щодня боролася за своє життя. А чим вона може допомогти? Що їй зробити, щоб тільки жив. Тільки вибрався з тієї темної безодні, в якій опинився.

В ресторані працювалось без ентузіазму. Під час обідньої паузи їхала з Амаром чи Віваном до госпіталю. Там вперше побачила і Марію та Гонсалу – батьків Антоніо. Від сина вони майже не відходили, підміняючи одне одного. Познайомилися з усіма учнями сина, які, попри роботу та сімейні справи, не залишали свого вчителя у важку хвилину. Особливо пильно Марія придивлялася до Юлі, адже син розповів їй про свої почуття до нової подруги.

– Доброго дня, пані Маріє! – привіталася українка, стоячи у дверях палати.

– Ааа, Юлечко, заходь, не стій там, – жінка посміхнулася.

– Я на пів годинки, потім Амар завезе мене на роботу.

– Тобі подобається працювати офіціанткою? – запитала з цікавістю, коли та сіла поруч.

– Не те, щоб подобалося. Але гроші приносить.

– На життя хоч вистачає?

– Звісно. Я й не витрачаю багато. Відсилаю більшу частину тітці в Україну. В неї там волонтерський центр. Допомагають переселенцям та військовим.

– Добре в тебе серце, доню, – Марія поклала Юлі руку на плече. Її щодалі більше захоплювала ця дівчина. – Маю для тебе пропозицію.

– Яку?

– Я працюю адміністратором в готелі тут в Лейрії. Відкрилася вакансія адміністратора рецепції. Гнучкий графік роботи. Але для немісцевих надається кімната в самому ж готелі. Зарплата звичайна, але харчуєшся в готелі, живеш безкоштовно, ще й за нічні зміни йде доплата. Цікаво?

– І що мене з моїм знанням мови візьмуть? – засумнівалася Юля.

– Ти себе недооцінюєш, дівчинко моя, – посміхнулася та. – І мого сина також. Він тебе гарно навчив говорити. З англійською, як мені відомо, у тебе взагалі жодних проблем немає?

– Начебто, ні…

– Тоді взагалі чудово. Якщо зацікавилася моєю пропозицією, вишли мені своє резюме, я поговорю з ким потрібно і, думаю, твою кандидатуру затвердять.

Юля сиділа мовчки й думала. Її роздуми перебив Амар.

– Ну що, готова назад їхати? – мовив він, стоячи на порозі.

– Так, – кивнула, а в голові роїлися сотні думок.

– Подумай, дитино, і чекаю від тебе відповіді! – сказала жінка на прощання. – Мій син хотів би, щоб я допомогла тобі з кращою роботою.

– Дякую пані …, я Вам зателефоную.

– Тільки не зволікай довго. Охочих багато!

– До кінця тижня дам відповідь, – пообіцяла Юля і вийшла з палати.

*   *   *

– Переїзд? Ти серйозно? – Мар’яна наливала Юлі духмяний трав’яний чай на їхній затишній кухні.

– А що такого? Мене хіба тут щось тримає?

– А як же я? Віра? Робота?

– У тебе є Жуао, о Віри – Мігель.

– А в тебе – Антоніо? – лукаво усміхнулася.

– У мене є я, – сумно відповіла Юля. – За Антоніо я дійсно хвилююся. Відчуваю, що потрібна йому зараз як ніколи. І справа не в почуттях…

– То почуття все ж присутні? – перервала потік думок подруги Мар’яна.

– Це не те, про що ти подумала, – запевнила, – він – мій друг! А друзів у біді не кидають, хіба не знаєш?

– Та я знаю, – махнула рукою у бік співрозмовниці, – але здається мені, що дружбу ви обоє вже давно переросли.

– Мене Сергій чекає, – чи то себе, чи Мар’яну намагалася переконати Юля. – Він на передовій, а я тут з місцевими романи крутитиму? Як це називається?

– Життя! Це називається життя! Зазирни собі в душу і запитай, що відчуваєш до Сергія – кохання чи зобов’язання? Здається мені, відповідь тебе здивує.

– Я свого подальшого життя у Португалії не бачу. Усі ці переїзди тимчасові. Щойно закінчиться війна – повернуся в Україну. То навіщо давати Антоніо надію, що у нас може бути щось серйозне? Це з моєї сторони нечесно.

– І звідки ж ти така чесна взялася? – усміхнулася Мар’яна. – Ну добре, з хлопцями все зрозуміло. Робота як? Житло?

– Дона Марія запевнила, що кімнату в готелі дадуть. А працювати на рецепції все ж таки легше, ніж в ресторані. Ноги не так втомлюватимуться.

– Зате спина відпадатиме. Сидяча робота. Ще й нічні зміни.

– Пристосуюся і до нового режиму. Мені не звикати. Поки сидітиму без відвідувачів, знову братиму роботи на переклад. Додаткова копійка ніколи лишньою не буває.

– Бачу, ти вже все продумала. Тоді погоджуйся. Але скажи нашим в «Марінєйру», що через місяць йдеш. Мусять заміну знайти. Та й виплати всі тобі зроблять. Від цього не відмовляйся.