Розділ 9. Друг

Єдиною розрадою у ці нелегкі для Юлі дні став, як не дивно, Антоніо. Здавалося б, випадкова ранкова зустріч тоді на пляжі перетворилася на щось більше. Чоловік щодня зранку вигулював свого вірного пса Дона Кіхота, а Юля, яка після переїзду Мар’яни залишилася без звичної підтримки, теж виходила на пробіжку та ранкову зарядку, намагаючись хоч якось впоратися з тривогою і розпачем. Спочатку вони обмінювалися лише кількома фразами. Потім Антоніо запропонував пробігтися разом. Поступово спільні пробіжки стали звичкою. А під час спільних медитацій Юля вперше за довгий час відчула спокій, попри те, що Дон Кіхот, як завжди, радісно бігав навколо, заважаючи зосередитися.

Щоденне спілкування з Антоніо стало для Юлі ковтком свіжого повітря та підтримкою, якої іноді так бракувало.

Так, одного вечора, коли Юля повернулася з роботи зовсім виснажена, біля воріт на неї вже чекав Антоніо з термосом чаю з м’ятою та імбиром.

– Не сварись, – усміхнувся він, побачивши її здивування, – просто сьогодні заглядав в “Марінєйру”, бачив там натовп відвідувачів. Зрозумів, що ввечері будеш дуже втомленою, і прийшов підтримати.

Вони сиділи на лавці біля дому, пили чай і мовчали. Та слова й не були потрібні. Іноді достатньо, щоб хтось був поруч.

Коли по телевізору показали чергове влучання по житловому будинку з загиблими, дівчину знову накрила депресія. В той день після роботи Антоніо покликав її до невеликого кафе біля гавані.

– Чув новину про загибель української родини, – зітхнув він. – Відчував, що перейматимешся. Знаю, яка ти чутлива до цих тем. Тому приніс тобі дещо.

З цими словами він витягнув з кишені маленький пакуночок. В ньому був простенький плетений браслет із написом “Força” (порт. “Сила”).

– Це для того, щоб не забувала, наскільки важливо триматися. Навіть коли на душі дуже важко.

Інколи найкращим моментом Юліного дня була тиха прогулянка з Антоніо після роботи. Вона говорила про втому і страх, згадувала дитинство, батьків, розповідала про останні події на фронті. А він просто слухав. Коли ж дівчина завершувала свою розповідь фразою:

– Але нічого, переживемо…

Антоніо просто кивав і казав:

– Звісно, переживете. Захоплююся вашою нацією!

Їй було з ним легко. Він не розпитував про минуле, не вимагав пояснень, не тиснув, не пропонував зустрічатися. Він просто був поруч. Вони сміялися, ділилися враженнями, гралися з собакою, обговорювали погоду, книги, фільми… Але й цього було достатньо, щоб Юля звикла до свого друга. Вона з подивом помітила, як щовечора засинала з думкою: “Цікаво, що завтра скаже Антоніо?” А вранці прокидалася з очікуванням цієї зустрічі.

Та Юля не знала головного. Що Антоніо безтями в неї закоханий. Він думав про неї постійно. Під час занять у школі, вдома за чашкою кави, коли читав, коли ловив хвилі на серфі. Її образ переслідував його навіть уві сні. Але він розумів, що відкрито залицятися зараз не на часі. Юля жила в постійному стресі, а її родина залишалася в небезпеці. А ще був Сергій… Далекий, але одночасно і до болю близький Юлі. Антоніо не хотів лякати чи тиснути на свою подругу. Він просто вирішив бути поруч, наскільки це можливо. І вірив, що одного дня вона відчує те саме.

Однак, він знав, що одного терпіння замало. Потрібен був якийсь крок. Вчинок, який змусив би її подивитися на нього по-іншому. Щось особливе, але ненав’язливе. Квіти? Надто банально. Шоколад? Ні, вона не дуже любить солодке. Запросити в кіно чи ресторан? Ризиковано, адже Юля може злякатися та закритися. І тут його осяяло. Серфінг! Вона ж ніколи не бачила його в дії, у стихії, де він по-справжньому живе. У хвилях він інший: вільний, сміливий, впевнений в собі. Тож Антоніо вирішив, що запросить Юлю на місцеві змагання під час великої хвилі. Саме там вона зможе побачити його інакшого. Можливо, не як друга, а як чоловіка, здатного приборкати хвилі та норовливе серце дівчини.

– Що робиш наступної суботи? – запитав якось Антоніо, дивлячись, як Юля, сміючись, гралася з Доном Кіхотом на теплому піску. Пес радісно бігав навколо неї, обертався, гавкав і струшував з носика морську піну.

– Як завжди працюю, – відповіла вона, витираючи пісок з долонь, – а що?

– А зможеш з кимось помінятися? – він намагався говорити спокійно, та голос зрадницьки тремтів.

– Я вже заінтригована! Що маєш на думці? – Юля дивилася на нього з лукавою посмішкою, а отже йому вдалося її зацікавити.

– Наступного тижня проходитимуть змагання з серфінгу. Я братиму участь, – сказав він, ніби між іншим, але серце все ще страшенно калатало в грудях. – Не завадила б група підтримки.

Юля аж підстрибнула від радості:

– Серйозно? Я залюбки! – її очі засвітилися. – Можна і Віру покликати. Вона вже не така зайнята. Думаю, буде цікаво!

– Можна і Віру… – повторив Антоніо трохи повільніше, ніж слід було б, не в змозі приховати розчарування. В його уяві Юля була єдиною його вболівальницею.

– Ти проти? – уважно подивилася на нього дівчина. Її усмішка враз зникла.

– Ні, ні, що ти?! – поспішив заперечити Антоніо. – Чим більша група підтримки, тим краще! – намагався жартувати, щоб згладити ситуацію.

– От і чудово, – знову засяяла Юля. – Сьогодні ж зателефоную Віруні, скажу, щоб нічого на наступні вихідні не планувала. О котрій змагання?