Розділ 9. Друг

Єдиною розрадою у ці нелегкі для Юлі дні став, як не дивно, Антоніо. Здавалося б, випадкова ранкова зустріч тоді на пляжі перетворилася на щось більше. Чоловік щодня зранку вигулював свого вірного пса Дона Кіхота, а Юля, яка після переїзду Мар’яни залишилася без звичної підтримки, теж виходила на пробіжку та ранкову зарядку, намагаючись хоч якось впоратися з тривогою і розпачем. Спочатку вони обмінювалися лише кількома словами привітання. Потім Антоніо запропонував пробігтися разом. Йому не потрібно було багато – просто бути поруч. Поступово спільні пробіжки стали звичкою, а вправи – ритуалом. Під час медитацій Юля вперше за довгий час відчувала спокій, попри те, що Дон Кіхот, як завжди, радісно бігав навколо, заважаючи зосередитися.

Щоденне спілкування з Антоніо стало для Юлі ковтком свіжого повітря та підтримкою, якої іноді так бракувало.

Так, одного вечора, коли Юля повернулася з роботи зовсім виснажена – фізично і морально, – біля воріт на неї вже чекав Антоніо з термосом чаю з м’ятою та імбиром.

– Не сварись, – усміхнувся він, побачивши її здивування, – просто сьогодні заглядав в “Марінєйру”, бачив там натовп відвідувачів. Зрозумів, що ввечері будеш виснаженою – прийшов підтримати.

Вони сиділи на лавці біля дому, пили чай і мовчали. І саме в тій тиші Юля відчула, що їй легше. Бо не завжди потрібні слова. Іноді достатньо, щоб хтось був поруч.

Коли по телевізору показали чергове влучання по житловому будинку з загиблими, дівчину знову накрила депресія. В той день після роботи Антоніо покликав її до невеликого кафе біля гавані.

– Чув новину про загибель української родини, – зітхнув він. – Відчував, що перейматимешся. Знаю, яка ти чутлива до цих тем. Тому приніс тобі дещо.

З цими словами він витягнув з кишені маленький пакуночок. В ньому був простенький плетений браслет із написом “Força” – “Сила” португальською.

– Це для того, щоб не забувала, наскільки важливо триматися. Навіть коли на душі дуже важко.

Інколи найкращим моментом Юліного дня була тиха прогулянка з другом після роботи. Без слів, без мети. Вона говорила про втому і страх, він слухав. А потім, коли дівчина завершувала свою розповідь фразою:

– Але нічого, переживемо…

Антоніо просто кивав і казав:

– Звісно, переживете. Захоплююся вашою нацією!

Їй було з ним легко. Він не розпитував про минуле, не вимагав пояснень, не тиснув. Просто був поруч. Вони сміялися, ділилися враженнями, гралися з собакою, обговорювали погоду, книги, фільми… Все, крім того, що боліло найбільше. Це мовчання про головне тільки більше зближувало їх. Дівчина з подивом помітила, як щовечора засинала з думкою: «Цікаво, що завтра скаже Антоніо?» А вранці прокидалася з очікуванням тієї зустрічі.

Та Юля не знала головного – чоловік уже давно переступив межу простої симпатії. Він закохався. Не миттєво і не бурхливо, як у кіно, а тихо й глибоко, до болю в серці, до легкого тремтіння в пальцях, коли їхні долоні мимоволі торкались під час зарядки. Він думав про неї постійно. Під час занять у школі, вдома за чашкою кави, коли читав, коли ловив хвилі на серфі. Її образ переслідував його навіть уві сні. Але він розумів: це не час для поспішних кроків. Юля жила в постійному стресі, її родина залишалася в небезпеці, вона ще не зцілилася. Антоніо не хотів лякати чи тиснути. Він просто вирішив бути поруч, наскільки це можливо. Бути підтримкою. Надійним плечем. І вірив: одного дня вона відчує те саме.

Однак, він знав – одного терпіння замало. Потрібен якийсь крок. Вчинок, який змусив би її подивитися на нього по-іншому. Щось особливе, але ненав’язливе. Квіти? Надто банально. Шоколад? Ні, вона не дуже любить солодке. Запросити в кіно чи ресторан? Ризиковано – може злякатися, закритися. І тут його осяяло – серфінг! Вона ж ніколи не бачила його в дії, у стихії, де він по-справжньому живе. У хвилях він інший – вільний, сміливий, впевнений в собі. Антоніо вирішив: запросить Юлю на місцеві змагання під час великої хвилі. Саме там вона зможе побачити його інакшого. Можливо, не як друга, а як чоловіка, здатного завойовувати не лише хвилі, а й її серце.

– Що робиш наступної суботи? – запитав Антоніо, обережно, але з ледь прихованим хвилюванням у голосі, дивлячись, як Юля, сміючись, гралася з Доном Кіхотом на теплому піску. Пес радісно бігав навколо неї, обертався, гавкав і струшував з носика морську піну.

– Як завжди працюю, – відповіла вона, витираючи пісок з долонь, – а що?

– А зможеш з кимось помінятися? – він намагався говорити спокійно.

– Я вже заінтригована! Що маєш на думці? – Юля звела брови, дивлячись на нього з лукавою посмішкою. Йому вдалося її зацікавити.

– Наступного тижня проходитимуть змагання з серфінгу. Я братиму участь, – сказав він, ніби між іншим, але серце страшенно калатало в грудях. – Не завадила б група підтримки.

Юля аж підстрибнула від радості:

– Серйозно? Я залюбки! – її очі засвітилися. – Можна і Віру покликати. Вона вже не така зайнята. Думаю, буде цікаво!

– Можна і Віру… – повторив Антоніо трохи повільніше, ніж слід було б. В його голосі вловлювалися нотки розчарування, хоч він старався їх приховати. Адже в уяві він бачив, як вона приходить підтримати саме його. Не як друга, а як когось більшого. Хоча б на мить.