Розділ 9. Друг

Єдиною розрадою у ці нелегкі для Юлі дні, став, як не дивно, Антоніо. Чоловік щодня зранку вигулював свою собаку, а дівчина, тепер без колежанки, виходила на ранкову пробіжку та зарядку. Спочатку спілкувалися лише на пляжі, потім Антоніо почав заходити за Юлею, щоб бігти разом. Вправи також робили синхронно, правда, Дон Кіхот не завжди поділяв любов господаря до медитації, і тому часто бігав колами й заважав сконцентруватися.

Спочатку все починалося, як приємне спілкування з цікавою людиною. Потім почало переростати у справжню дружбу. Юля почала ловити себе на думці, що вже чекає ранку, щоб поспілкуватися з Антоніо, погратися з песиком, який до неї вже звик. Вони обидва звикли. Чого дівчина не знала, так це того, що чоловік хотів більшого, ніж просто дружба. Він закохався. Щиро, до метеликів у животі. Думав про неї постійно. Під час занять у школі, вдома, читаючи якусь книгу чи займаючись серфінгом. Він хотів, щоб його почуття були взаємними. Але розумів, що для цього потрібен час. Багато часу. Варто лиш набратися терпіння. Варто бути з нею якомога частіше. Підтримувати її. Розуміти. І одного дня вона відчує те, що відчуває він. Кохання. А доти…

Антоніо розумів, що потрібен якийсь вчинок. Щось, що змусить її подивитися на нього іншими очима. Квіти? Шоколад? Банально. Кіно та ресторан? Може відлякати та поставити хрест на їхній дружбі. Серфінг! Точно! Він запросить її на змагання під час великих хвиль і, можливо, тоді вона погляне на нього з іншого боку.

– Що робиш наступної суботи? – запитав Антоніо, дивлячись на Юлю, що бавилася з Доном Кіхотом на пляжі.

– Як завжди працюю, – відповіла та, – а що?

– А зможеш з кимось помінятися?

– Я вже заінтригована! Що маєш на думці?

– Наступного тижня проходитимуть змагання з серфінгу. Я братиму участь. Не завадила б група підтримки.

– Серйозно? Я залюбки! Можна і Віру покликати. Вона вже не така зайнята.

– Можна і Віру… – в голосі чоловіка ловилися нотки розчарування.

– Ти проти?

– Ні, ні, що ти?! Чим більша група підтримки, тим краще!

– От і чудово, – усміхнулася Юля. – Сьогодні ж їй зателефоную, скажу, щоб нічого на наступні вихідні не планувала. О котрій змагання?

– Початок об одинадцятій.

– Добре, тоді зможемо і пообідати усі вчотирьох. Думаю, Віра і Мігеля із собою прихопить. Вони тепер майже нерозлучні. Усюди разом ходять. Звичайно, коли той не на роботі.

– Домовилися! – відповів Антоніо. – Ну все, нам вже слід повертатися. А то на роботу спізнишся!

– Маєш рацію, – погодилася Юля, – Дон Кіхот, за мною!

•    *   *

Суботній ранок виявився досить прохолодним. Юля накинула спортивну кофтинку на футболку з написом «Take care of yourself» («Піклуйся про себе»), яку подарувала їй Віра перед тим, як переїхати до свого нареченого, джинсові шорти та легенькі кросівки й пішла у бік пляжу. Хоч змагання із серфінгу починалося об одинадцятій, дівчата домовилися зустрітися трішечки раніше і поговорити про життя без чоловіків.

На терасі однієї з кав’ярень на Юлю вже чекала Віра. Вона енергійно замахала руками, запрошуючи подругу до столика. Та усміхнулася і попрямувала до неї.

– Юлечко, пройшов лише місяць з того часу, як я виїхала, а ніби пів життя, – затараторила Віра, обіймаючи колежанку.

– І не кажи, – погодилася Юля, сідаючи напроти. – Ну розповідай, наречена, як воно, спільне проживання з коханим?

– Чесно кажучи, думала, що буде набагато гірше, – зізналася Віра. – А виявилося, не все так погано.

– Готуйся до найгіршого, сподівайся на краще?

– Точно! Це якраз про мене. Виявилося, що Мігель не зовсім безпомічний у побуті. Може дещо полагодити, коли потрібно, та й з домашніми справами почав допомагати.

– Бачу, ти його вимуштруєш, що він всю хатню роботу на себе візьме!

– Нічого в цьому поганого не буде, якщо і так, – мовила дівчина. – Я ж не завжди зможу повзати по підлозі з ганчіркою в руках. А що як бейбіка заведемо? Куди ж це я з пузом…

– Ти що, вагітна? – здивовано запитала Юля.

– Поки що ні, – запевнила її Віра, – ми ж навіть одружитися не встигли. Я Мігелю так і сказала: спочатку весілля, а вже потім діточки. Проте це справа часу.

– Думала, що ти не готова поки що ставати мамою…

– Я теж так спочатку думала. Потім зрозуміла, що роки йдуть. А чоловік – ось він. Любить, розуміє, підтримує. Коли, як не зараз і не з ним?

– А в Україну як же? Не вертатимешся після закінчення війни?

– Хто мене там чекає? – на очі Віри навернулися сльози. – Батьки загинули, друзі – хтозна-де тепер. Моє рідне місто напівзруйноване. А тут життя лише починається. І є той, з яким хочеться будувати майбутнє.

– Я тебе розумію і в жодному разі не засуджую, – запевнила Юля. – Дуже рада, що у тебе все вийшло з Мігелем. Він дійсно здається хорошим хлопцем.

– Такий і є, – мовила Віра, посміхаючись. – Ось сьогодні у тебе й буде можливість краще з ним познайомитися. Дуже хочу почути твою думку про мого нареченого. Все ж, як кажуть, з боку видніше. А ось і він.