Розділ 8. Нові повороти долі

По дорозі додому дівчата побачили Антоніо, який неквапом вигулював свого собаку вздовж берега. Він ішов босоніж по вологому піску, тримаючи повідець, а поруч бігав білий кудлатий песик, захоплено обнюхуючи мушлі та залишені припливом водорості.

– Добрий ранок, леді! – весело привітався чоловік, радо махаючи рукою. У його очах спалахнула тепла іскра, і він подумки відзначив, що українки, без сумніву, вродливі завжди – навіть зранку, навіть у спортивних костюмах, без макіяжу і з розтріпаними після пробіжки косами.

– Професóр Антоніо! – вигукнула Юля, жваво підбігаючи ближче. Її присутність одразу зацікавила песика. Він захитав хвостиком, радісно підскочив і поставив передні лапки їй на коліна, очікуючи ласки, ніби зустрів давнього друга.

– Ваш? – запитала дівчина, одночасно починаючи його гладити.

– Мій! – з усмішкою підтвердив Антоніо. – Знайомтеся, Дон Кіхот!

– Шикарне ім’я, – розсміялася Віра. – Бачиш, Юль, до тебе вже дони пристають!

Песик, явно насолоджуючись увагою, почав кружляти навколо Юлі. А коли вона присіла, щоб погладити його зручніше, він спритно вліз їй на коліна і заходився облизувати обличчя. Юля сміялася, намагаючись ухилитися, але не зупиняла його, лише чесала пухнастика за вушком, усміхаючись до нього з усією щирістю та ніжністю.

– Він у мене велелюбний! Перепрошую! Дон Кіхот, злізь з леді! – з удаваним докором промовив Антоніо, але в його голосі не було суворості – він і сам розчулився від цієї картини.

Пес, однак, ігнорував настанови хазяїна. Йому було добре, і він явно вирішив, що це його нова господиня.

– Юль, нам вже час, – озвалася Віра, глянувши на годинник. – Чи залишити вас усіх в цій ідилії?

– Не думаю, що Дон Кіхот так швидко відпустить Вашу подругу, – з лукавою усмішкою підкинув Антоніо.

– Я зараз, зараз, – Юля засміялася, ніжно відштовхуючи песика, але той не здавався.

– Не поспішай, – кинула Віра через плече, роблячи кілька кроків у бік дому. – Дорогу знайдеш.

– Якщо ні, я її проведу, – одразу ж підхопив Антоніо, з ноткою галантності в голосі. – Та й кавою пригощу. Заодно попрактикуємося у розмовній португальській. Чесно – давно чекав слушної нагоди.

– Та якось ніяково… – почала було виправдовуватися Юля, відчуваючи, як щоки легенько рожевіють.

– Все ок, – Віра зупинилася, обернулася і підморгнула. – Поприбираємо пізніше. Практикуйтесь! У португальській, – уточнила з жартом, і побігла пляжем у бік оселі, залишивши подругу сам на сам із професором та його пухнастим товаришем.

Антоніо простяг руку, допоміг дівчині підвестися, а потім, легко і по-джентльменськи, підняв песика на руки.

– Ну що, – лагідно запитав він, – а тепер на каву?

*   *   *

Невеличка затишна кав’ярня, одна з багатьох на узбережжі Назаре, нічим особливим не вирізнялася – хіба що своєю автентичністю та домашнім затишком, який не втратила попри час. Приміщення трохи потерте, з меблями, що пам’ятали ще вісімдесяті, однак усе в ньому дихало теплом. Привітний господар із залисинами на скронях зустрічав кожного гостя ніби старого знайомого, а жвава, усміхнена офіціантка легко й невимушено перемикалася між мовами, приймаючи замовлення то португальською, то англійською, то іспанською, а іноді навіть ламаною французькою. В повітрі витав змішаний аромат свіжозмеленої кави, кориці, ванілі та щойно випечених круасанів, що викликали апетит ще до того, як хтось устиг зробити замовлення.

Юля сиділа за столиком біля вікна, з горнятком капучино в руках. Вона відчула, що нервується – не звикла до таких зустрічей. Погляд час від часу ковзав у бік Антоніо, що сидів навпроти, розслаблений, усміхнений, з тією невимушеною харизмою, якої так бракує багатьом чоловікам.

– Дякую, що запросили, – промовила вона ніяково, зустрівшись із ним поглядом. Її очі випромінювали щирість, але десь у глибині – легку обережність.

– Я вже давно хотів тебе запросити, та все не знаходив слушного моменту, – відповів Антоніо з теплою усмішкою. – Наше спілкування завжди було таким... офіційним. А я хотів би, щоб ми потоваришували.

– Я залюбки, – м’яко відповіла Юля. – Хоч знайомих у мене тут і вистачає, але друзів – одиниці. Самі знаєте, чужа країна, інша мова, інший менталітет…

– Відчуваєш тут себе самотньою? – спитав він обережно, з ноткою співчуття.

– Не зовсім... Але мої рідні – в Україні. І це завжди давить на душу. Порожнеча, яку не заповниш.

– І батьки тебе так легко відпустили за чотири тисячі кілометрів? – здивувався Антоніо.

– З батьками зв’язку немає, – тихо сказала Юля, і її обличчя миттєво затьмарилося. – Їх вважають зниклими безвісти…

Антоніо опустив погляд. Його посмішка зникла, поступившись місцем розумінню й жалю.

– Вибач, я не знав, що в тебе така складна історія…

– Це не Ваша провина. Однак, ще у мене в Україні залишилася тітка, друзі-волонтери, з якими ми працювали у Львові… і хлопець.

Ці слова прозвучали для Антоніо як холодний душ. В обличчі не змінилося нічого, але серце на мить стислося у грудях.