Розділ 8. Нові повороти долі

По дорозі додому дівчата побачили Антоніо, який неквапом вигулював свого собаку вздовж берега. Він ішов босоніж по вологому піску, тримаючи повідець, а поруч бігав білий кудлатий песик, захоплено обнюхуючи мушлі та залишені припливом водорості.

– Добрий ранок, леді! – весело привітався чоловік, зробивши привітний жест рукою. У його очах спалахнула тепла іскра, і він подумки відзначив, що українки, без сумніву, вродливі завжди. Навіть зранку у спортивних костюмах, без макіяжу і з розтріпаним після пробіжки волоссям.

– Професóр Антоніо! – вигукнула Юля, жваво підбігаючи ближче. Її присутність одразу зацікавила песика. Він замахав хвостиком, радісно підскочив і поставив передні лапки їй на коліна, очікуючи ласки.

– Ваш? – запитала дівчина, одночасно починаючи його гладити.

– Мій! – з усмішкою підтвердив Антоніо. – Знайомтеся, Дон Кіхот!

– Шикарне ім’я, – розсміялася Віра. – Бачиш, Юль, до тебе вже дони пристають!

Песик, явно насолоджуючись увагою, почав кружляти навколо Юлі. А коли вона присіла, щоб погладити його зручніше, він спритно вліз їй на коліна і заходився облизувати обличчя. Юля сміялася, намагаючись ухилитися, але не зупиняла його, лише чесала пухнастика за вушком, усміхаючись до нього.

– Він у мене страшенно велелюбний! Перепрошую! Дон Кіхот, злізь з леді! – з удаваним докором промовив Антоніо.

Пес, однак, ігнорував настанови хазяїна. Йому було добре, і він явно вирішив, що щойно самотужки обрав собі нову хазяйку. 

– Юль, нам вже час, – озвалася Віра, глянувши на годинник. – Чи залишити вас усіх в цій ідилії?

– Не думаю, що Дон Кіхот так швидко відпустить Вашу подругу, – з лукавою усмішкою підкинув Антоніо.

– Я зараз, зараз, – Юля засміялася, ніжно відштовхуючи песика, але той не здавався.

– Не поспішай, – кинула Віра через плече, роблячи кілька кроків у бік дому. – Дорогу знайдеш.

– Якщо ні, я її проведу, – одразу ж підхопив Антоніо. – Та й кавою пригощу. Заодно попрактикуємося у розмовній португальській. Чесно – давно чекав слушної нагоди.

– Та якось незручно… – почала було виправдовуватися Юля, відчуваючи, як щоки легенько рожевіють.

– Все ок, – Віра зупинилася, обернулася і підморгнула. – Поприбираємо пізніше. Практикуйтесь! У португальській, – уточнила жартома, і побігла пляжем у бік оселі, залишивши подругу сам на сам із професором та його пухнастим товаришем.

Простягнувши руку, Антоніо допоміг дівчині піднятися на ноги, після чого легко й невимушено забрав песика до себе на руки. 

– Ну що, – лагідно запитав він, – а тепер на каву?

*   *   *

Невеличка затишна кав’ярня, одна з багатьох на узбережжі Назаре, нічим особливим не вирізнялася, хіба що своєю автентичністю та домашнім затишком, який не втратила попри час. Приміщення трохи потерте, з меблями, що пам’ятали ще вісімдесяті, однак усе в ньому дихало теплом. Привітний господар із залисинами на скронях зустрічав кожного гостя ніби старого знайомого, а жвава, усміхнена офіціантка легко й невимушено перемикалася між мовами, приймаючи замовлення то португальською, то англійською, то іспанською, а іноді навіть ламаною французькою.

Юля сиділа за столиком біля вікна, з горнятком капучино в руках. Вона відчула, що нервується, бо не звикла до таких зустрічей. Погляд час від часу ковзав у бік Антоніо, що сидів навпроти.

– Дякую, що запросили, – промовила вона ніяково, зустрівшись із ним поглядом.

– Я вже давно хотів тебе запросити, та все не знаходив слушного моменту, – відповів Антоніо з теплою усмішкою. – Наше спілкування завжди було таким офіційним. А я хотів би, щоб ми потоваришували.

– Я залюбки, – м’яко відповіла Юля. – Хоч знайомих у мене тут і вистачає, але друзів – одиниці. Самі знаєте, чужа країна, інша мова, інший менталітет…

– Відчуваєш тут себе самотньою? – спитав він обережно.

– Не зовсім... Але мої рідні – в Україні. І це завжди гнітить. Порожнеча, яку не заповниш.

– І батьки тебе так легко відпустили за чотири тисячі кілометрів? – здивувався Антоніо.

– З батьками зв’язку немає, – тихо сказала Юля, і її обличчя вмить зблідло. – Їх вважають зниклими безвісти…

Антоніо зніяковіло опустив очі. Його посмішка одразу ж зникла, поступившись місцем усвідомленню та щирому співчуттю. 

– Вибач, я не знав, що в тебе така складна історія…

– Це не Ваша провина. Однак, ще у мене в Україні залишилася тітка, друзі-волонтери, з якими ми працювали у Львові… і хлопець.

Це останнє слово змусило серце Антоніо на мить стиснутися у грудях.

– Розкажи мені про нього, – мовив, хоча сам уже пошкодував про це.

– Сергій. Чудовий хлопець. Служить. Спершу було навчання, а зараз, здається, вже на фронті.

– Чому “здається”?

– Бо він рідко виходить на зв’язок. Дуже рідко. Інколи – коротке повідомлення, а потім знову тиша.

– Сподіваюся, з ним усе гаразд, – сказав Антоніо щиро, хоч і не без внутрішнього сум’яття.