Розділ 8. Нові повороти долі

По дорозі додому дівчата побачили Антоніо, який вигулював свого собаку на пляжі.

– Добрий ранок, леді! – чоловік радо помахав знайомим. Про себе відзначив, що українки гарні навіть зранку і навіть без макіяжу.

– Професóр Антоніо! – Юля підбігла ближче й одразу привернула увагу білого кудлатого песика. Той завиляв хвостиком, підбіг до дівчини й поставив свої лапки на її коліна – чекав ласки. І вона не забарилася!

– Ваш? – запитала.

– Мій! – усміхнувся той. – Знайомтеся, Дон Кіхот!

– Шикарне ім’я, – засміялася Віра. – Бачиш, Юль, до тебе вже дони пристають!

Песик кружляв навколо дівчини, а коли та присіла, щоб його було зручніше пестити, заліз їй на руки й почав облизувати обличчя.

– Він у мене велелюбний! Перепрошую! Дон Кіхот, злізь з леді!

Але той не звертав увагу на вказівки хазяїна. Він був занадто зайнятий пестощами з новою знайомою, яка чесала його за вушком і мило до нього посміхалася.

– Юль, нам вже час, – нагадала Віра. – Чи залишити вас усіх в цій ідилії?

– Не думаю, що Дон Кіхот так швидко відпустить Вашу подругу, – жартівливо зауважив Антоніо.

– Я зараз, зараз, – запевняла Юля.

– Не поспішай, – підморгнула їй Віра. – Дорогу додому знайдеш.

– Якщо ні, я її проведу, – швидко зметикував Антоніо, – та й кавою пригощу. За одно і попрактикуємося у розмовній португальській.

– Та якось ніяково… – почала виправдовуватися Юля.

– Все ок, – заспокоїла її подруга. – Поприбираємо пізніше. Практикуйтесь! У португальській, – додала вона, знову підморгнувши, і побігла додому.

Чоловік допоміг дівчині підвестися і взяв на руки песика.

– Ну що, а тепер на каву?

*   *   *

Невеличка затишна кав’ярня, одна з багатьох на узбережжі Назаре, нічим особливим не відрізнялася. Все такий же привітний господар, така ж жвава, усміхнена та балакуча офіціантка, інтер’єр, який слід було б оновити ще років двадцять тому, ароматна кава та свіжа випічка.

– Дякую, що запросили, – ніяковіло подивилася в очі співбесіднику Юля.

– Я вже давно хотів тебе запросити, та ось ніяк нагоди не було, – мило посміхнувся той. – Наше спілкування завжди було формальним. А я хотів би, щоб ми потоваришували.

– Я залюбки, – погодилася дівчина. – Хоч у мене тут і з’явилося багато нових знайомих, але друзів дуже мало.

– Відчуваєш тут себе самотньою? – запитав обережно.

– Не те, що б… Проте рідні мої всі в Україні залишилися…

– І батьки тебе так легко за чотири тисячі кілометрів відпустили?

– З батьками зв’язку немає. Рахуються у зниклих безвісти…

Обличчя дівчини враз спохмурніло.

– Вибач, Юлія, – Антоніо зрозумів, що зачепив її за живе. – Я не знав, що все так погано.

– Нічого страшного… Крім батьків в Україні залишилася рідна тітка, друзі-волонтери, з якими пліч-о-пліч працювали у Львові, а ще хлопець…

Цього чоловік боявся почути найбільше. Звичайно, у такої красуні є хлопець. І на що він сподівався?

– Розкажи мені про нього, – мовив, хоча вже й шкодував про останню репліку.

– Його звати Сергій і він чудовий! – почала Юля. – Служить зараз. Його батальйон проходив навчання, а зараз ніби вже й на фронті.

– Чому ніби?

– Він рідко виходить на зв’язок, дуже рідко…

– Впевнений, що з ним усе гаразд, – запевнив Антоніо, хоча у самого такої впевненості не було. Зате з’явилася надія, що такі стосунки можуть бути приречені. – Проте досить про сумне. Я тебе на каву запросив не для того, щоб настрій погіршити. У мене були зовсім протилежні плани.

– Які ж?

– Приємно провести час у компанії з чудовою дівчиною, розвеселити її трішки.

– Ну з цим у Дона Кіхота краще виходить, – засміялася Юля, а песик, що увесь час не злазив з її рук, ніби у підтвердження цих слів, знову лизнув її щічку.

– Цілком з тобою згоден, – посміхнувся Антоніо. – Ну що, бешкетнику, проведемо чарівну леді додому?

По дорозі до Юліної оселі розмова зайшла за самого вчителя.

– Ви про мене вже багато знаєте, – зауважила Юля, – а я про Вас зовсім нічого!

– Ну, по-перше, давай на «ти», – попрохав той. – Якось дивно, що у нас різниця п’ять років, а ти до мене «викаєш».

– Домовилися! – погодилася дівчина. – То що про себе розкажеш?

– Та у принципі нічого особливого. Народився та виріс у Лейрії, там і закінчував університет. У Назаре приїхав через стосунки з одногрупницею, якій тут запропонували роботу в школі. Жили два роки, потім розбіглися.

– І ти не повернувся до Лейрії?

– Думав про це, – зізнався, – але доки тут є робота, працюю. Плюс, океан поряд. А я серфінгом займаюся.