Розділ 7. Марінєйру

Невеличкий ресторанчик, у який влаштувалися дівчата, мав назву «Марінєйру» («моряк») та знаходився біля самісінького пляжу на набережній. Спеціалізувався він загалом на морепродуктах та мав досить високий рейтинг серед місцевих відвідувачів та проїжджих туристів. Простора зала, велика кухня з холодильною камерою, маленька комірка для прибиральниці та кабінет директора – все вміщалося в одній будівлі.

Рауль, сорокарічний власник закладу, який досить непогано розмовляв англійською, після короткого знайомства запросив потенційних співробітниць до свого кабінету та вирішив одразу ввести їх у курс справи.

– Не знаю, що там моя Мар’яна вам нарозповідала, але наразі мені потрібна посудомийка та офіціантка. Вже вирішили, хто що робитиме?

– Я піду посудомийкою, – мовила Віра. – У мене з англійською та португальською ще не дуже.

– Добре, що самі розібралися, – схвально кивнув, – а то мені тут драм зайвих не потрібно.

– Жодних драм, шеф, – посміхнулася Юля.

– От і добре! – продовжив. – Тож, графік у вас буде сталим. Шість днів працюєте, понеділок – вихідний. Робочий день розділений на дві частини: з одинадцятої ранку до третьої дня та з шостої вечора до закриття, приблизно о десятій.

– Приблизно? – зацікавилася цією ремаркою Віра.

– Так, відвідувачів ми не виганяємо, тож працюємо до останнього, – підтвердив Рауль.

– А якщо вони до півночі сидітимуть?

– Тоді усі сидять до півночі, – мовив той і, побачивши розчарування на обличчях дівчат, поспішив додати, – усі екстрагодини оплачую окремо.

– Як щодо харчування? – поцікавилася Юля.

– Обіди та вечері на роботі моїм коштом. Проте раджу гарно снідати – робота не з легких. Цілий день на ногах – не так і просто!

– Що з оплатою? – це питання для дівчат було принциповим.

– Посудомийка отримує у нас мінімалку. Як я вже казав, на харчування грошей не витрачатимете. Оплачувана відпустка два тижні та різдвяний бонус.

– А з офіціантами як?

– Все те саме, тільки вони ще на чайових трішки мають. Хоча тут їх мало дають. У Португалії це не прийнято.

– Контракт коли підписуватимемо? – запитала Юля.

– Попрошу дружину підготувати на цьому тижні. Сільвія у мене і бухгалтер, і адміністратор, і відділ кадрів у одній особі, – гордо мовив Рауль.

– Ну, у нас питань поки що нема! Коли починаємо?

– Та хоч завтра!

– Тоді ведіть нас із колективом знайомити! – запропонувала Віра і вони пішли до зали.

*   *   *

Колектив ресторану «Марінєйру» був дуже колоритним. На кухні усім заправляла Марія, головний ідеолог закладу, та, за сумісництвом мама Рауля. Свою невістку Сільвію жінка недолюблювала і всіляко намагалася допекти тій. Невеличкого зросту, у чепчику, який не хотів триматися на пружному волоссі, через що їй доводилося постійно його поправляти, трішки незграбна і неповоротка Марія одразу викликала мимовільну посмішку. Проте після декількох хвилин спілкування з жінкою – ця сама посмішка назавжди зникала з обличчя співрозмовника.

Гонориста, з маленькими оченятами, які ніби сканували тебе і дивилися глибоко в душу, вона була грозою ресторану. Навіть власний син її побоювався й у спірних питаннях завжди ставав на її бік. Саме Марія була причиною звільнення попередньої посудомийки та офіціантки – не знайшли з кухаркою спільної мови. Жінка розмовляла лише португальською, не любила повторювати свої накази двічі, тому під час її монологів на кухні завжди панувала тиша. Виступати проти цієї «узурпаторки» могла лише Сільвія, чим і викликала повагу всього колективу, включаючи свого чоловіка. Рауль же лише під час конфліктів між мамою та дружиною займав нейтралітет. Кажуть, боявся обох.

Су-шефом Марії був Пауло, молодший син Марії, спокійний та врівноважений чоловік. Він не був схожий ні на матір, ні на брата. Проте світлина покійного батька, яка висіла у рамці на вході у ресторан, розставляла крапки над «і». Ті ж добрі очі, та ж приємна усмішка, те ж засмагле вольове обличчя. Матері Пауло намагався не перечити. Завжди вислуховував її крики чи скарги без особливих емоцій. Давав їй виговоритися, а потім пропонував варіанти вирішення конфлікту чи проблемної ситуації. На матір це діяло безвідмовно. Вона заспокоювалася, приймала конструктивну критику своєї поведінки і на цьому неприємна ситуація вичерпувалася. Найбільше Пауло все ж доводилося вигороджувати Сільвію, до якої у Марії набиралося за день безліч претензій. Мар’яна, під час однієї зі спільних вечерь, розповіла дівчатам, що молода дружина Рауля була колись дівчиною Пауло.

– Вони були однокласниками, – переповідала вона почуте колись від офіціантів, – довго зустрічалися, навіть планували у майбутньому одружитися. Ідилія тривала доти, доки додому з навчання у столиці не повернувся старший брат.

– Рауль? – запитала Віра.

– Саме так, Пауло їх і познайомив. Брат швидко поклав око на симпатичну дівчину. Тож почав напрошуватися на прогулянки з парою – вони разом ходили на пляж, у кіно та кафе. А якось, коли закохані посварилися, став тим самим плечем, на якому можна було поплакатися. Так Сільвія, сама того не усвідомивши, попала у вир нових стосунків, які на цей раз насправді привели до одруження.