Розділ 7. Марінєйру

Невеличкий ресторанчик, у який влаштувалися дівчата, мав назву «Марінєйру» («моряк») та знаходився біля самісінького пляжу на набережній, звідки відкривався мальовничий краєвид на океан. Його фасад був оформлений у морському стилі: сині віконниці, дерев’яні лавки, корабельне стерно біля входу та ліхтарі, що нагадували ті, якими освітлювали палуби старовинних вітрильників. Всередині пахло кавою, спеціями та морепродуктами. Тепла атмосфера, жива музика у вечірній час, затишні столики з виглядом на захід сонця — усе це робило «Марінєйру» улюбленим місцем як для місцевих мешканців, так і для туристів.

Ресторан мав досить високий рейтинг у соцмережах і гастрономічних оглядах, і це не дивувало: його кухня славилася досконало приготованими стравами з морських делікатесів — від класичних «bacalhau à brás» до фірмової «cataplana de marisco». Уся інфраструктура була зручно організована: простора зала з двома зонами — всередині та на відкритій терасі, велика кухня з сучасним обладнанням, холодильна камера для зберігання свіжих продуктів, маленька комірка для прибиральниці та охайний, хоча й трохи захаращений паперами кабінет директора, з панорамним вікном на пляж.

Рауль, сорокарічний власник ресторану, був колоритною фігурою — кремезний, з короткою борідкою та добрим, але трохи втомленим поглядом. Його англійська була майже бездоганною, завдяки чому комунікація з іноземними працівниками не становила проблеми. Він одразу запросив дівчат до свого кабінету, обійшовшись без зайвих формальностей — у стилі впевненого підприємця, який не любить марнувати час.

– Не знаю, що там моя Мар’яна вам нарозповідала, – почав він, уважно оглядаючи новоприбулих, – але наразі мені потрібна посудомийка та офіціантка. Вже вирішили, хто ким буде?

– Я піду посудомийкою, – не вагаючись, відповіла Віра. – У мене з англійською та португальською ще не дуже

– Добре, що самі розібралися, – схвально кивнув Рауль, – а то мені тут драм зайвих не потрібно.

– Жодних драм, шеф, – усміхнулася Юля, і в її голосі прозвучала впевненість.

Рауль пояснив робочі умови чітко і лаконічно. Шестиденний робочий тиждень, понеділок – вихідний. Графік поділений на два блоки: з 11:00 до 15:00 та з 18:00 до закриття, що залежить від кількості клієнтів. Якщо клієнти засиджуються — працюють довше, але додаткові години оплачуються окремо. Також він подбав про харчування для персоналу — обіди та вечері на роботі безкоштовні. Та й з відпусткою усе було згідно із законом – два оплачуваних тижні та різдвяний бонус.

– А з офіціантами як? – не без інтересу спитала Юля.

– Те саме, плюс чайові, хоч і невеликі. Тут це не надто поширено, але іноді бувають приємні сюрпризи, – усміхнувся власник.

Питання контрактів Рауль залишив на найближчі дні – цим займалася його дружина Сільвія, яка водночас виконувала обов’язки бухгалтера, адміністратора та кадровика. Він говорив про неї з гордістю, й було видно, що заклад – це справді їхня спільна справа.

– Ну, у нас питань поки що нема! Коли починаємо? – Юля не приховувала ентузіазму.

– Та хоч завтра! – з готовністю відповів Рауль.

– Тоді ведіть нас із колективом знайомити! – пожвавлено сказала Віра, і вони рушили до зали.

За заскленими дверима на них чекала інша реальність — нові обличчя, незнайомі голоси, кухонний гамір, гудіння посуду, запахи спецій і смаженого восьминога. Так починався новий етап у їхньому житті — насичений, трохи виснажливий, але повний перспектив і нових знайомств.

*   *   *

Колектив ресторану «Марінєйру» був дуже колоритним. Справжнім його ядром, хоч і неофіційно, залишалася Марія — мати власника, головна кухарка і фактична правителька кухонного царства. Попри свій пенсійний вік, ця жінка залишалася непохитною, наче скеля. Вона вклала в ресторан не лише свої рецепти, а й характер, принципи, впертість і гордість. Рауль хоч і значився як власник, та добре розумів: без матері кухня перестане працювати злагоджено, як годинниковий механізм.

Зовні Марія викликала легке розчулення: невеличка на зріст, повненька, в білому фартусі, зазвичай з чепчиком, що вперто сповзав з її сивуватого волосся. Вона постійно поправляла його рухом, що з роками став майже нервовим тиком. Перший контакт із нею справляв оманливе враження — здавалося, що вона доброзичлива, навіть трохи кумедна. Але варто було лише трохи затриматися в її присутності, як кожен відчував невидиму напругу.

Гонориста, з пронизливими оченятами, які, здавалося, бачать тебе наскрізь, Марія без зайвих зусиль ставила будь-кого на місце. Її команди звучали з такою владністю, що ніхто не наважувався перепитати. Вона могла кинути різке слово чи навіть образу, і це було в порядку речей. Молодші працівники дрижали перед нею, старші — мовчки підкорялися. Марія була тією, хто вирішував, хто вартий залишитися в «Марінєйру», а хто — зайвий баласт. Кажуть, попередні офіціантки й посудомийки не витримували її вдачі, не зуміли налагодити спілкування, і тому змушені були піти.

Проблемним моментом у житті ресторану залишалися стосунки Марії з невісткою — Сільвією. Вони терпіли одна одну лише тому, що мусили. Теща вважала Сільвію недостойною її сина: мовляв, розумна занадто, незалежна, та ще й постійно намагається втручатися в кухонні справи. Вона дозволяла собі колючі зауваження, обурені зітхання, демонстративне ігнорування, а іноді й відверте бурчання прямо у присутності гостей. Сільвія, втім, не з боязких. Її врівноваженість, здатність не дратуватися та відповідати спокійно, але по суті, викликали повагу в усього персоналу. Навіть сама Марія змушена була визнати, хоч і не вголос, що ця жінка — не з простих.