Розділ 7. Марінєйру

Невеличкий ресторанчик, у який влаштувалися дівчата, мав назву “Марінєйру” (“моряк”) та знаходився біля самісінького пляжу на набережній, звідки відкривався мальовничий краєвид на океан. Його фасад був оформлений у морському стилі: сині віконниці, дерев’яні лавки, корабельне стерно біля входу та ліхтарі, що нагадували ті, якими освітлювали палуби старовинних вітрильників. Тепла атмосфера, жива музика у вечірній час, затишні столики з панорамою заходу сонця – усе це робило “Марінєйру” улюбленим місцем як для місцевих мешканців, так і для туристів.

Ресторан мав досить високий рейтинг у соцмережах і гастрономічних оглядах, і це не дивувало: його кухня славилася досконало приготованими стравами з морських делікатесів – від класичних “bacalhau à brás” до фірмової “cataplana de marisco”.

Рауль, сорокарічний власник ресторану, був колоритною фігурою. Кремезний, з короткою борідкою та хитрим поглядом. Він знав англійську, завдяки чому комунікація з іноземними працівниками не становила проблеми. Він одразу запросив дівчат до свого кабінету, обійшовшись без зайвих формальностей.

– Не знаю, що там Мар’яна вам нарозповідала, – почав він, уважно оглядаючи новоприбулих, – але наразі мені потрібна посудомийка та офіціантка. Вже вирішили, хто ким буде?

– Я піду посудомийкою, – не вагаючись, відповіла Віра. – У мене з англійською та португальською ще не дуже.

– Добре, що самі розібралися, – схвально кивнув Рауль, – а то мені тут драм зайвих не потрібно.

– Жодних драм, шеф, – кумедно відзвітувала Юля.

Рауль пояснив робочі умови чітко і лаконічно. Шестиденний робочий тиждень, понеділок – вихідний. Графік поділений на два блоки: з 11:00 до 15:00 та з 18:00 до закриття, що безпосередньо залежить від кількості клієнтів. Якщо клієнти засиджуються – працюють довше, але додаткові години оплачуються окремо. Обіди та вечері на роботі безкоштовні. Відпустка – два оплачуваних тижні та різдвяний бонус.

– А з офіціантами як? – спитала Юля.

– Те саме, плюс чайові, хоч і невеликі. Тут це не надто поширено, але іноді бувають приємні сюрпризи, – усміхнувся власник.

Питання контрактів Рауль залишив на найближчі дні. Цим займалася його дружина Сільвія, яка водночас виконувала обов’язки бухгалтерки, адміністраторки та кадровички.

– До мене є питання? – поцікавився в кінці своєї розповіді Рауль.

– Лише одне: коли починаємо? – бадьоро запитала Юля.

– Та хоч завтра!

*   *   *

Колектив ресторану “Марінєйру” був дуже колоритним. Справжнім його ядром, хоч і неофіційно, залишалася Марія – мати власника, головна кухарка і правителька кухонного царства. Попри свій пенсійний вік, ця жінка залишалася непохитною, наче скеля.

Зовні Марія не виглядала загрозливою. Невеличка на зріст, повненька, в білому фартусі, зазвичай з чепчиком, що вперто сповзав з її сивуватого волосся. Здавалося, що вона дуже доброзичлива, навіть трохи кумедна. Але варто було лише трохи затриматися в її присутності, як кожен відчував невидиму напругу.

Гонориста, з пронизливими оченятами, які, здавалося, бачать тебе наскрізь, Марія без зайвих зусиль ставила будь-кого на місце. Її команди звучали з такою владністю, що ніхто не наважувався перепитати. Вона могла кинути різке слово чи навіть образу, і це було звичайною справою. Молодші працівники тремтіли перед нею, старші – мовчки підкорялися. Марія була тією людиною, яка вирішувала, хто вартий залишитися в “Марінєйру”, а хто – зайвий баласт. Подейкують, що колишні офіціантки та посудомийки звільнилися саме через її важкий характер, так і не зумівши знайти з нею спільної мови. 

Проблемним моментом у житті ресторану залишалися стосунки Марії з невісткою – Сільвією. Вони терпіли одна одну лише тому, що мусили. Свекруха вважала Сільвію недостойною її сина: мовляв, розумна занадто, незалежна, та ще й постійно намагається втручатися в кухонні справи. Вона дозволяла собі колючі зауваження, обурені зітхання, демонстративне ігнорування, а іноді й відверте бурчання прямо у присутності гостей. Сільвія, втім, була не з боязких. Її врівноваженість, здатність не дратуватися та відповідати спокійно, але по суті, викликали повагу в усього персоналу. Навіть сама Марія змушена була визнати, хоч і не вголос, що ця жінка – не з простих.

Рауль лавірував серед усього цього, наче канатоходець, що балансує  над прірвою. Під час конфліктів між мамою та дружиною займав нейтральну позицію, хоча з його поведінки було очевидно – боявся обох.

Су-шефом Марії був Пауло – молодший син грози ресторану, на диво врівноважений, стриманий і доброзичливий чоловік. Він вирізнявся з-поміж решти персоналу своєю мовчазною впевненістю та внутрішнім спокоєм. У ньому не було ані краплі гарячкуватості старшого брата Рауля, ані різкості матері. Високий, підтягнутий, із трохи втомленим, але теплим поглядом, він випромінював довіру та надійність. Його поважали всі – від прибиральниці до офіціантів, бо Пауло ніколи не підвищував голосу, завжди говорив по суті й допомагав, не чекаючи вдячності.

Його схожість із покійним батьком була разючою. Навіть новенькі, вперше побачивши чорно-білу світлину Фредеріко в рамці біля входу до зали, одразу здогадувалися, чий це портрет. Ті ж теплі, трохи сумні очі, та ж лагідна усмішка, та ж мужня лінія підборіддя. Пауло не часто згадував батька вголос, але було видно, що той був для нього взірцем.