Розділ 6. Підробіток і навчання

Через декілька днів у дівчат почалися справжні трудові будні. Кожен їхній день розпочинався о шостій ранку, без винятків. Прокинувшись, вони швидко вдягалися у спортивний одяг і поспішали до океану. Ранішня прохолода, прозоре повітря та тиша, яку порушував лише мірний шум хвиль, неймовірно бадьорили та проганяли залишки сну. Біля води вони робили розминку. Трохи розтяжки, трохи дихальних вправ, а потім коротка медитація. Цей ритуал став для них справжньою емоційною підтримкою. У такі моменти вони почувалися звичайними дівчатами, які розпочинають нову сторінку свого життя. А зовсім не біженками чи тимчасовими переселенками.

Після зарядки – швиденько додому. Гарячий душ освіжав та давав сили на цілий день. Сніданки в них були прості, але різні. Віра, як завжди, дотримувалася свого режиму – пластівці з йогуртом, горіхами та шматочками фруктів. Юля ж віддавала перевагу традиційнішому варіанту: яєчня з двома тостами, скибочкою сиру та чорний чай з лимоном. Снідали мовчки, кожна думала про щось своє.

О восьмій годині вони виходили з дому. Прощалися на повороті й ішли у різні боки – кожна до своїх клієнтів. Спочатку доводилося активно користуватися “гугл-картами”, бо будинки справді здавалися однаковими – білі фасади, червоні дахи, тераси з вазонами. Але вже за тиждень дівчата настільки призвичаїлися, що впевнено знаходили потрібні адреси навіть без допомоги онлайн-карт. 

Віра прибирала у двох трикімнатних квартирах та одній компактній квартирі-студії. Вона все старанно протирала, пилососила, прасувала постіль. І клієнти були задоволені, навіть залишали чайові. Юлі ж дісталося різноманітніше “меню”: одноповерховий будинок з двома спальнями та великим садом, невеликий офіс на першому поверсі сучасної багатоповерхівки – зі скляними стінами та блискучою підлогою, – а також двокімнатні апартаменти з панорамним видом на океан. Там усе дихало стилем і гармонією: мінімалізм у дизайні, дерев’яні деталі, величезне ліжко з білими простирадлами, вікна на всю стіну… Юля часто зупинялася на кілька секунд біля балкона і уявляла, що це її квартира, що вона вмикає музику, готує каву й медитує, дивлячись на нескінченний бурхливий океан. Ці хвилини мрій додавали сил і нагадували, заради чого вона старається.

Робота була нескладною, але вимагала уважності, точності й постійної фізичної активності. Найбільше клопоту, як виявилося, приносило прибирання ванних кімнат. У деяких клієнтів санвузлів було по кілька, і саме це неабияк дратувало Віру.

– І навіщо йому стільки? – зітхала вона щоразу після зміни, згадуючи про Мігеля, власника просторих апартаментів. – Одинак, без дітей. А як не прийду – в обох ваннах безлад, ніби гуртожиток хлопчачий.

– Сама собі відповіла, – з усмішкою відповідала Юля. – Брудно, бо дівчини в нього немає. Усе логічно.

– Мабуть, хоча все одно вважаю, що дві ванни – це вже занадто. Добре хоч, що він щедрий. Завжди чайові залишає. І посміхається ще так… по-доброму.

– От бачиш! – заохочувала подругу Юля. – Може, не лише на чайові натякає. Придивися до нього!

– Та ну тебе! – відмахувалась Віра, але щоки її наливалися рум’янцем. Насправді Мігель їй подобався. Високий, стильно одягнений, чемний, із глибокими карими очима. Та вона й собі боялася зізнатися в цьому, не те що Юлі.

– Кажу ж тобі, не зволікай. Такий шанс не кожного дня випадає!

– Та я ж звичайна прибиральниця! – намагалася зберегти дистанцію Віра.

– Це поки що! – заперечила Юля. – Далі влаштуєшся офіційно, ще подивимось, хто ким буде.

– Ага, митиму посуд у ресторані, – з іронією буркнула Віра. – От престижна робота!

– Але стабільна, – не здавалася Юля. – І з документами, і зарплатою. І хто сказав, що саме посуд? Там ще офіціантка потрібна, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Але ця посада буде твоєю!

– Моєю?

– А кого ж іще? Ти ж у нас дипломат! Комунікабельна, усміхнена, англійську знаєш краще, ніж самі португальці! Гріх не використати такі таланти.

– Англійську – так, а от португальську ще вчити й вчити.

– І будемо вчити! З наступного тижня ж курси починаються. А ти, між іншим, усе швидко схоплюєш.

– Звідки така впевненість?

– Та я ж тебе знаю! Ти до всього беручка. Що не візьмешся – все ладно й до пуття.

– І ти не гірша, – усміхнулася Юля у відповідь. – Вчитимемо мову разом. А далі – як піде. Головне – триматися.

*  *  *

Чекати документів довелося не багато, не мало – цілих два місяці. За цей час дівчата вже встигли освоїтись у новому ритмі життя, записатися на курси португальської мови для іноземців у місцеву школу й старанно відвідували заняття тричі на тиждень. Вони з ентузіазмом вивчали нові слова, слухали діалоги, переписували правила й навіть намагалися тренуватися між собою вдома. Часом було складно, та підтримка одна одної й постійне заохочення від їхнього викладача творили справжні дива.

Окрім навчання, дівчата не втрачали зв’язку з Мар’яною та Жуао. Щонайменше двічі на тиждень навідувались у гості. Вони приносили з собою випічку чи свіжі фрукти. Обговорювали новини з України, ділилися життєвими спостереженнями й, звісно ж, не обходилися без смішних випадків і розповідей про нові знайомства. Ці зустрічі ставали для них своєрідною емоційною віддушиною й способом не відчувати себе відірваними від дому.