Розділ 6. Підробіток і навчання

Через декілька днів у дівчат почалися справжні трудові будні. О шостій ранку починався їхній робочий день. Спочатку бігли до пляжу. Ранішня прохолода неймовірно бадьорила та проганяла увесь сон. Біля океану – зарядка і медитація. Потім – швиденько додому. Гарячий душ та сніданок. Віра полюбляла їсти пластівці з йогуртом. Юлі ж більше була до вподоби яєчня з тостами та чорний чай з лимоном.

Після сніданку одягалися і виходили з дому разом. А потім кожна прямувала до будинку своїх клієнтів. Адреси Мар’яна записала на аркуші паперу для кожної з дівчат. Тому плутанини не було. Правда доводилося іноді у «гугл-карти» заглядати, щоб не заблукати серед дуже схожих будівель. Та з часом звикли й могли знайти правильну оселю без підказок додатка. Віра прибирала у двох трикімнатних квартирах та одній квартирі-студії. Юлі дістався одноповерховий будинок з двома спальнями, офіс на першому поверсі багатоповерхівки та затишні двокімнатні апартаменти з видом на океан. Саме там вона найбільше полюбляла працювати, адже часто уявляла себе хазяйкою цих шикарних квадратних метрів на першій лінії пляжу.

В обов’язки обох дівчат входило загальне прибирання осель: (протирання пилу, миття підлоги, посуду та плити на кухні), а також прання та сушіння речей. Найбільше роботи все ж було у ванних кімнатах. Віра скаржилася на те, що в одного з її клієнтів їх було аж дві.

– І навіщо йому стільки? – обурювалася Віра, яка дуже не любила саме миття ванної. – Одинак, без дітей. А як не прийду – в обох санвузлах брудно.

– Сама відповіла на своє питання, – відповідала Юля. – Брудно, бо нема в нього дівчини. Та й чим погано? Зате у тебе робота є. Платить він непогано.

– Твоя правда. Чайові постійно на журнальному столику залишає. І посміхається щоразу, коли я приходжу.

– От бачиш! Може тут і особисте життя влаштуєш!

– Та ну тебе! – червоніла Віра. Їй і самій подобався Мігель, власник апартаментів, але ні Юлі, ні навіть собі, зізнаватися у цьому вона не хотіла.

– Кажу тобі, придивися до нього!

– Та я ж проста прибиральниця! – не здавалася дівчина.

– Це поки що! А далі…

– А далі посуд в ресторані митиму! Нічого не скажеш, престижна робота!

– Зате гроші платитимуть, працевлаштують офіційно. – заспокоювала подругу Юля. – І чому це відразу ти посуд митимеш? Там ще офіціантка потрібна, пам’ятаєш?

– Звісно! Але цю посаду займеш ти!

– Я?

– У тебе комунікативні навички розвинені більше, та й англійською ти «шпариш» краще за місцевих.

– Зате португальської не знаю!

– Нічого, з наступного тижня курси починаються у школі. Думаю, вивчиш швидко!

– З чого взяла?

– Та ти до всього беручка! І все у тебе виходить до ладу!

– Ти не гірша, – посміхнулася Юля. – Вчитимемо мову разом, а далі побачимо. Чекаємо поки що на документи з міграційної служби.

*  *  *

Чекати довелося не багато, не мало – два місяці. За цей час дівчата вже встигли записатися на курси португальської для іноземців у місцеву школу та старанно відвідували заняття. До Мар’яни з Жуао ходили двічі на тиждень – поділитися новинами, обговорити останні події в Україні, а також попліткувати про місцевих. Віра все ж почала зустрічатися з Мігелем, після того, як замість чайових одного дня вона знайшла щось інше.

– Уявляєте, дівчата, – захоплено розповідала подружкам, – заходжу у кімнату, а там букет троянд у вазі та записка зі словами «Eu gosto de ti». Ну я відразу в телефон полізла, переклала, що це означає. Виявляється, я йому подобаюся.

– І що далі? – з цікавістю запитала Юля.

– А я що? – продовжувала Віра. – Розгубилася. Не знала, що й відповісти на такий жест. Почала троянди з вази забирати, а та перевернулася і на підлогу впала. Калюжа води на лінолеумі, скрізь шматочки скла. Ну я швиденько все це стала прибирати. Ще й порізалася одним з уламків. Сіла на пухнастий килим та реву.

– Ого! – мовила Мар’яна. – Крові там хоч не поналивала своєї?

– Не встигла, – посміхнулася Віра. – Бо відчинилися двері й у квартиру зайшов Мігель. Забув гаманець вдома, то повернувся.

– І побачив тебе у всій красі?

– Ага! Краса ще та! Заплакана, з порізаною рукою біля калюжі та скляних уламків.

– І як відреагував на все це?

– Спочатку злякався, побіг на кухню за аптечкою. А потім, коли обробляв мені рану, не витримав і засміявся. Бо мала я, чесно кажучи, безглуздий вигляд.

– Можу собі уявити, – мовила Юля. – А далі?

– Далі зателефонував на роботу, сказав, щоб його не чекали сьогодні, і забрав мене на прогулянку до Лейрії. Там ми гуляли вуличками міста, смакували кавою та круасанами. Потім піднялися на гору до замку. Багато фотографувалися. Сміялися. І він мене поцілував…

– Ого, ну ви швидкі! – вигукнула Мар’яна. – Жуао на таке лише на третьому побаченні наважився.

– Ех, ти не розумієш, – мрійливо відповіла Віра. – Ми були в моменті…

– Не думала, що у мене така романтична подруга! Ну добре те, що добре закінчується. На наступне побачення запросив?