Розділ 6. Підробіток і навчання

Через декілька днів у дівчат почалися справжні трудові будні. Щоранку їхній день розпочинався о шостій ранку, без винятків. Прокинувшись, вони швидко вдягалися у спортивний одяг і поспішали до океану. Ранішня прохолода, прозоре повітря та тиша, яку порушував лише гомін хвиль, неймовірно бадьорили та проганяли залишки сну. Біля води вони робили розминку – трохи розтяжки, трохи дихальних вправ, а потім – коротка медитація. Цей ритуал став для них справжньою емоційною підтримкою: у такі моменти вони почувалися не біженками, не чужими у новій країні, а просто двома дівчатами, які розпочинають нову сторінку свого життя.

Після зарядки – швиденько додому. Гарячий душ освіжав та давав сили на цілий день. Сніданки в них були прості, але різні. Віра, як завжди, дотримувалася свого режиму – пластівці з йогуртом, горіхами та шматочками фруктів. Юля ж віддавала перевагу більш традиційному варіанту: яєчня з двома тостами, скибочкою сиру та чорний чай з лимоном. Снідали мовчки, кожна думала про щось своє.

О восьмій годині вони виходили з дому. Прощалися на повороті й ішли у різні боки – кожна до своїх клієнтів. Адреси, які виписала їм Мар’яна, були чітко впорядковані на окремих аркушах. Спочатку доводилося активно користуватися «гугл-картами», бо будинки справді здавалися однаковими – білі фасади, червоні дахи, тераси з вазонами. Але вже за тиждень дівчата настільки освоїлися, що впевнено знаходили потрібні адреси навіть без підказок застосунку.

Віра прибирала у двох трикімнатних квартирах та одній компактній квартирі-студії. Вона старанно все протирала, пилососила, прасувала постіль – клієнти були задоволені, навіть залишали чайові. Юлі ж дісталося різноманітніше «меню»: одноповерховий будинок з двома спальнями та великим садом, невеликий офіс на першому поверсі сучасної багатоповерхівки – зі скляними стінами та блискучою підлогою, – а також двокімнатні апартаменти з панорамним видом на океан. Саме це помешкання вона полюбила найбільше. Там усе дихало стилем і гармонією: мінімалізм у дизайні, дерев’яні деталі, величезне ліжко з білими простирадлами, вікна на всю стіну… Юля часто зупинялася на кілька секунд біля балкона і уявляла, що це її квартира, що вона вмикає музику, готує каву й пише листи рідним, дивлячись на нескінченний бурхливий океан. Ці хвилини мрій додавали сил і нагадували, заради чого вона старається.

В обов’язки обох дівчат входило загальне прибирання осель: протирання пилу на поверхнях і підвіконнях, миття підлоги, витирання дзеркал, миття посуду й плити на кухні, а також прання, розвішування та складання речей. Робота була нескладною, але вимагала уважності, точності й постійної фізичної активності. Найбільше клопоту, як виявилося, приносило прибирання ванних кімнат — і не лише через потребу в ретельності, а й через обсяг роботи. У деяких клієнтів санвузлів було по кілька, і саме це неабияк дратувало Віру.

– І навіщо йому стільки? – зітхала вона щоразу після зміни, згадуючи про Мігеля, власника просторих апартаментів. – Одинак, без дітей. А як не прийду – в обох ваннах безлад, ніби гуртожиток хлопчачий.

– Сама собі відповіла, – з усмішкою відповідала Юля. – Брудно, бо дівчини в нього нема. Усе логічно. Та й взагалі, ти що, забула, що ця квартира – твоя улюблена? Вид на океан, просторий балкон, дорогий інтер’єр…

– Улюблена – це так. Але дві ванни – це вже занадто. Добре хоч, що він щедрий. Завжди чайові залишає. І посміхається ще так… по-доброму.

– От бачиш! – заохочувала подругу Юля. – Може, не лише на чайові натякає. Придивися до нього!

– Та ну тебе! – відмахувалась Віра, але щоки її наливалися рум’янцем. Насправді Мігель їй подобався. Високий, стильно одягнений, чемний, із глибокими карими очима. Та вона й собі боялася зізнатися в цьому, не те що Юлі.

– Кажу ж тобі, не зволікай. Такий шанс не кожного дня випадає!

– Та я ж звичайна прибиральниця! – намагалася зберегти дистанцію Віра.

– Це поки що! – заперечила Юля. – Далі влаштуєшся офіційно, ще подивимось, хто ким буде. І взагалі, будь-яка праця гідна поваги. Головне — що вона чесна й дає можливість жити.

– Ага, митиму посуд у ресторані, – з іронією буркнула Віра. – От престижна робота!

– Але стабільна, – не здавалася Юля. – І з документами, і зарплатою. І хто сказав, що саме посуд? Там ще офіціантка потрібна, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Але цю посаду ти посядеш!

– Я?

– А хто ж іще? Ти ж у нас дипломат! Комунікабельна, усміхнена, англійську знаєш краще, ніж самі португальці! Гріх не використати такі таланти.

– Англійську – так, а от португальську ще вчити й вчити.

– І будемо вчити! З наступного тижня ж курси починаються. А ти, між іншим, усе швидко схоплюєш.

– Звідки така впевненість?

– Та я ж тебе знаю! Ти до всього беручка. Що не візьмешся – все ладно й до пуття. Та й не з таких ситуацій виходили.

– І ти не гірша, – усміхнулася Юля у відповідь. – Вчитимемо мову разом. А далі – як піде. Головне – триматися. Документи ж ще чекаємо з міграційної служби…

Їхня розмова затихла. Кожна замислилася про майбутнє. Воно було поки що невизначеним, але відчувалося, що не безнадійним.

*  *  *

Чекати довелося не багато, не мало – цілих два місяці. За цей час дівчата вже встигли освоїтись у новому ритмі життя, записатися на курси португальської мови для іноземців у місцеву школу й старанно відвідували заняття тричі на тиждень. Вони з ентузіазмом вивчали нові слова, слухали діалоги, переписували правила й навіть намагалися тренуватися між собою вдома. Часом було складно, та підтримка одна одної й постійне заохочення від їхнього викладача творили справжні дива.