Розділ 5. Назаре

– Ну все, приїхали, – досить непоганою англійською сказав Жуао після двохгодинної мандрівки автомагістраллю. – Це – наше Назаре.

Дівчата вийшли з машини і набрали повні легені чистого і трішки солонуватого повітря. Вони стояли на узбережжі Атлантичного океану! Юля і гадки не мала, яке враження справить на неї цей краєвид. Затишна і широка бухта. Невеличке містечко з білими будиночками та помаранчевими дахами. Яскраво світило сонце, але їм не було спекотно – океанський бриз приємно обдував тіло. Шум хвиль, крики чайок і запах сушеної риби – перше, що Юля почула і відчула, стоячи на скелястому мисі.

– Чудово, чи не так? – посміхнувся до неї Жуао, помітивши, в якою насолодою дівчина милується його містом.

– Неперевершений! – погодилася та. – І вітер тут якийсь особливий.

– Так, вітри у нас сильні, тому на край мису краще не підходити, – попередив хлопець.

Прогулявшись через парк, вони вийшли на природний оглядовий майданчик, з якого відкривався чудовий вид на узбережжя Назаре.

– Що ще потрібно, щоб відчути себе на вершині світу? – мрійливо зауважив Жуао. – Саме тут починаєш розуміти дріб’язковість життєвих проблем і переосмислюєш все життя. Це чудове місце для пізнання себе і відновлення втраченого зв’язку з природою.

– А ти – філософ, – зіронізувала Віра.

– Що є, те є, – підтвердив хлопець. – Ви ще не втомилися? Мар’яна сказала, щоб я вас містом поводив, поки вона обід приготує.

– Ні, ні, – відповіла Юля. – Місто просто дивовижне. А насиділися ми в автобусі.

Та ствердно кивнула.

– Розім’яти ноги нам зовсім не завадить!

– Тоді гайда до маяка. Іноді я приходжу туди помилуватися на найбільші хвилі у світі, а ще на майстерність серфінгістів, які ці хвилі підкорюють. Сьогодні, правда, штиль. Та все одно!

– Серфінгісти – то моя слабкість, – призналася Віра. Є щось містично чаруюче в кожному русі цих людей. У мене просто перехоплює подих, коли бачу стрункого, красивого чоловіка, в чорному костюмі, що щільно прилягає до натренованого тіла, який безстрашно маневрує на своїй дошці величезною хвилею.

– Я, до речі, теж серфінгом у вільний від роботи час займаюся, – підморгнув дівчині Жуао.

– Ну на тебе любуватися мені совість не дозволить, – саркастично мовила та. – Та й Мар’яна приб’є.

Хлопець засміявся.

– Так, вона у мене з характером!

Після маяка усі втрьох спустилися до пляжу і пройшлися босоніж уздовж узбережжя. Вода була крижаною, ноги зводило. Проте сама атмосфера була дуже романтичною. Юля подумала, як би добре було пройтися тут із Сергієм, тримаючись за руки, чи дивитися, як заходить сонце, сидячи на піску, обійнявши коханого. Зловила себе на думці, що незважаючи на всю красу довкола, думками вона все ще була в Україні.

Гуляли вони довгенько. Проте втому відчули лише тоді, коли повернулися до машини. Мар’яна зателефонувала і сказала, що обід готовий і вона з нетерпінням на них чекає. Перед тим, як сідати в машину, Юля ще раз поглянула на океан. Свіже повітря та приємна компанія зробила свою справу. Дівчина вперше відчула, хоч і на мить, внутрішній спокій та впевненість у майбутньому.

*  *  *

Будинок Жуао та Мар’яни знаходився у передмісті. Традиційно білий і з помаранчевим дахом. Невеличке подвір’я з різноколірною клумбою та дерев’яною гойдалкою виглядало дуже охайно. Саме житло було зовсім крихітним. Всього дві кімнати, кухня та ванна. Проте скрізь відчувалася творча жилка господині та її неймовірний художній талант. Дитяча спальня була умовно поділена на дві частини. З правого боку – ніжно-рожеве ліжко трирічної Марійки, такого ж кольору комод та намальовані Диснеївські принцеси. З лівого – ліжко п’ятирічного Дані, письмовий стіл, а на стіні герої всесвіту Марвел.

Вітальня, яка слугувала парі одночасно і спальнею, і їдальнею, була дуже світлою та затишною. Тут стіни також були розписані, правда квітковим орнаментом. Посередині стояв стіл, на якому парував готовий обід. Окрім традиційних португальських страв – рису та смаженої картоплі з м’ясом, а також салату, –дівчата помітили і справжній український борщ. Юлине серце знову защемило. Ніби ще декілька днів тому готувала його з тіткою Варкою… Як вона там? А Сергій? Стоп. Досить. Відігнала від себе сумні думки й пішла знайомитися з господинею.

Мар’яна виявилася невисокою повненькою брюнеткою з ямочками на щічках. Привітна щебетуха, жвава, усміхнена. Вона одразу з порогу обійняла дівчат, повела у ванну кімнату мити руки, а потім всадовила за стіл. За келихом легкого вина розмова пішла швидко.

– Ну розповідай, Віро, як добралися? Як вам тут?

– Добиралися три дні, – почала та. – Без пригод не обійшлося. Але це ж дорога. Головне, що ми тут!

– Правда, правда, – погодилася Мар’яна. – Юль, а ти чого нічого не їси? Хіба не голодна?

– Вибач, будь ласка, я щось задумалася, – Юля знову взяла до рук ложку. – Борщ у тебе дуже смачний. У мене мама такий готувала…

– Віра мені трішки розповіла твою ситуацію, коли ми зідзвонювалися. Мені дуже шкода, що зв’язку з батьками не маєш.