Розділ 5. Назаре

– Ну все, приїхали, – досить непоганою англійською сказав Жуао після двогодинної мандрівки автомагістраллю. – Це – наш Назаре.

Дівчата вийшли з машини й одночасно глибоко вдихнули повітря. Воно було особливе – свіже, трохи прохолодне, з тонким запахом солі та водоростей. Легені наповнились легкістю, а голова – ясністю. Перед ними відкрився дивовижний краєвид: спокійна, глибока бухта з блискучою на сонці водою, що обрамлювала білосніжне містечко з помаранчевими черепичними дахами, ніби з листівки. Все виглядало настільки гармонійно, ніби хтось спеціально поєднав ці кольори, звуки і запахи в одну ідеальну композицію.

Юля не могла відвести очей. Вона й гадки не мала, що побачене справить на неї такий ефект – в душі раптом стало тепло і спокійно. Вітер грався її волоссям, і дівчина мимоволі усміхнулася.

Шум прибою, крики чайок, запах сушеної риби, який в інших обставинах міг би здатися неприємним, тут виглядав доречним – він був частиною цього живого, автентичного місця. Юля стояла на скелястому мисі, який виступав в Атлантичний океан, і відчувала себе такою маленькою у цьому великому світі.

– Чудово, чи не так? – звернувся до неї Жуао, помітивши, з якою насолодою вона розглядає все навколо.

– Неперевершено! – щиро відповіла Юля. – І вітер тут якийсь особливий. Ніби дихаєш свободою.

– Так, вітри у нас сильні. Це місце знає про силу стихії все. Тому не підходьте надто близько до краю скелі, – застеріг хлопець, киваючи у бік стрімкого обриву.

Вони рушили вузенькою стежкою через невеликий парк із соснами, лавками та старими ліхтарями. Усе навколо здавалося неквапливим. Так, ніби час тут тече повільніше. Згодом вони вийшли на природний оглядовий майданчик, вирубаний просто в скелі. Перед ними відкрився ще величніший панорамний вид: горизонтальний розріз океану, безмежне небо, пляж із золотавим піском і глибокі сині води, що котилися хвилями до берега.

– Що ще потрібно, щоб відчути себе на вершині світу? – мрійливо мовив Жуао, зупинившись і розкинувши руки, ніби обіймав увесь цей простір. – Саме тут розумієш, наскільки дріб’язковими бувають наші страхи, турботи, образи. Тут все стає на свої місця. Це місце для того, щоб прислухатися до себе і відчути зв’язок з чимось більшим.

– А ти – філософ, – з усмішкою підмітила Віра, але в її голосі не було іронії, радше подив.

– Що є, те є, – підтвердив хлопець, не соромлячись своїх слів. – А ви ще не втомилися? Мар’яна попросила мене показати вам місто, поки вона обід приготує. Ви ж голодні будете після прогулянки.

– Ні, ні, – відповіла Юля, не відводячи погляду від горизонту. – Насиділися ми в автобусі, тепер хочеться розім’яти ноги. І подивитися все це ще ближче!

Віра кивнула, підтверджуючи слова подруги. Їй теж кортіло дослідити кожен куточок нового містечка, яке вже починало їм відкриватися не лише зовнішньою красою, а й особливим спокоєм.

– Тоді гайда до маяка, – запропонував Жуао. – Я часто приходжу туди милуватися на найбільші хвилі у світі. Їх знімають для фільмів, про них пишуть журнали. Тут проходять чемпіонати з серфінгу. Сьогодні, щоправда, штиль. Але місце все одно чарівне. Маяк має свою історію. Покажу вам дещо цікаве.

– Серфінгісти – то моя слабкість, – зізналася Віра. – Є щось містично чарівливе в кожному русі цих людей. У мене просто перехоплює подих, коли бачу стрункого, красивого чоловіка, в чорному костюмі, що щільно прилягає до натренованого тіла, який безстрашно маневрує на своїй дошці величезною хвилею. 

– Я, до речі, теж серфінгом у вільний від роботи час займаюся, – підморгнув дівчині Жуао.

– Ну на тебе любуватися мені совість не дозволить, – саркастично мовила та. – Та й Мар’яна приб’є.

Хлопець засміявся.

– Так, вона у мене з характером! 

Після маяка усі втрьох спустилися вузькою стежкою до пляжу, що простягався вздовж затоки мов шовкова стрічка. Гарячий пісок приємно масажував втомлені ноги, а сонце лагідно торкалося шкіри. Дівчата скинули взуття і ступили просто у мілку воду. Вона виявилася крижаною – навіть у спекотний день Атлантичний океан не втрачав своєї суворої прохолоди. Хвилі ніжно накочувалися, обіймали ноги, а потім стрімко відступали, залишаючи по собі слід із пінки й мушель.

Юля аж здригнулася – холод скував щиколотки, злегка зводило ноги, але це не зіпсувало враження. Навпаки – ніби пробудило все тіло. Вона відчула, як кров побігла швидше, як думки стали яснішими, а серце – спокійнішим.

Атмосфера була надзвичайно романтичною: чайки кружляли в небі, сонце виблискувало у хвилях, а навколо – простір, який дарував відчуття свободи. Юля мимоволі уявила, як було б пройтися цим пляжем не з Жуао і Вірою, а з Сергієм. Уявила, як вони тримаються за руки, повільно йдуть берегом, залишаючи на піску паралельні сліди. Як сідають на край води, і він обіймає її за плечі, поки сонце ховається за лінією горизонту. Їй стало одночасно і тепло, і трошки сумно. Вся ця краса була мов подарунок, але водночас – нагадуванням про те, що її серце ще там, в Україні, поряд з тими, хто залишився.

Гуляли вони довго, майже без слів. Кожен ніби слухав своє серце, ловив моменти тиші, намагався запам’ятати кожну хвилину. Лише коли сонце почало й зовсім припікати, вони відчули втому. Повернувшись до машини, Юля з полегшенням сіла на заднє сидіння, витягнувши ноги і сперши голову на спинку.