Розділ 4. Приїзд

– Ну все, шановні, доїхали, – повідомив один з водіїв, коли автобус у черговий раз зупинився й заглушив двигун.

У салоні, мов за командою, заворушилися люди, усе ще не усвідомлюючи, що цей довжелезний шлях, який тягнувся мов ціле життя, нарешті завершився. Була вже дев’ята вечора за місцевим часом. За вікном темніло, місяць повис над горизонтом, розливав сріблясте світло на червонуваті черепичні дахи та вузенькі вулички, що губилися в тінях дерев.

Юля, ступивши з автобуса, зупинилася й вдихнула на повні груди. Повітря було інше. Без домішок бензину й смогу. Свіже, насичене прохолодним подихом океану і звабливим димком від мангала. Десь неподалік смажили щось на відкритому вогні. Від цього аромату запаморочилося в голові, а шлунок, попри всі попередні пригоди, дав знати про себе тихим бурчанням.

Їм повідомили, що вони приїхали до Майї – невеликого міста на півночі Португалії, розташованого недалеко від Батьківщини портвейну – Порту. Місцева влада виділила для тимчасового розміщення українців невеликий готель. Це була сучасна, але без зайвих розкошів, споруда з білосніжними стінами, панорамними вікнами та дбайливо доглянутим подвір'ям. 

Люди один за одним витягували з багажного відділення валізи, пакети та клітчасті сумки. Хтось підтримував літніх людей, хтось тримав дитину на руках, а хтось, ніби досі не вірячи у своє спасіння, оглядав кожну деталь довкола. Водіям дякували за терпіння, за допомогу, за те, що довезли без особливих пригод, якщо не враховувати отруєння на французькій заправці, про яке вже всі говорили напівжартома.

На вході до готелю всіх чекали кілька усміхнених смаглявих працівниць. У просторому вестибюлі з високою стелею і теплим світлом було людно, але затишно. Тамтешні робітники швидко організували поселення. Кожному повідомляли номер кімнати, показували, де знаходиться душ, де можна перекусити. Дехто одразу рушив відпочивати, інші йшли до їдальні, куди вже звозили таці з гарячою вечерею. Вперше за довгий час з’явилося солодке відчуття, що на них справді чекали і що тут усе під контролем.

Стомлені з дороги, Юля з Вірою, які заздалегідь попросилися до одного номера, ледве переступивши поріг, майже синхронно впали на найближчі вільні ліжка. Тіло гуділо від виснаження, голова була тяжкою, а думки – розсіяними. Не хотілося нічого: ні говорити, ні рухатися, навіть їсти. Лише тиші й спокою. Але, зібравши рештки сили, обидві змусили себе встати й піти у ванну – змити з себе втому, пил та пережите за ці останні три дні. Гаряча вода, м’який рушник, чисті халати – усе здавалося раєм після того автобуса, черг на заправках, різких запахів та дитячого плачу.

Юля з Вірою виявилися в кімнаті не одні. Разом із ними тут оселилися бабуся  Валентина – невисока й сухорлява, чиє сиве волосся було охайно заплетене в косу, – та її дочка Галина, статечна жінка років п’ятдесяти з прямою поставою та теплим поглядом. Вони заїхали трохи раніше, тож уже розклали речі й переодяглися в чисте. 

Після душу саме вони стали ініціаторами того, щоб Юля з Вірою таки поїли перед сном.

– Треба ж чогось гаряченького попоїсти, дівчата, – прошамкала бабуся, присівши на край ліжка й дивлячись на нових сусідок так, ніби ті були її онуками. – Ви і так худенькі, як билиночки. А ще й ця сухом’ятка всю дорогу!

– Та я не дуже і голодна, якщо чесно, – стомлено відказала Віра, поклавши голову на подушку.

– Це ти зараз так кажеш, – рішуче втрутилася Галина. – Через годину живіт сам усе нагадає. Ходімо з нами. І без відмовок!

– Добре, ходімо, – погодилася Юля, підводячись. – Зараз лише тітці своїй повідомлення відправлю, щоб не хвилювалася, що на зв’язок не виходжу.

У їдальні переселенців чекала проста, але поживна вечеря. Подавали традиційні португальські страви: овочевий суп-пюре, а також запечену курку з білим рисом, скибочками смаженої картоплі та свіжим салатом з морквою та кукурудзою. Поєднання рису і картоплі на одній тарілці здалося незвичним навіть для досвідчених у кулінарних експериментах українців. Та що ж поробиш – нова країна, нові звички. Доведеться звикати.

Вечерю запивали яблучним соком. Юля зробила ковток – і на мить завмерла. Цей смак повернув її у безтурботне дитинство: яблука, стиглі, теплі від сонця, бабусина сокодавилка у літній кухні, мамині руки, що витирають літрову банку. Простий сік – а скільки в ньому було спогадів. Від раптової думки про маму серце стиснулося, підкотили сльози. Вона швидко опустила очі, аби ніхто не помітив її смутку.

Після вечері люди поверталися до своїх кімнат. Дівчата, трохи підбадьорені гарячою їжею та привітною атмосферою, швидко роздягнулися, вляглися в чисті ліжка й накрилися свіжими простирадлами. За кілька хвилин вони вже поринули у сон без сновидінь.

А бабуся Валентина з дочкою ще довго тихо перемовлялися в темряві. Говорили про завтрашній день, про зустріч із братом Галини, який оселився в Португалії ще двадцять років тому. Він обіцяв приїхати і забрати їх. І хоч сам переїзд був виснажливим, у голосах обох жінок тепер звучала надія.

*  *  *

Наступного ранку дівчат розбудило ласкаве сонячне світло, що лагідно пробивалося крізь напіввідчинені фіранки, малюючи золотаві смужки на стінах і ліжках. Повітря в кімнаті було свіже, трохи вологе від близькості океану, з ледь вловимим ароматом квітучих дерев, що росли десь поряд. Було близько пів на восьму, і вже чулися приглушені голоси з коридору – готель потроху оживав. Десь гупали двері, лунали кроки, хтось перегукувався, вітаючись, хтось тихо сміявся. Життя починало набирати обертів.