Розділ 4. Приїзд

– Ну все, шановні, доїхали, – повідомив один з водіїв, коли автобус в черговий раз зупинився.

Люди оживилися. Була вже дев’ята вечора за новим часом. За вікном світив місяць. Вийшовши надвір, Юля вдихнула на повні груди. Свіже повітря без домішок бензину чи газу. З легкою ноткою океану та евкаліпту. А ще пахло чимось дуже смачненьким.

Їм повідомили, що привезли усіх у Майю, невелике місто на півночі Португалії, поряд з Порту, в якому знаходився аеропорт. Місцева влада дозволила використати один із готелів для тимчасового розселення українців.

Усі забрали з автобуса свої речі, подякували водіям за відносно швидку дорогу без особливих пригод (якщо не рахувати масового отруєння) та пішли за волонтерами до готелю. У просторому вестибюлі на них вже чекало кілька працівниць, які з допомогою українських волонтерів, пояснили, хто в якій кімнаті живе, де можна прийняти душ та повечеряти.

Стомлені з дороги, Юля з Вірою, які попросилися до однієї кімнати, одразу впали на ліжка. Не хотілося нічого. Лише відпочинку. Але пересилили себе, щоб покупатися і змити з себе залишки триденної мандрівки. Крім них, у невеличкій кімнаті на два односпальних та одне двоспальне ліжко, були ще дві жіночки – бабуся Параска з п’ятдесятирічною дочкою Галиною. Після водних процедур саме вони вмовили подруг повечеряти.

– Треба ж чогось гаряченького попоїсти, дівчата, – прошамкала бабуся. – Ви і так худенькі, як стеблиночки. А ще й ця сухом’ятка всю дорогу!

– Та ми не дуже і голодні, якщо чесно, – стомлено зауважила Віра.

– Це ви зараз так кажете, – мовила Галина. – Гайда з нами! І без відмовок!

– Добре, ходімо, – погодилася Юля. – Зараз лише тітці своїй повідомлення відправлю, що я вже на місці!

На вечерю переселенцям подали традиційні португальські страви: овочевий суп-пюре та смажену курку з білим рисом, смаженою картоплею та свіжим салатом. Поєднання рису та картоплі на одній тарілці неабияк здивували усіх. Та що ж, доведеться звикати, якщо тут так заведено. Запивали вечерю яблучним соком, смак якого нагадав Юлі дитинство у бабусі в селі, коли вони разом з мамою чавили яблука у старій сокодавилці й пили цей ароматний напій. При згадці про маму, в очах дівчини забриніли сльози.

Після вечері люди повернулися до своїх кімнат. Дівчата швидко роздягнулися, лягли у зручне ліжко, накрилися чистими простирадлами, що пахли весняною свіжістю, та швидко поринули у сон без сновидінь. А бабуся Параска з дочкою ще з годину обговорювали завтрашній день та їхню зустріч з братом Галини та його родиною, які ще двадцять років тому емігрували у цю далеку незвідану країну.

*  *  *

Наступного ранку дівчата прокинулися від яскравого сонця, що пробивалося крізь напіввідчинені фіранки. О пів на восьму в коридорах готелю пожвавішало. Люди почали виходити у вестибюль, а потім і в їдальню, де на них уже чекав сніданок. Юля з Вірою теж спустилися. Галина з матір’ю ще досипали – мабуть, вчора допізна говорили, тепер відсипаються.

На столах стояли невеличкі плетені кошики з чорним та білим хлібом у формі булочок. Далі – маленькі одноразові пластикові контейнери з полуничним джемом та маслом. Тарілка з нарізаним сиром та шинкою. Велика миска зі свіжими фруктами. Молоко у пакетах. Декілька коробок із пластівцями. Йогурти на будь-який смак. У графинах – помаранчевий сік, поряд – кавоварка. Очі розбігалися від цього різноманіття. Дівчата взяли всього потроху. Зробили по декілька бутербродів, каву з молоком, із задоволенням посмакували чорничним йогуртом та спілою грушою.

Юля роззирнулася навкруги. Люди з її автобусу виглядали трішки живішими. Навіть дітки шуміти почали. Влаштовували собі забави прямо у їдальні. Працівниці готелю лише посміхалися і не робили жодних зауважень. Ще вчора в їхніх очах прочитала співчуття. Та й сьогодні воно нікуди не зникло.

Після сніданку переселенців зібрали у вестибюлі. Виявилося, що до них завітали місцеві українці-волонтери, які могли вільно спілкуватися португальською і допомагати у перекладі. Окрім них, приїхали португалки зі служби соціального захисту, які повинні були оформити усі папери для легального перебування українців на території їхньої країни.

Завітали в гості й представники місцевої влади на чолі з мером міста Майя. Звичайно ж і з пресою, задля висвітлення такої події. Новоприбулих посадили на стільчиках, які поставили перед готелем. Очільник міста, у дорогому брючному костюмі, почав свій двадцятихвилинний спіч. Були там і слова радості від можливості допомогти знедоленим, і співчуття з приводу війни в Україні. Промову синхронно перекладала молоденька волонтерка, активно жестикулюючи руками. У неї час від часу виникали труднощі у пошуку потрібного слова, але основний меседж їй все ж вдалося донести до слухачів.

Юля ж слухала у пів вуха. Не дивлячись на ранній час, надворі було вже досить спекотно. Сонце світило в самісінькі очі, а думки літали десь далеко. Спочатку у волонтерському центрі, де гралася з Дмитриком та іншими дітками. Потім у кав’ярні з Сергієм, де слухала його розповіді про навчання в медінституті. І врешті-решт в Маріуполі, де обіймала маму з татом, яких так давно не бачила. Хід думок перебила репліка перекладачки:

– А зараз ми зробимо спільне фото!

Після імпровізованої фотосесії з мером, представниками місцевої влади та волонтерами, вони знову пішли до готелю, де на них вже чекала пересувна лабораторія. Усіх перевіряли на наявність ковіду.