Розділ 4. Приїзд

– Ну все, шановні, доїхали, – повідомив один з водіїв, коли автобус у черговий раз зупинився й заглушив двигун.

У салоні, мов за командою, заворушилися люди. Спершу повільно, з острахом, а потім дедалі жвавіше. У когось заіскрилися очі – нарешті фініш. Хтось підвівся, ще не зовсім вірячи, що цей довжелезний шлях, який тягнувся мов ціле життя, дійшов кінця. Була вже дев’ята вечора за місцевим часом. За вікном темніло, місяць повис над горизонтом, розливав сріблясте світло на червонуваті черепичні дахи та вузенькі вулички, що губилися в тінях дерев.

Юля, ступивши з автобуса, зупинилася й вдихнула на повні груди. Повітря було інше – без домішок бензину, без задухи й втоми. Свіже, насичене, з легкою ноткою океану, евкаліптових гілок і чогось приємного, ледь солодкуватого, що нагадувало про затишок і тепло. Десь неподалік смажили щось на відкритому вогні – можливо, морепродукти або печене м’ясо з прянощами. Від цього аромату закрутило голову, а шлунок, попри всі попередні пригоди, дав знати про себе тихим бурчанням.

Їх повідомили, що вони приїхали до Майї – невеликого міста на півночі Португалії, розташованого недалеко від першої столиці Португалії – Порту. Місцева влада надала один із порожніх готелів, аби тимчасово розмістити українських біженців. Це був сучасний, але скромний готель із білими стінами, великими вікнами й доглянутими квітниками навколо. На фоні інших споруд він виглядав як спокійна гавань.

Люди один за одним витягували валізи, пакети, наплічники. Хтось підтримував літніх людей, хтось тримав дитину на руках, а хтось, наче не вірячи у своє щастя, оглядав кожну деталь довкола. Подяки водіям звучали з усіх боків – за терпіння, за допомогу, за те, що довезли без особливих пригод, якщо не враховувати отруєння на французькій заправці, про яке вже всі говорили з напівусмішками.

На вході до готелю вже чекали кілька працівниць – усміхнені, трохи втомлені, але доброзичливі. Поруч стояли українські волонтери, які перекладали, жартували, допомагали не розгубитися. У просторому вестибюлі з високою стелею, теплим світлом і запахом свіжої випічки було людно, але затишно. Тамтешні працівниці швидко організували поселення – кожному повідомляли номер кімнати, показували, де знаходиться душ, де можна перекусити. Дехто одразу рушив до кімнат відпочивати, інші – до їдальні, куди вже звозили таці з гарячою вечерею. Було відчуття: тут тебе чекали. Тут усе під контролем.

Стомлені з дороги, Юля з Вірою, які попросилися поселити їх до однієї кімнати, ледве переступили поріг і майже синхронно впали на найближчі вільні ліжка. Тіло гуділо від виснаження, голова була тяжкою, думки — розсіяні. Не хотілося нічого: ні говорити, ні рухатися, навіть їсти. Лише тиші й спокою. Але, зібравши рештки сили, обидві змусили себе встати й піти у ванну — змити з себе втому, пил та пережите за ці останні три дні. Гаряча вода, м’який рушник, чисті халати — усе здавалося раєм після того автобуса, черг на заправках, різких запахів та дитячого плачу.

Крім них, у невеликій кімнаті, де стояли два односпальні ліжка й одне двоспальне, вже розмістилися ще двоє — бабуся Параска, невисока, сухорлява жінка з лагідним поглядом і сивим волоссям, заплетеним у косу, та її дочка Галина — жінка років п’ятдесяти, статечна, з прямою поставою й добрими очима. Вони вже встигли розпакувати речі й навіть переодягтися у чисте.

Після душу саме вони стали ініціаторами того, щоб Юля з Вірою таки поїли перед сном.

— Треба ж чогось гаряченького попоїсти, дівчата, — прошамкала бабуся, присівши на край ліжка й дивлячись на нових сусідок так, ніби ті були її онуками. — Ви і так худенькі, як стеблиночки. А ще й ця сухом’ятка всю дорогу!

— Та ми не дуже і голодні, якщо чесно, — стомлено відказала Віра, поклавши голову на подушку.

— Це ви зараз так кажете, — рішуче втрутилася Галина. — Через годину живіт сам усе нагадає. Ходімо з нами. І без відмовок!

— Добре, ходімо, — погодилася Юля, підводячись. — Зараз лише тітці своїй повідомлення відправлю, щоб не хвилювалася, що на зв’язок не виходжу.

У їдальні переселенців чекала проста, але поживна вечеря. Подавали традиційні португальські страви: овочевий суп-пюре ніжної текстури з ароматом базиліку та оливкової олії, а також запечену курку з білим рисом, скибочками смаженої картоплі та свіжим салатом з морквою та кукурудзою. Поєднання рису і картоплі на одній тарілці викликало здивування — це здалося незвичним навіть для досвідчених у гастрономічних пригодах українців. Та що ж поробиш — нова країна, нові звички. Доведеться звикати.

Вечерю запивали яблучним соком. Юля зробила ковток — і на мить завмерла. Смак повернув її у безтурботне дитинство: яблука, стиглі, теплі від сонця, бабусина сокодавилка у літній кухні, мамині руки, що витирають склянку. Простий сік — а скільки в ньому було спогадів. При згадці про маму серце стиснулося, в очах блиснули сльози. Вона швидко опустила погляд, аби ніхто не помітив.

Після вечері люди поверталися до своїх кімнат, хто з вдячністю, хто з полегшенням. Дівчата, трохи підбадьорені гарячою їжею та привітною атмосферою, швидко роздягнулися, вляглися в чисті ліжка й накрилися свіжими простирадлами, що пахли пральним порошком і весняним вітром. За кілька хвилин вони вже спали — міцно, без снів, вперше за багато днів.

А бабуся Параска з дочкою ще довго тихо перемовлялися в темряві. Говорили про завтрашній день, про зустріч із братом Галини, який оселився в Португалії ще двадцять років тому. Він обіцяв приїхати і забрати їх. І хоч сам переїзд був виснажливим, у голосах обох жінок тепер звучала надія.