Розділ 3. Довга дорога

– Усе-таки вирішила їхати? – запитала тітка Варка, сподіваючись, що племінниця в останню хвилину може передумати.

– Так, це остаточно, – сумно мовила Юля, дивлячись ніби крізь співбесідницю.

– Скажи чесно, тобі в мене погано?

– Та ні, що Ви! Я у Вас як удома, – казала і подумала, що дому у неї скоріше всього вже немає.

Тітка відчула смуток у голосі дівчини. А ну як вдасться її відговорити.

– Ну куди ж ти поїдеш? Хто нас там чекає за кордоном?

– Я вже списалася у Фейсбуці з Міланою, вони мене чекатимуть.

– Що за Мілана? – насупила брови жінка.

– Донька мого хрещеного, дядька Василя.

– Це того, що в Німеччині живе? – запитала, намагаючись згадати, хто це.

– Так, так, у Дрездені, – ствердно закивала Юля. –  Саме до них і їду. Мілана – мого віку, працює у банку. Її молодший брат Давід – вчиться на психолога у сусідньому місті. Живе у гуртожитку, тож його кімната порожня. Так що мені буде де жити.

– Все одно не розумію, чим тобі тут погано? – не вгамовувалася тітка. – Ти ж займаєшся корисною справою. Та й люди до тебе звикли. Зрозумій, ти потрібна тут!

– Я і там можу бути корисною. Влаштуюсь на роботу, зможу кошти відсилати на потреби вимушених переселенців та ЗСУ. Крім того, після від’їзду Дмитрика… – вона похмурніла, – не можу цими коридорами ходити…

– Розумію, – сумно погодилася жінка. – Я теж до цієї дитини прикипіла душею. Але життя продовжується…

– Та де там… Сергія вчора провели…

– Ой, я вчора як на Степана нашого подивилася – ледь серце не розірвалося… Останнього сина віддав…

– Його поки що не братимуть у зону бойових дій, навіть якщо до батальйону візьмуть. Навчання триватиме не один місяць! – мовила, ніби сама себе переконувала у безпеці коханого.

– Дай Боже, дай Боже… – зітхнула тітка Варка. – То коли їдеш?

– Завтра автобус о п’ятій вечора.

– Що, вже і сумку зібрала?

– А що там брати? – знизала плечима. – Поїду з наплічником. Візьму лише найнеобхідніше. А на місці зорієнтуюся. Та й Мілана обіцяла одягом поділитися.

– Вони тебе у Польщі зустрічатимуть?

– Та ні, я дізнавалася, що у Варшаві волонтери з різних країн чекають на наших переселенців. Мені головне кордон перетнути, а далі вже побачу, що до чого.

– І не страшно тобі, дитино, отак самій у чужі краї рушати? – на очах жінки забриніли сльози.

– Страшно було під обстрілами з Ірпеня виходити. Страшно маму з татом котрий місяць не чути. Страшно втрачати людей, до яких вже встиг прикипіти душею… А це не страшно!

– Мабуть, ти маєш рацію! – тітка підійшла до Юлі та міцно її обійняла. – Ти вже доросла. Рішення твоє.

– Дякую за розуміння! – посміхнулася.

– Нема за що! А тепер ходімо! Дехто хоче з тобою попрощатися!

У їдальні не було вільного місця. Волонтери, переселенці з дітьми – усі хотіли побажати легкої дороги Юлії Калаган, добросердній дівчині, яка завжди допомагала усім, хто цього потребував. Теплі слова, щирі посмішки та ніжні дружні обійми – саме цей спогад забере з собою у дорогу дівчина, якій вже зовсім скоро доведеться побачити, чи дійсно за парканом трава зеленіша.

*   *   *

На Львівському автовокзалі ніде було і яблуку впасти. Люди, з дорожніми сумками метушилися та бігали туди-сюди у пошуках потрібного автобуса. Юля з наплічником та паперовим стаканчиком у руці теж оглядалася навколо. Гарячий напій з автомата обпікав пальці. Сонця не було, але і холод вже не пробирався крізь легеньку курточку дівчини. Вітерець подекуди підіймав з асфальту сміття та кружляв в імпровізованому танку.

Юля хоч і покидала рідну землю, проте чітко знала, що ще повернеться. Вона не думала зараз ні про що. Досить суму. Потрібно зібратися. Попереду далека дорога. Попереду нове життя. Життя за кордоном. Так, тимчасове, але що взагалі вічне?

Якийсь хлопець, пробігаючи повз, задів Юлю плечем. «Навіть не попросив вибачення», – подумала вона. Та потім побачила, чому він так поспішав. Біля одного з автобусів на нього чекала молода дівчина з немовлям. Він віддав їм пляшечку з водою, мабуть, щойно куплену. Поцілував дружину, потім дитину. Оголосили посадку, і майбутні тимчасові переселенці зникли всередині. Хлопець ще кілька хвилин проводжав очима автобус, що повільно від’їжджав зі стоянки, а потім понуро почимчикував у зворотній бік. «Тобі було не до мене…» – Юля сумно посміхнулася.

Через декілька хвилин підійшов і її автобус з написом «Варшава» на лобовому склі. Зайнявши своє місце за водієм, дівчина закрила очі. Спати не хотілося. Та й взагалі нічого не хотілося. Чомусь згадалося сумне личко Дмитрика під час їхнього прощання, стурбоване обличчя тітки Варки, яка намагалася впихнути в наплічник якомога більше пиріжків, ніжні очі Сергія, які вона, можливо, бачила востаннє. Чи правильно вона вчинила, коли вирішила їхати з України? Чи не дарма покинула волонтерський центр? Могла б вона бути кориснішою тут, а не за кордоном? Що чекає її там, за парканом? Чи прийме її інша країна? Та й чи потрібні там такі, як вона, вимушені переселенці? Скільки питань і жодної відповіді. Мабуть, час розставить все по своїх місцях. А зараз потрібно перейти в режим енергозаощадження – попереду далека дорога…