– Усе-таки вирішила їхати? – запитала тітка Варка, стоячи на порозі й перебираючи руками складки рушника. Її голос звучав спокійно, але в очах жевріла надія, що племінниця в останню хвилину передумає.
– Так, це остаточно, – сумно мовила Юля, опустивши погляд додолу.
– Скажи чесно, тобі в мене погано? – тітка ніби просила не відповіді, а підтвердження, що не образила її, не втратила в очах дівчини статусу найближчої людини.
– Та ні, що Ви! Я у Вас як удома, – щиро відповіла Юля, а в грудях защеміло від думки, що дому в неї, швидше за все, вже немає. Те, що колись було її домом – зникло, згоріло, поховане під уламками війни. А тут, у Львові, в тісній, але теплій квартирі тітки Варки, вона справді почувалася захищеною. І від того було ще болючіше – залишати єдине місце, де ще жевріла ілюзія спокою.
Тітка відчула смуток у голосі дівчини. А ну як вдасться її відмовити.
– Ну куди ж ти поїдеш? Хто нас там чекає за кордоном? – тітка Варка все ще намагалася втримати Юлю.
– Я вже списалася у Фейсбуці з Міланою, вони мене чекатимуть, – відповіла Юля, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині все стискалося від тривоги.
– Що за Мілана? – насупила брови жінка, намагаючись згадати, хто це така.
– Донька мого хрещеного, дядька Василя, – пояснила Юля.
– Це того, що в Німеччині живе? – запитала тітка, нарешті віднайшовши у пам’яті потрібне ім’я.
– Так, так, у Дрездені, – ствердно закивала Юля. – Саме до них і їду. Мілана – мого віку, працює у банку. Її молодший брат Давід вчиться на психолога у сусідньому місті. Живе у гуртожитку, тож його кімната порожня. Так що мені буде де жити, і нікому не заважатиму.
– Все одно не розумію, чим тобі тут погано? – не вгамовувалася тітка. – Ти ж займаєшся корисною справою. Та й люди до тебе звикли. Зрозумій, ти потрібна тут!
– Я і там можу бути корисною, – м’яко заперечила Юля. – Влаштуюсь на роботу, зможу кошти відсилати на потреби вимушених переселенців та ЗСУ. Зможу волонтерити, шукати допомогу вже з іншого місця. А крім того, після від’їзду Дмитрика… – вона похмурніла, її голос затремтів, – я не можу цими коридорами ходити… Кожен закуток нагадує про нього. Про його сміх, про його рученята, які тягнулися до мене…
– Розумію, – сумно погодилася жінка. – Я теж до цієї дитини прикипіла душею. І зараз серце щемить, коли в їдальні стоїть його улюблений стільчик, порожній… Але життя продовжується…
– Та де там… Сергія вчора провели… – зітхнула Юля, відвертаючи погляд.
– Ой, я вчора як на Степана нашого подивилася – ледь серце не розірвалося… Останнього сина віддав… – схлипнула тітка, витираючи очі краєм фартуха.
– Його поки що не братимуть у зону бойових дій, навіть якщо до батальйону візьмуть, – поспішно додала Юля, ніби намагаючись заспокоїти і тітку, і себе. – Навчання триватиме не один місяць, та й там строгий відбір. Може, ще передумає…
– Дай Боже, дай Боже… – зітхнула тітка Варка знову, цього разу тихіше. – То коли їдеш?
– Завтра автобус о п’ятій вечора, – відповіла Юля і, щойно це сказала, ніби остаточно прийняла свою долю.
– Що, вже і сумку зібрала?
– А що там брати? – знизала плечима. – Поїду з наплічником. Візьму лише найнеобхідніше. А на місці зорієнтуюся. Та й Мілана обіцяла одягом поділитися.
– Вони тебе у Польщі зустрічатимуть?
– Та ні, я дізнавалася, що у Варшаві волонтери з різних країн чекають на наших переселенців. Мені головне кордон перетнути, а далі вже побачу, що до чого.
– І не страшно тобі, дитино, отак самій у чужі краї рушати? – на очах жінки забриніли сльози.
– Страшно було під обстрілами з Ірпеня виходити. Страшно маму з татом котрий місяць не чути. Страшно втрачати людей, до яких вже встиг прикипіти душею… А це не страшно!
– Мабуть, ти маєш рацію! – тітка підійшла до Юлі та міцно її обійняла. – Ти вже доросла. Рішення твоє.
– Дякую за розуміння! – посміхнулася.
– Нема за що! А тепер ходімо! Дехто хоче з тобою попрощатися!
У їдальні не було вільного місця. Волонтери, переселенці з дітьми, старші жінки з кухні, студенти, які приходили допомагати у вихідні, навіть місцеві мешканці, які просто приходили подякувати – усі зібралися, щоб провести Юлію Калаган, добросердну, віддану дівчину, яка стала для кожного тут не просто помічницею, а справжнім промінцем світла. Вона ніколи не відмовляла у допомозі – чи то роздати їжу, чи заспокоїти налякану дитину, чи вислухати чиюсь історію з фронту або втрати близької людини. Її добре серце зігрівало не менше, ніж гаряча їжа в тарілках.
Теплі слова звучали з усіх боків. Їй дякували, благословляли, бажали щасливої дороги, обіцяли писати, дзвонити, слати фото. Хтось підніс їй скромний подарунок – вишиту серветку з гербом України, інший – оберег. Маленька дівчинка простягла паперову листівку з написом: «Повернись до нас», і Юля ледь стримала сльози.
Щирі посмішки, сльози вдячності, ніжні дружні обійми – саме цей спогад забере з собою у дорогу дівчина, якій вже зовсім скоро доведеться побачити, чи дійсно за парканом трава зеленіша, і чи зможе вона знайти там частинку дому, яку втратила тут, у війні, що змінила її назавжди.
#4094 в Сучасна проза
#2300 в Молодіжна проза
війна в україні, тимчасові переселенці, пошук кращої долі за кордоном
Відредаговано: 16.10.2025