Розділ 3. Довга дорога

– Все-таки вирішила їхати? – запитала тітка Варка, стоячи на порозі, безпорадно бгаючи рушник у руках. Її голос звучав спокійно, але в очах жевріла надія, що племінниця в останню хвилину передумає.

– Так, це остаточно, – сумно мовила Юля, опустивши погляд додолу. 

– Скажи чесно, тобі в мене погано?

– Та ні, що Ви! Я у Вас як удома, – щиро відповіла Юля, а в грудях защеміло від думки, що дому в неї, швидше за все, вже немає. Те, що колись було її домом – зникло, згоріло, поховане під уламками війни. А тут, у Львові, в тісній, але теплій квартирі тітки Варки, вона справді почувалася захищеною. І від того було ще болючіше – залишати єдине місце, де ще жевріла ілюзія спокою.

Тітка відчула смуток у голосі дівчини. А ну як вдасться її відмовити.

– Ну куди ж ти поїдеш? Хто нас там чекає за кордоном? – тітка Варка все ще намагалася втримати Юлю.

– Я вже списалася у Фейсбуці з Міланою, вони мене чекатимуть.

– Що за Мілана? – насупила брови жінка, намагаючись згадати, хто це така.

– Донька мого хрещеного, дядька Василя, – пояснила Юля.

– Це того, що в Німеччині живе? – запитала тітка, нарешті віднайшовши у пам’яті потрібне ім’я.

– Так, так, у Дрездені, – ствердно закивала Юля. – Саме до них і їду. Мілана – мого віку, працює у банку. Її молодший брат Давід вчиться на психолога у сусідньому місті. Живе у гуртожитку, тож його кімната порожня. Так що мені буде де жити, і нікому не заважатиму.

– Все одно не розумію, чим тобі тут погано? – не вгамовувалася тітка. – Ти ж займаєшся корисною справою. Та й люди до тебе звикли. Зрозумій, ти потрібна тут!

– Я і там можу бути корисною, – м’яко заперечила Юля. – Влаштуюсь на роботу, зможу кошти відсилати на потреби вимушених переселенців та ЗСУ. Зможу волонтерити, шукати допомогу вже з іншого місця. А крім того, після від’їзду Дмитрика… – вона похмурніла, її голос затремтів, – я не можу цими коридорами ходити… Кожен закуток нагадує про нього. Про його сміх, про його рученята, які тягнулися до мене…

– Розумію, – сумно погодилася жінка. – Я теж до цієї дитини прикипіла душею. Але життя продовжується…

– Та де там… Сергія вчора провели… – зітхнула Юля, відвертаючи погляд.

– Ой, я вчора як на Степана нашого подивилася – ледь серце не розірвалося… Останнього сина віддав… – схлипнула тітка, витираючи очі краєм фартуха.

– Його поки що не братимуть у зону бойових дій, навіть якщо до батальйону візьмуть, – поспішно додала Юля, ніби намагаючись заспокоїти і тітку, і себе. – Навчання триватиме не один місяць, та й там строгий відбір. Може, ще передумає…

– Дай Боже, дай Боже… – зітхнула тітка Варка знову, цього разу тихіше. – То коли їдеш?

– Завтра автобус о п’ятій вечора, – відповіла Юля і, щойно це сказала, остаточно прийняла свою долю.

– Що, вже і сумку зібрала?

– А що там брати? – знизала плечима. – Поїду з наплічником. Візьму лише найнеобхідніше. А на місці зорієнтуюся. Та й Мілана обіцяла одягом поділитися.

– Вони тебе у Польщі зустрічатимуть?

– Та ні, я дізнавалася, що у Варшаві волонтери з різних країн чекають на наших переселенців. Мені головне кордон перетнути, а далі вже побачу, що до чого.

– І не страшно тобі, дитино, отак самій у чужі краї рушати? – на очах жінки забриніли сльози.

– Страшно було під обстрілами з Ірпеня виходити. Страшно маму з татом котрий місяць не чути. Страшно втрачати людей, до яких вже встиг прикипіти душею… А це не страшно!

– Мабуть, ти маєш рацію! – тітка підійшла до Юлі та міцно її обійняла. – Ти вже доросла. Рішення твоє. 

– Дякую за розуміння! – посміхнулася.

– Нема за що! А тепер ходімо! Дехто хоче з тобою попрощатися!

У їдальні не було вільного місця. Волонтери, переселенці з дітьми, старші жінки з кухні, студенти, які приходили допомагати у вихідні, навіть місцеві мешканці, які просто приходили подякувати – усі зібралися, щоб провести Юлію Калаган, добросердну, віддану дівчину, яка стала для кожного тут справжнім промінцем світла. Вона ніколи не відмовляла у допомозі – чи то роздати їжу, чи заспокоїти налякану дитину, чи вислухати чиюсь історію з фронту або втрати близької людини. Її добре серце зігрівало всіх навколо.

Теплі слова звучали з усіх боків. Їй дякували, благословляли, бажали щасливої дороги, обіцяли писати, дзвонити, слати фото. Хтось подарував їй вишиту серветку з гербом України, інший – оберег. Маленька дівчинка простягла паперову листівку з написом: “Повернись до нас”. Це було так зворушливо, що Юля ледь стримала сльози.

Щирі посмішки та ніжні дружні обійми стали приємним спогадом, який вона забирала з собою в дорогу. Їй вже зовсім скоро доведеться побачити, чи дійсно за парканом трава зеленіша, і чи зможе вона знайти там частинку дому, яку втратила тут, у війні, що змінила її назавжди.

*   *   *

На Львівському автовокзалі ніде було і яблуку впасти. Люди з валізами, наплічниками та дорожніми сумками метушилися навколо, бігали туди-сюди у пошуках потрібного автобуса, збуджено щось перепитували у водіїв, обіймали рідних на прощання або нервово поглядали на годинник. Повітря гуділо від голосів, прощальних зітхань і гучних сигналів автобусів. Вся ця метушня нагадувала бджолиний вулик, де кожен поспішав у своєму напрямку, сповнений тривоги, надії або відчаю.