Розділ 2. Львів

У звичайній школі, що зараз слугувала центром допомоги біженцям, було шумно. Тітка Варка на кухні з іншими жіночками ліпила вареники та пельмені. На плиті булькала каструля з борщем. На підлозі стояли мішки з картоплею, морквою та цибулею та відро для сміття. Навколо нього зібралося ще трійко людей, які енергійно чистили овочі та обговорювали останні новини.

У спортивному залі просто на підлозі на гімнастичних матах та надувних матрацах сиділи переселенці зі східних та південних областей України. У багатьох з них війна забрала не лише дах над головою, а й найрідніших людей. Діти різного віку гралися іграшками, принесеними волонтерами. Обличчя багатьох – не по-дитячому серйозні. Та й хіба ж винна малеча, що у неї украли дитинство.

У вестибюлі облаштували пункт прийому гуманітарної допомоги. Дужі чоловіки раз по раз заносили великі коробки та мішки. Все тут же розпаковувалося, фасувалося в залежності від застосування та переносилося в інші приміщення школи. Класи тепер слугували невеличкими складами. На дверях кожного з них були наклеєні папірці з назвою того, що можна було знайти всередині. «Дитяче харчування», «Гігієна», «Одяг», «Медикаменти» – це лише невеличка частка того, що містилося у цих кабінетах.

Їжу одразу несли до кухні, де на неї вже чекали кухарі-волонтери. Консервами були заставлені вже усі полиці, вистачало і мішків з овочами та борошном. Хліб пекли тут же. Пахощі розносилися по всій школі й усі присутні, й переселенці, й волонтери з нетерпінням чекали обіду.

Столи в їдальні розмістили компактно, щоб більша кількість людей могла одночасно поласувати смачними та гарячими стравами. Їли у три зміни. Першими – волонтери, бо їм потрібно було швидше повертатися до своїх обов’язків, потім усі інші. Жіночки з кухні їли останніми, завжди хвилювалися, щоб усім всього вистачило.

Юля, як і її тітка Варка, спочатку допомагала на кухні. Проте досить швидко знадобилася у вестибюлі на прийомі «гуманітарки». Багато чого передавали з-за кордону, отож розшифровувати дивні назви доводилося саме їй. Робота була виснажливою, але дівчині це і було потрібно. Хоч щось відвертало увагу від сумних думок.

З мамою зв’язку не було. Коли приїхала до Львова, через декілька днів дізналася про артобстріл пологового будинку. Саме того, де працювала її найрідніша у світі людина. У списках загиблих її не було, тож Юля ні на мить не втрачала віри, що маму ось-ось знайдуть. І вона зможе нарешті приїхати до них. Проте ці сподівання швидко розбилися об реальність. Блокада Маріуполя, ігнорування російською армією усіх норм міжнародного права – все це відбирало останню надію побачити колись своїх батьків живими.

Тато на зв’язок також не виходив. І повело його в ту тероборону… Де він? Як він? Ні слуху ні духу…

У таких сумних роздумах проходили Юліні будні. Щоб хоч якось відволікатися, почала організовувати дитячі гуртки за інтересами. Разом з дітками багато малювали, співали патріотичних пісень, ліпили з пластиліну. Улюбленцем дівчини став маленький п’ятирічний Дмитрик, який втратив обох батьків під час терору в Бучі. До Львова приїхав з бабусею, яка потребувала медичної допомоги. Тітка Варка пообіцяла жінці, що дивитиметься за її онуком, поки та проходить курс лікування. Тож на ніч брали його до себе у квартиру. Юля часто пригощала хлопчика чимось смачненьким. А його сумний та такий дорослий погляд назавжди затаврувався у серці дівчини.

Ось і сьогодні під час творчої хвилинки, Дмитрик підійшов до неї. В руках у нього був малюнок.

– Привіт, – усміхнулася до нього Юля. – Показуй, що приніс мені?

– Намалював дещо… Хочу віддати це нашим воїнам, – відповів хлопчик.

На аркуші паперу був намальований солдат ЗСУ із прапором України. На траві біля його ніг лежала біло-синьо-червона ганчірка.

– Гарно! – захоплено мовила вона.

– Мені потрібна твоя допомога…

– Яка ж?

– Хочу зверху «Слава Україні!» написати, але батьки мене не встигли навчити писати…

Його личком пробігла тінь смутку. Юліне серце ладне було розірватися у цю мить.

– Звичайно, я тобі з цим допоможу! – намагаючись не розплакатись при дитині, бадьоро сказала вона. – Неси олівці! Зараз напишемо!

«Ось така вона… Нова реальність…» – подумала Юля, дивлячись услід маленькому хлопчику, і витерла сльози, що підступно котилися з очей.

* * *

За два тижні, що жила у Львові, Юля встигла познайомитися не з одним десятком людей. Місцеві жителі, волонтери, тимчасові переселенці – кожен зі своєю історією, які дівчина щовечора записувала у невеличкий нотатник. Знала, що з більшістю нових знайомих спілкування не продовжить. Але по закінченню війни мріяла написати книгу про те, як змінилося життя простих українців за цей рік. Як ця хоробра і непереможна нація навіть у найскрутніші часи не втрачає віри й людяності.

Та й сама намагалася цих якостей не втрачати. А тому зранку до ночі волонтерила на всіх фронтах. То допомагала тітці Варці на кухні, то з дітками бавилася, то сітки плела, то гуманітарку розподіляла. Усі знали Юлю як порядну дівчину, яка завжди знайде вихід, і допоможе, якщо не ділом, то добрим словом.

Кожного ранку з черговою порцією європейської допомоги приїздив дядько Степан, дебелий сивочолий чолов’яга з густими вусами та доброю посмішкою і завжди із позитивними новинами.  І де він їх вишукував у такий складний час? Його старший син служив на Херсонському напрямку, молодший – навчався на терапевта. До Юлі дядько Степан завжди був привітним, у коротких розмовах, поки розвантажували його машину, завжди «сватав» дівчину до своїх хлопців. Вона ж лише віджартовувалася.