Розділ 2. Львів

У звичайній сірій будівлі школи, яка колись дзвеніла дитячим сміхом, зараз панувала інша метушня. Спортзал, їдальня, кабінети – все перетворилося на осередки надії. Тут, у цих стінах, щоденно кипіла робота.

У шкільній їдальні тітка Варка разом з іншими жінками невтомно ліпила вареники та пельмені. Її руки працювали швидко та злагоджено. Поряд на плиті булькотіла велика каструля з борщем, аромат якого, здавалося, розтікався шкільними коридорами, додаючи затишку й тепла в цей чужий, вимушений дім. На підлозі стояли мішки з картоплею, морквою, цибулею – дари з сіл, звідки постійно передавали допомогу. Поряд – відро для сміття, навколо якого зібралося ще кілька людей. Вони старанно чистили овочі, раз по раз перериваючись, щоб обговорити новини з фронту: де пройшла нова атака, де вдалося відстояти місто, кого вдалося врятувати.

У спортивному залі, де ще донедавна грали у волейбол та проводили шкільні змагання, тепер розстелили гімнастичні мати, поклали надувні матраци, ковдри та подушки. Тут жили переселенці – люди з Харкова, Маріуполя, Сіверськодонецька, Волновахи. Скалічені війною, із втраченим домом, а багато хто – і з втраченими рідними. Вони сиділи мовчки або говорили пошепки, тримаючи у руках термоси з чаєм або теплий хліб із кухні.

Діти гралися принесеними волонтерами іграшками: кілька машинок, ляльки та м’який ведмедик, що вже встиг зібрати на собі чужі сльози. Та в цих іграх було щось не так. Очі багатьох малюків були неприродно серйозними. Вони гралися наче з обов’язку, підкоряючись внутрішній потребі бодай чимось заглушити цю тишу й відгородитися від навколишнього жаху. На їхніх обличчях застигли втома й страх, а в декого – та мовчазна мудрість, якої семирічні діти ніколи не мали б знати. 

Бо як інакше назвати це, як не вкраденим дитинством? Дитинством, яке закопали під уламками, що впали разом із будинками, школами, а головне – мріями. Але всупереч усьому, ця школа залишалася острівцем життя.  І кожен, хто був у її стінах, хотів лише одного – дочекатися того ранку, коли все це буде позаду.

У просторому вестибюлі школи, який тепер здавався незвично суворим, хоча ще зовсім недавно зустрічав учнів галасливим ранковим дзвінком та оголошеннями про батьківські збори, вирувало нове життя, сповнене метушні, надії й турботи. 

 Тут облаштували пункт прийому гуманітарної допомоги. Щогодини сюди прибували автівки. Від вантажних бусів до звичайних легковиків. Дужі чоловіки у запилених куртках, зі спітнілими й зосередженими обличчями, без упину заносили мішки, коробки та пакунки. Усе це везли з різних куточків країни, з великих обласних центрів збору та з-за кордону.  Кожен пакунок тут же розпаковувався під наглядом волонтерів. За декілька хвилин його вміст вже сортували за призначенням: їжа, одяг, гігієна, дитячі речі, ліки, засоби догляду за немовлятами, ковдри, спальники. Все акуратно фасувалося в коробки й переносилося до шкільних класів, які тимчасово стали невеличкими, але вкрай організованими складами. На кожних дверях білів аркуш паперу з чітким написом:  “Дитяче харчування”, “Гігієна”, “Жіночий одяг”, “Медикаменти”, “Консервація”, “Засоби догляду за немовлятами”. Усе впорядковано, кожна річ на своєму місці, аби швидко знайти необхідне в критичний момент.

Продукти одразу ж несли до кухні – серця цієї школи. Тут завжди панувала особлива атмосфера, було гаряче й людно, а пахло – як у справжній сільській хаті: борщем, часником та свіжою випічкою. Кухарі-волонтери працювали у дві зміни без перепочинку. 

Банки з консервами стояли рядами на полицях, мішки з крупами, цукром, сіллю – біля стін, а великі пластикові миски з тістом – на підвіконнях, щоб у теплі краще підходило. Тут же випікали запашний свіжий хліб з хрусткою скоринкою. Коли його витягали з духовки, аромат розносився по всій школі, повертаючи знедоленим людям бодай краплю того домашнього затишку, який у них відібрали. 

Невелику їдальню облаштували максимально раціонально: столи розставили щільно, але так, щоб залишалися проходи. Кожна тарілка й ложка були на рахунку. Усі намагалися діяти швидко й чітко, без зайвої метушні. Обіди подавали у три зміни. Першими йшли волонтери, яким треба було якнайшвидше підкріпитися й повернутися до роботи. Потім – переселенці: літні люди, матері з дітьми. І вже наприкінці, коли всі, зігріті обідом, розходилися перепочити, до столів нарешті сідали самі господині кухні. Зазвичай неохоче, бо більше переживали не за себе, а чи всім всього вистачило.

У цих буденних турботах відчувалася особлива родинна теплота. Нехай тамтешніх людей і не пов’язували кровні зв’язки, але війна зробила всіх тут братами і сестрами, об’єднаними однією метою – вижити й не втратити людяність.

Юля, як і її тітка Варка, спочатку допомагала на кухні – ліпила вареники, чистила картоплю, мила посуд, нарізала овочі для супів та борщу. Її руки працювали механічно, ніби втома і біль десь зникали під гулом голосів, стуканням ножів по дошках та шипінням олії на сковороді. Проте досить швидко стало зрозуміло, що більше користі від неї буде у вестибюлі на прийомі гуманітарної допомоги. Юля володіла англійською, трохи зналася на польській, і саме вона допомагала волонтерам з-за кордону розшифровувати назви на коробках: будь-то для дітей, чи для жінок, медикаменти чи банальні побутові дрібниці. Часто доводилося проводити час на ногах по 10-12 годин без перепочинку, розподіляти пакунки, відповідати на запитання, вести списки, домовлятися про передачі й переобліки. Робота була виснажливою, але саме цього вона і потребувала. Рух, зайнятість, галас навколо – все це відволікало, змушувало на мить не думати. Не впадати у депресію та розпач.