– Юлечко, доню, почалося! – такими були перші слова, які почула 25-річна мешканка Ірпеня, Юлія Калаган 24-го лютого 2022 року.
У кімнаті було темно. Але за вікном щось явно відбувалося. Десь здалеку лунали вибухи.
– Що почалося, мамо? – дівчина ще не зовсім розуміла, що відбувається і чому її мама телефонує їй о пів на шосту ранку.
– Війна почалася, донечко! – схлипуючи, мовила жінка. – Вибухи по всій Україні… А нас же попереджали…
– Так, без паніки, – Юля намагалася взяти себе в руки. Сонний стан кудись раптом зник. У голові крутилося безліч думок. – Перше, що ти зробиш, це даси мені поговорити з татом.
– Тато зараз із сусідом розмовляє… Здається, хочуть йти у військкомат.
– Куди? Ану клич його до телефону!
…
– Доню? Як ти там? – татків голос завжди заспокоював доньку ще змалку. Отак сяде до нього на коліна, зариється темною кучерявою голівкою у широкі груди свого захисника, а він цілує її рум’яні щічки, лоскочучи пишними вусами.
– Та у мене все ок. Ти що там надумав собі? – схвильовано пробелькотіла Юля.
– Ми з дядьком Василем йтимемо до військкомату. Нехай видають зброю. Будемо своє місто захищати.
– А без вас із дядьком Василем нікому Маріуполь обороняти? – не вгамовувалась донька.
– Та кому ж, як не нам? – здивовано запитав чоловік. – У нас за спиною спецпідготовка.
– Та коли це було…
– А ще бойовий досвід у 2015 році. Так що без нас, виходить, ніяк.
– А маму хоч до мене відпустиш?
– Та хіба я її тримаю? – тато посміхнувся. – Ти вже її сама питай. Ну добре, піду, бо дядько Василь мене чекає. Будемо своїх обдзвонювати, хочемо разом у військкомат йти.
Слухавку знову взяла мама.
– Дитинко моя, ти за нас не переймайся. Вмикай зараз новини. Збирай тривожну валізку. Якщо щось почнеться біля вас – їдь до тітки Варки у Львів.
– А ти як? – дівчина ледь стримувала сльози. Не вистачало ще передавати свій розпач і без того знервованій мамі.
– А я тут залишуся. Буду для тероборони їжу готувати. Та й у лікарні у нас роботи вистачає. Вагітним без нас ніяк!
– Хіба мало там акушерів без тебе? – з розпачем мовила Юля, бо знала, що мама вже вирішила залишитися у Маріуполі. – Може все ж до мене приїдеш?
– Доню, я знаю, що потрібна тут! А ти довго не зволікай. Їдь у Західну. А то живеш біля Києва. Захочуть столицю захопити – йтимуть через ваш Ірпінь. А так і мені спокійніше буде, що ти – не сама, а з Варкою моєю. Я їй зараз сама зателефоную…
– Не треба, не треба… Я зараз увімкну новини, побачу, що до чого. А далі вже вирішуватиму. А ти не пропадай, дзвони мені, чула?
– Добре, доню. Зідзвонюватимемося тричі в день.
– Домовилися… – Юля сумно зітхнула. – Бережіть себе…
– Ти теж, доню… Нехай тебе Бог оберігає…
* * *
Вже майже тиждень Юля, разом з мешканцями свого будинку, час від часу спускається в імпровізоване бомбосховище, а насправді невеличкі підвальні приміщення. Сире повітря, голі сірі стіни, звуки вибухів, що лунають ніби здалеку, але ніби й поряд. І сирена… Звук, від якого в жилах стигне кров.
Після дзвінка мами Юля увімкнула телевізор, щоб переконатися, чи та не драматизує. Додала гучності й пішла заварювати каву. Аромат гарячого напою забрав останні залишки сну. З вітальні почувся голос Президента:
«Шановні громадяни України! Сьогодні вранці президент Путін оголосив проведення спеціальної військової операції на Донбасі. Росія здійснила удари по нашій військовій інфраструктурі та по наших прикордонниках…»
Виявляється, мама не помилялася. Війна все ж почалася…
«…Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави…»
Реальність виявилася жорстокою. Юля з горнятком кави стояла на порозі вітальні й лише зараз усвідомлення того, що відбувається, почало до неї доходити.
«…Сьогодні від вас, від кожного з вас потрібен спокій. По можливості, залишайтеся, будь ласка, вдома…»
«Так я і зроблю» – вирішила дівчина.
«Без паніки! Ми – сильні! Ми готові до всього! Ми всіх переможемо! Бо ми – це Україна! Слава Україні!»
– Героям слава! – промовила до себе Юля і вимкнула телевізор.
Тож представники «братнього» народу все ж вирішили нав’язати свою «любов» збройним шляхом. Стало страшно. Але і їхати не хотілося. Невже знову переживати переселення. Досить вже чотирнадцятого року. Тепер на Київщині її життя. Робота у молодій міжнародній компанії перекладачем. Нові друзі. Хороші ввічливі сусіди. Ну як вона все це покине?? А може все минеться? Може Росія зрозуміє, що тут їй не раді й з квітами ніхто не зустрічатиме? Та де там… Юля і сама в це не вірила. Вісім років триває конфлікт і ніхто поступатися не збирається.
І що за маячня про бандерівців, денацифікацію та демілітаризацію?? Що городить цей старий чорт? Невже там усі дійсно з глузду з’їхали? То що ж робити їй? Дзвонити тітці Варці? Та ні… Мабуть, ще зарано. На роздуми дівчина дала собі тиждень.
#2770 в Сучасна проза
#1740 в Молодіжна проза
війна в україні, тимчасові переселенці, пошук кращої долі за кордоном
Відредаговано: 12.04.2024