Розділ 1. Ірпінь

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.

– Юлечко, доню, почалося! – цей хрипкий, зляканий голос мами у слухавці врізався у свідомість, немов грім серед ясного неба. Від цих слів Юля аж заклякла, відчуваючи, як усе тіло стиснулося від напруги. 

Крізь завішені вікна до темної кімнати ледь проникало кволе світло. Юля ще нічого не бачила, але вже шкірою відчула, що сталося щось лихе. 

–Що почалося, мамо? – запитала вона, швидко сідаючи на ліжку. Сонна млявість у її голосі ще змагалася з реальністю, але крізь залишки нічного спокою вже чітко проривалася тривога. 

– Війна почалася, донечко! – мама ридала. – Вибухи по всій Україні… А нас же попереджали… Але я до останнього не вірила…

Юля відчула, як холод пробігся по спині. Сон остаточно зник. У голові блискавично почали проноситися думки: Що робити? Куди бігти? Чи безпечно залишатись?

Але перш за все необхідно було заспокоїти маму.

– Так, без паніки, мамо. Чуєш? Спокійно. – Вона говорила рівним голосом, сподіваючись переконати в цьому й саму себе. – Перше, що ти зробиш – даси мені поговорити з татом.

– Тато зараз із сусідом говорить… – мама продовжувала схлипувати. – Здається, вони збираються йти у військкомат.

– Куди?! – Юля підхопилася на ноги. Серце забилось швидше. – Ану клич його до телефону! Негайно!

Зв'язок на мить перервався. Мабуть, мама поклала слухавку або просто відійшла. Час ніби зупинився, перетворившись на суцільну муку. Не випускаючи телефон із рук, Юля вже кружляла кімнатою, відчуваючи, як усередині все дужче розростається паніка. За вікном щось глухо бахнуло – десь далеко, але відлуння озвалося у стінах панельного будинку, в якому дівчина винаймала житло.

Нарешті у слухавці почулося:

– Доню? Як ти там? – татків голос, трохи охриплий від емоцій і ранкової тиші, усе одно огортав знайомим із дитинства теплом. Юлі вистачило цієї єдиної фрази, щоб крізь завісу паніки пробився щемкий дитячий сум за рідною домівкою. 

Юля згадала, як колись, ще маленькою, ховалася в татових обіймах після страшного сну. Вона зари­валася обличчям у його груди, вдихала запах терпкого одеколону й кави, відчувала, як вуса лоскочуть щічки, коли він цілує її, і світ ставав безпечнішим та добрішим. Таким, яким він був до цього ранку.

Але зараз усе було по-іншому.

– Та у мене все ок… – пробелькотіла вона, намагаючись вгамувати хвилювання, яке стискало горло. – Ти що там надумав собі?

– Ми з дядьком Василем йдемо до військкомату. – Голос батька був спокійним і рішучим. – Нехай видають зброю. Будемо своє місто захищати.

– А без вас із дядьком Василем нікому Маріуполь обороняти? – з гіркою іронією в голосі запитала Юля, хоч серце стискалося від страху.

Тиша на мить повисла в слухавці, а тоді батько, як завжди просто і прямо, відповів:

– Та кому ж, як не нам? – здивувався, ніби й справді не розумів, як можна сидіти вдома, коли десь уже гинуть люди. – У нас же за спиною спецпідготовка, не забула?

– Та коли це було… – з болем сказала Юля, опустившись на край ліжка. – Тобі ж уже не двадцять. І здоров’я вже не те…

– А ще – бойовий досвід у 2015 році! – голос став твердішим, навіть гордим. – Тож без нас, виходить, ніяк. Не хвилюйся, доню. Все буде добре.

Юля мовчала. Хотіла сказати ще щось, затримати, зупинити, але розуміла: її тато із тих чоловіків, що не ховаються. А зупиняти – це наче забирати у нього право бути собою.

– А маму хоч до мене відпустиш? – тихо спитала вона, знаючи, що для мами це буде найболючіший вибір.

Батько добродушно хмикнув, ніби це була дитяча забаганка:

– Та хіба я її тримаю? Вона ж у нас командир! – у голосі знову прокинулася колишня м’якість. – Ти вже її сама питай. Ну добре, піду, бо дядько Василь мене чекає. Ми своїх обдзвонюємо – хочемо разом іти, гуртом. Так надійніше.

Юля кивнула, хоч він і не бачив. У її грудях боролися розпач і гордість.

Слухавку знову взяла мама. Вона мовчала кілька секунд – очевидно, витирала сльози. Потім заговорила вже спокійніше:

– Дитинко моя, ти за нас не переймайся. Вмикай зараз новини. Збирай тривожну валізку. Якщо щось почнеться біля вас – їдь до тітки Варки у Львів.

– А ти як? – дівчина ледь стримувала сльози. Не вистачало ще передавати свій розпач і без того знервованій мамі.

У цю мить Юля знову відчула ту неймовірну силу, яку знала в матері з дитинства. Так само непохитно мама колись ішла у найтемніші ночі на свої чергування в пологовому будинку, долаючи будь-яку негоду і рятуючи чужі життя, навіть коли власні сили були на межі. 

– Буду для тероборони їжу готувати, – продовжила вона. – Та й у лікарні у нас роботи вистачає. Вагітні, породіллі… без нас їм ніяк. Я ж не можу їх залишити.

Юля заплющила очі, стискаючи телефон так, що пальці заніміли. Її серце боліло від безсилля. Вона знала: мама не змінить свого рішення. Як і тато. Вони вже зробили свій вибір.