Глава 12 Мариво вночі

Не чуючи нічого навколо, наче крізь туман, Роуз зайшла до кімнати й поклала хустину у валізу.

Саме в цей момент на порозі з’явився Пол.

—     Ну і що це було?

Її немов обдало холодом.

—     Боже, Поле! Навіщо ти так мене лякаєш?

—     Взагалі-то я не підкрадався. Я зайшов достатньо голосно. То ти мені поясниш?

—     Поясню що?

—     Що це було?

—     Ти взагалі про що? Я не розумію, — здивовано запитала жінка, підводячись.

—     У лісі, Роуз.

—     Поле, я не розумію, про що ти говориш. Який ліс? Я останні п’ять хвилин навіть із кімнати не виходила.

Пол важко зітхнув.

—     Гаразд. Я зрозумів. Ти ніколи не вміла просити вибачення, коли була неправа.

—     Та я серйозно. Я щиро не розумію, про що ти.

—     Гаразд. Усе, нічого, — він похитав головою. — Може, ти зголодніла?

—     Якщо чесно, трішки. Слухай, ми ж купували рибу і все для суші. Давай накрутимо й проведемо нормальний день удвох. Погода все одно сьогодні не дуже.

—     Ну що ж, ця ідея не така вже й погана, — погодився Пол.

Вони разом приготували суші, відкрили вино й решту дня провели в компанії одне одного. Грали в настільні ігри, сперечалися через правила, сміялися, а потім довго сиділи за столом, нікуди не поспішаючи.

Уперше за останні дні все здавалося майже нормальним.

Коли настав пізній вечір, Роуз першою піднялася з-за столу.

—     Я, мабуть, піду спати. Щось зовсім зморило.

—     Іди. Я тут приберу.

Вона підійшла до нього, коротко поцілувала в щоку й попрямувала нагору.

Пол ще якийсь час залишався на кухні. Зібрав тарілки, прибрав залишки їжі до холодильника, сполоснув келихи. У будинку знову стало тихо.

Він швидко прийняв душ і попрямував до спальні. Роуз уже солодко спала в ліжку.

Роуз стояла посеред кімнати й намагалася заколисати немовля, яке тільки те й робило, що плакало через шум надворі. Уже дві години вона не могла нічого з цим вдіяти.

Ледве вклавши сина спати, вона ще трохи постояла біля ліжечка, переконуючись, що він нарешті заснув.

Музика не стихала.

У будинку було важко зрозуміти, звідки саме вона долинала. Роуз вийшла на веранду і лише тоді зрозуміла — зі сторони озера.

Вона зробила крок надвір.

—     Що ти робиш? Куди ти йдеш?

Роуз аж здригнулася від переляку. Лише за мить вона зрозуміла, що стоїть біля відчинених дверей.

—     Що відбувається?

—     Це я тебе хочу запитати. Куди ти йдеш? Третя година ночі.

—     Я… Мені наснився сон.

—     Сон?

—     Так. Але він був настільки реальним…

—     Кохана, ти що, тепер і в сновиди записалася?

—     Дуже смішно. Ти мене взагалі-то налякав. Якщо ти не знаєш, сновид будити не можна.

—     Все-все. Я просто не зрозумів, що відбувається, і хвилювався за тебе. Вибач. То що, розкажеш, що снилося?

—     Та так, якась дурня. Наче я живу в цій хаті й у мене є син.

Пол на мить замовк.

—     Можливо, твоя психіка просто намагається пережити все, що трапилося з нами в житті. Ходімо спати.

—     Так, ти правий. Ходімо.

Пол прокинувся першим, хоча ранок уже давно минув. Сонце стояло високо й пробивалося крізь щілину між шторами, залишаючи на підлозі широку смугу світла. Він потягнувся до телефона, глянув на час і здивовано підняв брови — так довго вони тут ще не спали.

Роуз лежала поруч, майже повністю загорнувшись у ковдру. Пол обережно вибрався з ліжка, намагаючись її не розбудити, натягнув футболку й вийшов із кімнати.

У хаті було прохолодно, і лише коли він відчинив двері на веранду, гаряче липневе повітря торкнулося обличчя. На небі не було жодної хмарини, листя на деревах майже не ворушилося, а залите сонцем подвір’я здавалося сонним і нерухомим.

Біля дверей стояла знайома торбинка.

Пол нахилився й зазирнув усередину. Віктор знову приніс молоко, сметану та інші домашні продукти, але цього разу зверху лежав складений удвоє клаптик паперу.

Пол розгорнув його й кілька секунд розбирав нерівні англійські слова.

«Я ж просив вас зачиняти хвіртку на замок».

Він підняв очі й подивився через подвір’я. Хвіртка була прикрита, проте замок так і висів збоку, просунутий лише в одну металеву дужку.

Пол тихо вилаявся.

Тільки тепер він згадав, що після позавчорашньої історії з Роуз ніхто з них так і не перевірив хвіртку. Тоді він привів її з лісу до будинку, намагався зрозуміти, що взагалі сталося, звідки в неї взялася хустка і чому вона нічого не пам’ятає. Про замок вони обоє просто забули.

Він спустився з ґанку, перетнув подвір’я й замкнув хвіртку. Металевий клацкіт пролунав неприродно голосно серед ранкової тиші.

Пол затримався біля хвіртки ще на кілька секунд, оглядаючи подвір’я. Нічого не відбувалося. Десь удалині співали птахи, сонце нагрівало дерев’яний паркан, а між деревами не ворушилася жодна гілка.

Він забрав залишену Віктором торбинку й попрямував до літньої кухні. Поставив молочні продукти в холодильник, налив у кавоварку води й узявся готувати каву.

Коли Роуз розплющила очі, сонце вже дісталося й до її половини ліжка. Вона поморщилася від світла, перевернулася на інший бік і ще якийсь час лежала із заплющеними очима, хоча спати більше не хотілося.

Підвестися вдалося не одразу.

Роуз сіла на край ліжка й провела долонями по обличчю, потім кілька секунд так і просиділа, опустивши голову. Ноги торкалися прохолодної підлоги, але навіть це не допомогло остаточно прокинутися.

Підвівшись, вона підійшла до дзеркала й зупинилася.

Під очима залягли темні тіні, обличчя було блідим, а волосся розсипалося по плечах сплутаними пасмами. Роуз торкнулася пальцями шкіри під одним оком і невдоволено скривилася.

—     Красуня.

Вона зібрала волосся рукою, але майже одразу відпустила його й повільно рушила до виходу.

Пол саме закінчив із кавою. Узяв два горнятка й поніс їх на веранду, коли почув за спиною кроки.