Глава 11. Подарунок на пам'ять

Глава 11

Роуз і Пол сиділи на веранді, повільно допиваючи ранкову каву. Після нічної грози помітно похолоднішало, тож Роуз закуталася в плед і вмостилася ближче до чоловіка, притулившись спиною до його грудей. Пол обіймав її однією рукою, час від часу машинально проводячи долонею по плечу.

Про те, що сталося напередодні, не говорив ніхто.

Роуз зробила ковток. Кава була ще гарячою, над чашкою здіймалася тонка пара. За верандою все залишалося мокрим після зливи: з даху зрідка падали важкі краплі, трава потемніла від води, а над землею трималася ранкова прохолода.

— Сьогодні буде дуже нудно, — нарешті сказав Пол.

— Ага. Добре, що ми вчора хоча б не одразу згадали, де Віктор показував вмикати світло.

Пол глянув на неї.

Роуз кілька секунд витримувала його погляд, а тоді кутики її губ поповзли вгору.

Пол засміявся першим.

— Ти ж теж не поспішала згадувати.

— Я була зайнята.

— Я помітив.

Роуз штовхнула його ліктем, але сама вже сміялася.

— Шкода тільки, що на озеро сьогодні не підеш, — сказала вона, зробивши ще один ковток кави.

Пол подивився на мокрий двір.

— І інтернет досі не з’явився.

— Ну ти ж чув Віктора. Він сказав, що дерево пошкодило якусь станцію. Я взагалі не зрозуміла, що саме там сталося, але хай буде.

— Цікавий чоловік.

— Зате завдяки цьому цікавому чоловікові в нас щоранку свіже молоко.

— Це правда.

Пол допив каву й поставив чашку на маленький столик біля крісла.

— Що ж… Піду хоча б прогуляюся. Подивлюся, що там у лісі.

— Іди. Тільки зайців більше не лякай, — засміялася Роуз, вибираючись із його обіймів.

— Це вони мене злякали.

— Звісно.

Вона щільніше загорнулася в плед і побігла до хати.

Пол провів її поглядом, узяв зі столика ключі й підвівся. Двір після дощу пахнув мокрою землею й травою. Він обійшов будинок, попрямував до дальньої хвіртки, відімкнув її й вийшов за огорожу.

Роуз повернулася до кімнати й солодко потягнулася, піднявши руки над головою. За вікном, на мокрих після дощу гілках, метушилися маленькі сірі пташки. Вони перекликалися так голосно й безтурботно, ніби нічної грози й не було.

Роуз мимоволі усміхнулася.

Вона підійшла до шафи, дістала сірий спортивний костюм і швидко переодягнулася. Потім взялася за постіль, але, обійшовши ліжко, зупинилася.

На підлозі, майже біля самого узголів’я, лежала книжка.

Та сама.

Роуз зовсім про неї забула. Вочевидь, уранці вони з Полом кілька разів переступили через неї, навіть не помітивши. Книжка так і залишилася лежати розгорнутою на тій сторінці, на яку впала вчора.

Роуз нахилилася й підняла її.

Вона вже хотіла закрити книжку, але погляд затримався на пожовклих сторінках.

«Цікаво, на чому вона відкрилася?»

Роуз сіла на край незастеленого ліжка, дістала телефон і ввімкнула перекладач. Навела камеру на текст і трохи зачекала, поки незнайомі українські рядки на екрані почнуть складатися в зрозумілі слова.

ЧИМ НЕБЕЗПЕЧНІ ЗЛІ ДУХИ І ЯК ВІД НИХ ЗАХИСТИТИСЯ

У народі вірили, що деякі з нечистих духів колись належали до світу живих. Особливо часто так говорили про тих, хто помер нагло, не проживши відведеного йому віку.

Старі люди застерігали: не варто нагадувати таким духам про те, що було з ними перед смертю. Те, що для живого може здатися дрібницею — знайомий звук, річ чи місце, — для мертвого іноді має зовсім інше значення.

Чим саме можна потривожити духа, наперед знати важко. Тому люди, що жили поблизу місць, де їх бачили, з покоління в покоління запам’ятовували місцеві заборони й намагалися їх не порушувати.

Не кожен дух шукає зустрічі з людиною. Та не кожного варто змушувати згадувати про живих.

Тим часом Пол ішов стежкою, що вела крізь ліс. Десь удалині кувала зозуля, а з глибини лісу час від часу долинало тихе постукування дятла.

Після вчорашньої зливи все навколо ще було вкрите вологою. Краплі води затрималися на листі й траві та виблискували під променями ранкового сонця, що пробивалося крізь густі крони дерев.

У повітрі пахло свіжістю, мокрою землею, прілим листям і грибами. Подекуди до цих запахів домішувався терпкий аромат вологої соснової хвої.

Раптом у кущах неподалік щось зашаруділо.

Пол мимоволі сповільнив крок.

Між мокрим листям показалися двоє маленьких зайченят. Вони завмерли, насторожено дивлячись у його бік, а слідом за ними з кущів обережно визирнула доросла зайчиха. Побачивши Пола, вона миттю зникла в заростях. Зайченята ще якусь мить постояли на місці, а тоді один за одним шмигнули слідом за нею.

Пол усміхнувся.

«І хто кого цього разу налякав?»

Пройшовши ще кілька метрів, Пол помітив біля стежки кущики лохини. Між мокрим листям ховалися темно-сині ягоди, вкриті сизим нальотом.

Він нахилився, зірвав одну стиглу ягоду, обережно стер із неї краплі води й поклав до рота. На мить заплющив очі, насолоджуючись солодким смаком.

На душі було напрочуд спокійно й добре.

Пол навіть не одразу усвідомив, наскільки давно не відчував нічого подібного. Останніми роками це просте відчуття — коли нікуди не треба поспішати, ні про що домовлятися, нічого виправляти — майже зникло з його життя.

А зараз він просто стояв посеред мокрого після дощу лісу, слухав птахів і вперше за довгий час не хотів бути ніде більше.

— Красиво, правда?

Голос пролунав десь позаду.

Пол здригнувся й різко обернувся.

За кілька метрів від нього стояла молода жінка.

Перше, що впадало в око, — її волосся. Довге, густе, вогненно-руде, воно важкими хвилями спадало на груди й майже повністю прикривало наготу. На світлій шкірі проступало легке ластовиння, а великі блакитні очі здавалися такими глибокими й чистими, що від них було важко відвести погляд.

Пол завмер.

Він ніколи не бачив настільки вродливої жінки.

У її зовнішності було щось майже неприродне. Наче хтось узяв найпривабливіші людські риси, зібрав їх докупи й трохи перестарався. Такі обличчя він бачив хіба що на зображеннях, створених штучним інтелектом: бездоганних настільки, що саме ця бездоганність видавала в них щось несправжнє.