Глава 10. Злі духи: народні повір’я і перекази

Глава 10

Роуз кілька разів кліпнула, ще раз поглянула на слово на екрані телефона, а тоді закрила книжку й перевернула її обкладинкою догори.

Книжка виявилася важчою, ніж здавалася спочатку. Товстий блок пожовклих сторінок тримала тверда темна палітурка, стерта на кутах і подряпана так, що місцями крізь верхній шар проступала світліша основа. Посередині залишився один чорно-білий малюнок: стара хата на краю поля, за нею — темна смуга лісу, а трохи далі, майже біля самого краю обкладинки, — вода. Усе було виконано тонкими нерівними штрихами й нагадувало олівцевий рисунок, перенесений на друк.

Над малюнком великими літерами темніла назва. Роуз підняла телефон і навела на неї камеру.

Перекладач кілька секунд вагався, перебудовуючи слова, поки нарешті не видав:

«Злі духи: народні повір’я і перекази».

— Звучить багатообіцяюче, — пробурмотіла Роуз.

Під назвою стояло ім’я — Олексій Вороневич, а в самому низу дрібнішими літерами було надруковано: Полтава, 1904.

Роуз здивовано підняла брови й знову розгорнула книжку, цього разу від самого початку. За титульною сторінкою йшло кілька аркушів щільного тексту, над яким стояло одне коротке слово. Телефон розпізнав його не відразу, але зрештою на екрані з’явилося: «Передмова».

— Ну давай, Олексію. Розповідай.

Зі старим друком перекладач справлявся кепсько. Варто було трохи поворухнути телефоном, як слова зникали, поверталися в іншому порядку або перетворювалися на цілковиту нісенітницю. Роуз кілька разів змінювала кут, наближала сторінку, відсувала її, поки нарешті не змирилася з тим, що прочитати передмову дослівно їй не вдасться.

Вороневич писав про багаторічні подорожі українськими землями, під час яких розмовляв із людьми, що погоджувалися розповідати про незвичайні випадки. Роуз повільно вела камерою вздовж рядків, пропускаючи нерозбірливі місця. Селяни, рибалки, мисливці, священники, знахарі. Біля останнього слова телефон спочатку запропонував «лікар», потім «чаклун», а за мить узагалі замінив його словом, яке не мало жодного сенсу.

— Дуже допоміг, дякую.

Вона провела пальцем по екрану й прочитала наступний уривок.

Більшість почутого автор, схоже, не вважав чимось надприродним. Деякі випадки мали цілком звичайне пояснення, інші були надто суперечливими, щоб ставитися до них серйозно. Роуз уже збиралася перегорнути сторінку, коли серед перекладених рядків побачила кілька слів, які змусили її повернути телефон назад.

«…повторювалися в місцевостях, віддалених одна від одної…»

Вона повільніше повела камерою далі.

Назви могли різнитися. Окремі деталі також. Проте деякі описи Вороневич чув знову і знову від людей, які не знали одне одного й жили за сотні верст.

Роуз перегорнула сторінку.

Між двома абзацами містилася чорно-біла ілюстрація. Худа постать стояла біля дерева, майже зливаючись із темним стовбуром. Обличчя губилося в тіні, зате руки художник промалював виразно — неприродно довгі, з тонкими пальцями.

Роуз затрималася на ній, а потім навела телефон на дрібний підпис унизу.

Перекладач видав ім’я:

Михайло Кравченко.

Ще кілька рядків пояснювали, що Кравченко був товаришем Вороневича й створював ілюстрації за описами людей, чиї розповіді той записував під час подорожей.

Роуз знову глянула на постать біля дерева й перегорнула сторінку.

Наприкінці передмови вона затрималася ще раз.

Тепер ішлося про захист.

Телефон довго не міг скласти старі рядки в зрозумілий текст, та сенс урешті став ясним: саме тут свідчення розходилися найбільше. У різних місцевостях люди називали різні способи вберегтися від того самого створіння, а іноді одна порада прямо суперечила іншій. Вороневич не намагався визначити, хто з оповідачів мав рацію, і записував почуте таким, яким воно було.

— Тобто що воно таке, ви з’ясували, а що з ним робити — ні.

За вікном спалахнуло.

Роуз підняла голову.

Небо, ще недавно світле, встигло потемніти, і верхівки дерев уже хиталися під поривами вітру. Вона підійшла до вікна, притиснувши книжку до живота, саме коли над будинком так гучно вдарив грім, що десь позаду дзенькнуло скло.

Роуз скрикнула й відсахнулася.

— Господи!

Перші великі краплі вдарили по даху, а за кілька секунд дощ посипався густіше.

Роуз ще раз глянула на темне небо, підхопила телефон і, не випускаючи книжки з рук, почала спускатися з горища.

Унизу Пол сидів за комп’ютером і кілька разів поспіль натискав щось мишкою, дедалі сильніше хмурячись.

— Тільки не кажи, що пропав інтернет.

Він повернув до неї голову.

— Пропав.

— Я так і знала.

— Я майже закінчив.

Роуз підійшла до вікна. Поки вона спускалася, дощ уже перетворився на суцільну сіру завісу, крізь яку ледь проглядався паркан.

— Схоже, сьогодні вже не закінчиш.

— Не каркай.

Вона поклала книжку поруч із комп’ютером.

Пол глянув на обкладинку.

— Це ти там знайшла?

— Ага. Їй більше ста років.

— Сподіваюся, хоча б у неї є інтернет.

Роуз фиркнула.

— Смійся. Там, між іншим, є русалки.

Пальці Пола завмерли над клавіатурою. Він повільно повернув до неї голову, і вже одного його погляду вистачило, щоб Роуз насупилася.

— Навіть не починай.

— Я мовчу.

— Ти зараз засмієшся.

— Не засміюся.

Кутик його рота сіпнувся.

— Поле!

Він усе-таки розсміявся.

— Вибач.

— Дуже смішно.

Роуз забрала книжку зі столу.

— Та почекай. Що там про них?

— Уже нічого. Не скажу.

— Роуз.

— Ні. Ти ж у нас дуже розумний.

— Я просто не очікував, що після одного дня в українському селі моя дружина почне досліджувати русалок.