Глава 9 Коли стихає озеро

Аромат чогось смачного, проте незвичного нахабно увірвався в сон Роуз і безцеремонно потягнув її назад до реальності.

Незабаром до нього приєднався дзенькіт посуду — спочатку далекий, приглушений стінами, а потім усе настирливіший.

Роуз повільно, без жодного бажання прокидатися, розплющила очі й потягнулася в ліжку. Тіло було важким і розслабленим, а голова — незвично ясною.

Це була перша ніч за останні кілька місяців, яку вони з Полом провели поруч. І перша за той самий час, після якої Роуз могла чесно сказати: вона виспалася.

Вона ще кілька секунд лежала нерухомо, насолоджуючись давно забутим відчуттям, а тоді простягнула руку на інший бік ліжка.

Порожньо.

Роуз повернула голову. Подушка Пола була зім’ята, ковдра відкинута вбік, а самого чоловіка в кімнаті не було.

Вона поглянула на годинник.

Пів на восьму ранку.

Десь надворі закукурікав півень. Майже одразу за вікном промайнули ластівки, наповнивши ранок коротким дзвінким щебетом.

Роуз ще раз солодко потягнулася, сіла на край ліжка й кілька секунд просто сиділа, звикаючи до прохолоди старого будинку. Запах їжі вже відчувався виразніше — теплий, смажений, із чимось знайомим і водночас незвичним.

Вона підвелася й попрямувала до виходу з кімнати.

Пол уже сидів за столом у коридорі й чекав на неї. Побачивши Роуз, він відклав телефон.

— Що це так пахне? — замість привітання запитала вона.

Пол усміхнувся.

— І тобі добрий ранок, кохана. Будь ласка, сідай.

— Зараз, зачекай. Мені спочатку потрібно у вбиральню. І в душ.

— Вбиральня почекає.

Роуз зупинилася й глянула на нього.

— Чи ні?

Пол розсміявся й підняв руки, визнаючи поразку.

— Добре-добре. Я чекаю.

Роуз похитала головою й пішла до ванної, залишивши Пола знову щось клацати в телефоні.

Увімкнувши воду, вона стала під прохолодні струмені й заплющила очі.

На мить усе навколо зникло.

Перед внутрішнім зором раптом постало озеро.

Темна гладінь. Очерет. Вода, що ледь помітно ворушилася біля берега.

І жіночий сміх.

Тихий. Далекий.

Роуз різко розплющила очі.

Перед нею була лише мокра стіна душової. Вода шуміла, розбиваючись об підлогу.

Вона завмерла й прислухалася.

Нічого.

Лише душ.

Вже ввижається чи що?

Роуз провела долонями по мокрому волоссю й кілька секунд постояла нерухомо, перш ніж змусила себе викинути це з голови.

Коли вона повернулася, Пол усе ще чекав.

На столі стояла велика сковорідка зі смаженою картоплею, цибулею та рум’яними шматочками сала. Поруч — миска салату з помідорів, огірків і цибулі, щедро заправленого сметаною й посипаного кропом.

Роуз сіла й із цікавістю оглянула стіл.

— І ти сам це все приготував? — здивувалася вона, накладаючи собі картоплю й салат.

— Ну так, звичайно.

Пол витримав паузу.

— Ну… майже.

Роуз підняла на нього очі.

— Що означає «майже», Поле? — засміялася вона.

— Приходив Віктор.

— Який Віктор?

— Ну, хазяїн будинку.

Роуз здивовано звела брови.

— Коли?

— Поки ти спала. Виявляється, ми вчора дарма на нього так подумали. Він дуже гостинний. Приніс молока, сметани й домашнього сиру. А потім побачив, як я чищу картоплю, і запитав, що я збираюся готувати.

Пол відпив кави.

— І?

— І вирішив, що без його допомоги я, очевидно, не впораюся.

Роуз пирснула зі сміху.

— Серйозно?

— Абсолютно. Розповів, як правильно смажити картоплю, а потім заявив, що покаже мені салат, який треба їсти саме з нею.

— Отже, це не твій український кулінарний дебют?

— Гей. Картоплю чистив я.

— Тоді беру свої слова назад. Ти герой.

Пол усміхнувся й потягнувся за чашкою.

— До речі, він сказав, що трохи пізніше ще зайде.

— Навіщо? — Роуз перестала жувати.

— Не знаю. Через перекладач я так і не зрозумів, що саме він хотів сказати. Чи ще чогось мене навчити готувати, чи щось показати, чи просто принести.

— Може, до вечора він узагалі тебе всиновить.

Пол засміявся.

— Учора я думав, що він нас ненавидить. Сьогодні цього чоловіка вже неможливо зупинити.

Роуз теж розсміялася.

Після вчорашнього дивного вечора цей звичайний ранок здавався майже подарунком. Сонце пробивалося крізь вікна, у дворі час від часу озивалися птахи, пахло смаженою картоплею та кавою, і вперше за довгий час їм не доводилося шукати тему для розмови.

Сніданок закінчився на тій самій легкій ноті, на якій і почався.

Роуз зібрала тарілки й понесла їх мити.

За кілька хвилин хтось постукав у вікно літньої кухні.

Роуз відірвалася від посуду й визирнула надвір. На порозі стояв Віктор, тримаючи в обох руках кілька важких пакунків.

— Добрий ранок, шановна, — старанно вимовив він.

— Ой, Вікторе, доброго ранку. Рада вас бачити.

— Навзаєм.

Слово прозвучало з таким виразним акцентом і далося чоловікові з таким зусиллям, що Роуз мимоволі усміхнулася. Схоже, кілька українських фраз він завчив спеціально для них — і, судячи з усього, ще напередодні.

Далі запас англійської, очевидно, закінчився.

Роуз одразу потягнулася до телефона й увімкнула перекладач.

— Що ви нам принесли? Що це за пакунки?

Віктор дочекався, поки телефон закінчить переклад, і махнув рукою.

— Ну, тут така справа… Розумієте, я побачив, що вам тут трохи важко й незвично. Думав узяти в жінки кілька рецептів і привезти вам. Але вона обурилася такому моєму рішенню й передала вам трохи їжі.

— Трохи їжі? — перепитала Роуз, поглянувши на пакунки в його руках.

— Ну, така вона в мене, розумієте. Мати. За всіх думає, за всіх переживає. А ви ж ровесники нашого сина.

— Велике спасибі, — трохи ніяково відповіла Роуз, усміхаючись.

У цей момент із будинку вийшов Пол.

— Вікторе, ви вже повернулися?

Віктор лише запитально глянув на нього.

Пол зітхнув, дістав телефон і повторив те саме вже для перекладача.