Глава 8 Перша ніч

Пол ще раз обернувся туди, де хвилину тому за воротами зник господар.

— Дивний якийсь.

Роуз нічого не відповіла. Вона дивилася поверх паркану, на верхівки дерев, що неспокійно хиталися в сутінках.

За двором вітер так і гуляв — шарпав гілля, пробігав травою, десь далі ворушив очерет. Тут же, всередині огородженого подвір'я, повітря стояло майже нерухомо.

— Поле.

— М-м?

— Ти помітив, що тут вітру немає?

Він озирнувся.

— І що?

— Не знаю. Там дерева мало не гне, а тут тихо.

Пол знизав плечима.

— Може, затишок.

— Може.

Роуз ще якусь мить дивилася за паркан.

— Трохи дивна ніч.

— Боже, Роуз, — Пол усміхнувся. — Не треба читати Стівена Кінга на ніч, а потім вигадувати казна-що. Ми біля озера. Звісно, там вітер буде сильніше чути.

Не бажаючи продовжувати цю розмову, він дістав із кишені ключі.

— Я зажену машину.

Пол вийшов із подвір'я й сів за кермо. Роуз тим часом підійшла до воріт і розчинила обидві стулки. За хвилину автомобіль уже стояв у дворі.

Пол заглушив двигун, але виходити не поспішав. Відчинив дверцята, глянув на Роуз і змовницьки посміхнувся.

— Ну що? Найближча хата — через поле.

— І?

— А те, що нікому ми тут не заважаємо.

Він знову ввімкнув запалювання, під'єднав телефон і запустив один зі своїх улюблених треків.

Музика одразу розлетілася подвір'ям. Бас ударив із салону так, що Роуз лише похитала головою.

— От тепер точно знають, що американці приїхали.

Пол розсміявся.

У ту ж мить його живіт зрадницьки забурчав.

Він опустив погляд на себе.

— Оце вже серйозна проблема.

— Яка?

— Я голодний. Ми востаннє нормально їли ще в Києві.

Пол дістав телефон і на кілька секунд замислився. Потім його погляд ковзнув у бік городу.

— Він же сказав, що картоплю можна брати?

— Сказав.

— Почекай.

Він відкрив Google.

— Що ти робиш?

— Хочу подивитися, що українці готують із картоплі.

Роуз сперлася стегном об машину, поки Пол щось друкував у пошуку. На екрані одна за одною з'являлися фотографії страв. Він повільно гортав їх пальцем, доки раптом не зупинився.

— О!

— Що?

Пол збільшив фотографію.

На сковорідці лежала підсмажена до золотавої скоринки картопля, нарізана довгими нерівними шматочками, перемішана з цибулею.

— Дивись.

Він простягнув їй телефон.

— Мені здається, я звідси запах чую. Ти колись таку їла?

Роуз придивилася.

— Ні. Не думаю.

— От і я ні. Пішли накопаємо.

Вона перевела погляд із телефона на нього.

— Чого?

— Картоплі.

— Поле, ти з мене знущаєшся?

— Чому знущаюся? — він кивнув у бік сараю. — Лопата там. Картопля на городі. Що ще треба?

— Уже пізно.

— І що?

— І те, що я нікуди не піду копати картоплю в темряві.

— Боже, Роуз, ну ти як завжди.

Вона насупилася.

— Що значить «як завжди»?

— Ти хоч іноді можеш просто сказати мені «так»? Постійно одне й те саме: ні, ні, ні.

— Поле, припини все сюди приплітати. Ми приїхали відпочивати.

Говорити спокійніше було майже неможливо. Музика гриміла просто поруч, і кожну наступну фразу доводилося вимовляти голосніше за попередню.

— От я й пропоную відпочивати!

— А я втомилася з дороги! — перекрикнула його Роуз. — І ми спеціально заїжджали по їжу. Вона лежить у машині. У коридорі є мікрохвильовка — зараз підігріємо й нормально поїмо.

Пол демонстративно закотив очі.

Він уже набрав повітря, збираючись щось відповісти, коли з темряви долинув сміх.

Жіночий.

Пол замовк.

Роуз теж повернула голову.

Сміх пролунав з боку сараю — звідти, де вузький прохід між парканом і городом вів далі, до озера.

Речі вони віднесли до спальні й, не розбираючи, поставили біля підвіконня.

— Завтра, — вирішила Роуз.

Пол не заперечував.

Після дороги обом хотілося насамперед вимити руки. Щойно Пол відкрутив кран у ванній, десь за стіною щось клацнуло, а за мить старий бойлер озвався низьким гудінням.

Пол завмер із руками під струменем.

Роуз подивилася на нього.

Бойлер загуркотів ще голосніше.

Вони мовчки зустрілися поглядами.

— Ну от, — сказала Роуз.

— Що?

— Нічого.

— Ні, я бачив твоє обличчя.

— А що з моїм обличчям?

— Воно щойно сказало: «Я ж говорила».

Роуз засміялася.

— Він просто старенький.

— О, тепер ти його захищаєш?

— Бойлер? Так. Він принаймні не втік від нас через десять хвилин після знайомства.

Пол пирхнув і потягнувся до рушника.

Коли він закрутив кран, бойлер ще кілька секунд невдоволено гудів, а тоді замовк.

Разом із ним замовк увесь будинок.

Тиша виявилася такою повною, що Роуз мимоволі затрималася біля дверей ванної. Десь далеко, з боку озера, долинув протяжний шелест очерету. Наче вітер пройшовся берегом.

Але тут, біля будинку, як і раніше, було тихо.

— Що? — запитав Пол.

Роуз похитала головою.

— Нічого. Пішли їсти.

На широкому підвіконні біля мікрохвильовки стояло кілька тарілок. Роуз вибрала дві найбільші й почала розкладати привезену вечерю: бургери, нагетси та картоплю фрі.

Вона взяла одну картоплину двома пальцями. Та безвольно зігнулася.

— Сумне видовище.

— Я пропонував свіжу картоплю.

Роуз повільно повернула голову.

— Усе. Мовчу.

Вона поставила першу тарілку в мікрохвильовку.

Поки та монотонно гула, Пол пройшовся кімнатою, вперше роздивляючись будинок без господаря. На стінах висіли старі картини — озеро, ліс, поле. Меблі явно служили тут не перший десяток років, подекуди шпалери вже втратили колір, але занедбаною хата не виглядала. Навпаки — усе було чистим і акуратно розставленим, ніби сюди регулярно приїздили.