Глава 7 Залишені наодинці

Господар, кинувши ще один швидкий погляд у бік дальньої хвіртки, наздогнав їх уже біля самого ґанку, обійшов Пола, що зупинився пропустити Роуз уперед, і, піднявшись двома сходинками, заходився перебирати зв’язку ключів, від чого в тиші подвір’я дрібно задзеленчав метал.

Роуз тим часом підійшла ближче до стіни й мимоволі сповільнилася, бо зблизька будинок виявився зовсім не таким, яким запам’ятався їй із фотографій Мелані. Стіни лишилися старими, подекуди нерівними, під дахом виднілися потемнілі від часу дошки, зате замість дерев’яних рам, які вона точно пам’ятала зі знімків, у віконних отворах стояли чисті білі склопакети, схоже, встановлені зовсім недавно; у темному склі одного з них відбивалося низьке червоне сонце, і на мить здавалося, ніби всередині кімнати горить приглушене помаранчеве світло.

Вона вже збиралася піднятися на ґанок, коли на білій рамі помітила три глибокі риски, перетнуті четвертою навскіс. Їх явно зробили не випадково: пластик був продавлений до темної основи, а по краях подряпин стирчали дрібні задирки, ніби хтось кілька разів із силою провів по новій рамі кінчиком цвяха. Роуз нахилилася ближче, провела поглядом по рисках, а тоді, не відводячи від них очей, легенько штовхнула Пола ліктем; він теж придивився, примружився й перевів на неї погляд із ледь піднятою бровою, на що вона лише знизала плечима.

На ґанку дзенькіт ключів нарешті припинився, і господар, знайшовши потрібний, нетерпляче покликав їх до себе. Важкі металеві двері з двома замками теж не мали нічого спільного з тими, що Роуз пам’ятала зі старих фотографій, тож, піднімаючись сходинками, вона ще раз озирнулася на нові вікна, а потім глянула на Пола, який удав, що нічого не помітив.

Господар відімкнув двері, натиснув ручку й одразу заговорив українською, швидко, майже ковтаючи закінчення слів, кілька разів махнувши рукою всередину, ніби вони щойно не провели половину розмови у дворі за допомогою телефона і тепер якимось дивом мали його зрозуміти.

— Я так розумію, нас запрошують, — тихо сказав Пол.

— Невже?

— Можу попросити його повторити.

Роуз фиркнула й переступила поріг, а чоловік уже показував на вимикач, невелику шафу в коридорі й далі кудись углиб будинку, продовжуючи свою екскурсію тією самою швидкою українською. Світлі шпалери з дрібним візерунком вона бачила вперше, як і шафу біля входу, а захаращений коридор зі старих фотографій тепер здавався майже просторим; трохи далі стояв прямокутний стіл із чотирма не зовсім однаковими, але акуратно присунутими стільцями, посередині лежала вишита серветка, а на ній у невеликій скляній вазі стояли дві рожеві мальви й гілочка чогось білого, чого Роуз не впізнала.

Господар відчинив одну шафу, показав порожні полиці, зачинив її, сказав щось про телевізор і рушив далі, час від часу озираючись та підганяючи їх рукою, а Роуз, слухняно йдучи слідом, зрештою нахилилася до Пола.

— Він узагалі пам’ятає, що ми його не розуміємо?

Пол ледве стримав усмішку.

— Не заважай людині. Він старається.

— Для кого?

— Схоже, вже для себе.

Роуз притиснула губи, щоб не засміятися вголос, саме коли господар озирнувся й щось запитав, показуючи на двері наступної кімнати; вона автоматично кивнула, і Пол одразу повернув до неї голову.

— Ти хоч зрозуміла, на що погодилася?

— Ні.

— Чудово.

Господар, задоволений відповіддю, відчинив спальню, і Роуз одразу впізнала місце, де на фотографіях стояло те саме старе ліжко, яке Пол удома розглядав із таким виразом, наче особисто мав перевірити кожну його пружину перед тим, як погодитися на поїздку. Тепер там стояло інше — ширше, з простим дерев’яним узголів’ям і товстим матрацом, застелене світлою ковдрою; біля обох боків були невеликі тумбочки, над ними висіли однакові лампи, а старе дерев’яне вікно зі знімка змінив такий самий білий склопакет.

Роуз повільно повернула голову до чоловіка, але Пол уже дивився на неї й, щойно кутики її губ поповзли догори, підняв долоню.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— От і не кажи.

— А я й не збиралася.

— Роуз.

— Я просто згадала, який скандал ти влаштував через це ліжко.

— На фотографії було інше ліжко.

— Саме так.

Пол похитав головою, а Роуз уже дістала телефон, швидко набрала запитання, увімкнула озвучення й простягнула його господареві.

— Фотографії, які нам показували, старі?

Чоловік прислухався до механічного українського голосу, кивнув і заговорив у телефон, кілька разів показавши рукою на вікно, ліжко й стіни. Перекладач повідомив, що фотографіям років п’ять: тоді будинок часто здавали відпочивальникам, а відтоді тут потроху міняли вікна, двері й меблі, переклеювали шпалери — щось одного року, щось наступного.

Роуз опустила телефон і дуже повільно повернулася до Пола, але той одразу підняв палець.

— Навіть не думай.

— Я мовчу.

— У тебе обличчя говорить.

— А що воно говорить?

— Щось дуже неприємне про мене.

Її сміх наздогнав його вже в коридорі, звідки господар повів їх до ванної. Там плитка, що на старих фотографіях обривалася посеред ремонту, тепер доходила до стелі, на місці недоробленого душу стояла акуратна кабіна, поруч — чиста раковина з дзеркалом і новіший унітаз, хоча труби вздовж стіни так і залишилися відкритими. Пол затримав на них погляд, а потім озирнувся через плече й зустрівся з надто невинними очима Роуз.

— Ні слова.

— Я ж мовчу.

— Саме це й підозріло.

Вона засміялася, а господар тим часом перевірив воду, показав бойлер і знову щось без упину пояснював українською, поки Роуз лише кивала в потрібних місцях.

— Ти хоча б приблизно розумієш, що він каже? — тихо запитав Пол.

— Вода тече. Думаю, впораємося.

На ґанку Роуз нарешті підняла перед господарем телефон, не дозволяючи йому почати чергову промову.

— Будь ласка, через перекладач. Ми вас зовсім не розуміємо.