Глава 6. Інший берег

Коли дісталися хутора, вони звернули з того, що тут, схоже, називалося дорогою, на значно вужчу смугу розбитого асфальту й, звірившись із позначкою на телефоні, зупинилися біля одного з будинків, не певні, чи навігатор привів їх саме туди, куди треба.

Щойно Пол вимкнув двигун, тиша, яку досі заглушував рівний шум автомобіля, наче посунулася до них з усіх боків, хоча село насправді зовсім не мовчало: десь за парканом мукнула корова, неподалік дзенькнуло відро, з дерев долинав пташиний щебет, а далеко попереду, звідти, де між хатами вже майже не було видно неба, час від часу прокочувався приглушений відстанню галас відпочивальників — сміх, уривки голосів, музика, яку неможливо було розібрати.

Повітря тут теж було іншим, зовсім не таким, яким вони дихали останню добу в Києві, — теплим, вологим, насиченим запахами, що спочатку змішувалися в щось незрозуміле, а вже за кілька хвилин починали розпадатися на окремі складові: твань, мул, нагрітий за день очерет, скошена трава, земля й худоба, яку вони поки що ніде не бачили, але присутність якої безпомилково вгадувалася десь за найближчими парканами.

Роуз опустила вікно на кілька пальців, дозволяючи теплому вечірньому повітрю проникнути в салон, заправила за вухо пасмо волосся, яке відразу підхопив легкий вітер, і дістала телефон. Синя крапка на карті вперто показувала, що вони на місці, хоча навколо не було нічого, що могло б підтвердити це напевно, тож вона відкрила переписку з господарем і написала, що вони вже приїхали та стоять біля будинку.

Відповідь з’явилася швидше, ніж вона встигла покласти телефон.

«Зараз буду».

— Зараз прийде, — сказала Роуз, повертаючи телефон екраном до Пола, але той лише ковзнув по ньому поглядом, відчинив дверцята й вибрався назовні, розминаючи затерплі після довгої дороги плечі.

За мить тихо клацнула запальничка, і перший клубок сигаретного диму розчинився в густому вечірньому повітрі, майже не перебивши запахів, що йшли від землі й води.

Роуз тим часом допила теплий, нудотно-солодкий Dr Pepper, поклала пляшку біля ніг, сперлася на край дверцят і теж подивилася туди, куди дивився Пол.

Сонце повільно сідало за обрій, торкаючись нижнім краєм далеких дерев і дахів, і його останнє тепле світло ще трималося на верхівках яблунь, на дерев’яних та металевих парканах, на вікнах будинків, які на мить спалахували помаранчевим, щойно промінь знаходив правильний кут. Тіні ставали довшими, заповзаючи з дворів на дорогу, і поступово зливалися одна з одною, тоді як небо над ними все ще залишалося світлим, по-літньому чистим, із тонкою рожевою смугою біля самого обрію.

Пол повільно затягнувся й випустив дим убік, аби його не потягнуло у відчинене вікно машини, а Роуз, яка ще кілька годин тому дивилася на нескінченну дорогу й рахувала, скільки їм залишилося їхати, тепер мовчки стежила за тим, як сонце ховається за чужими хатами.

Різкий, гучний стукіт по даху автомобіля просто над її головою пролунав настільки близько, що вона сіпнулася всім тілом, а Пол, який стояв з іншого боку автомобіля, миттєво обернувся, мало не впустивши сигарету.

За пасажирським вікном, усього за кілька сантиметрів від Роуз, стояв чоловік років п’ятдесяти, якого ще секунду тому не було ні перед машиною, ні на дорозі. Однією рукою він тримав за кермо старий велосипед, а друга все ще залишалася піднятою; побачивши переляк на її обличчі, чоловік ніяково усміхнувся й відступив на пів кроку.

Роуз видихнула, лише тепер помітивши, що встигла притиснути долоню до грудей.

Пол обійшов машину, кинув недопалок на землю, загасив його підошвою й прочинив дверцята, і разом із вечірньою вогкістю всередину раптом увійшов такий виразний запах парного молока, ніби чоловік щойно вийшов із корівника.

Той перевів погляд із Пола на Роуз, трохи нахилив голову, наче зіставляючи людей перед собою з іменами, які знав лише із повідомлень, а тоді невпевнено, з важким акцентом запитав англійською:

— Роуз? Пол?

Роуз кивнула, все ще оговтуючись від несподіваного стуку, а чоловік, переконавшись, що не помилився, відразу пожвавішав, коротко махнув рукою вперед і так само ламаною англійською сказав, щоб вони їхали за ним.

Не дочекавшись відповіді, він перекинув ногу через велосипед, натиснув на педалі й покотив дорогою, час від часу озираючись через плече, чи рушила машина слідом.

Пол провів його поглядом, доки велосипед не віддалився на кілька десятків метрів, тоді мовчки глянув на Роуз, і та, ледь стримуючи усмішку після такого своєрідного знайомства, лише знизала плечима.

— Схоже, це наш господар.

Пол сів за кермо, зачинив дверцята й завів двигун, а за кілька секунд автомобіль повільно рушив услід за велосипедом, залишаючи позаду будинок, біля якого вони помилково вирішили, що їхня семигодинна дорога нарешті закінчилася.

Невдовзі Пол зрозумів, що чоловік веде їх майже весь час прямо, уздовж однієї довгої сільської дороги, яка тягнулася поміж хатами так далеко, що її кінець губився за деревами.

Село ще не спало, хоча на самій дорозі людей майже не залишилося. За одним із парканів галасували діти, і час від часу над подвір’ям злітав високий дитячий сміх; десь далі різко скрикнув птах, йому відповів інший, уже з протилежного боку дороги, а з кількох дворів тягнуло димом, смаженим м’ясом і вугіллям, над яким, мабуть, ще догорали вечірні шашлики. Подекуди крізь відчинені вікна було чути телевізори, дзенькіт посуду й голоси, але все це залишалося за парканами, ніби життя села з настанням вечора поступово перемістилося з вулиці у двори та будинки.

Сонце тим часом опускалося дедалі нижче, і від його червонуватого світла все навколо набуло незвичного теплого відтінку: побілілі паркани здавалися кремовими, металеві дахи відливали міддю, стовбури дерев почервоніли з одного боку, а пил над дорогою, здійнятий колесами велосипеда, на кілька секунд зависав у повітрі золотавою серпанковою смугою, перш ніж осісти назад.