Глава 5 Шлях у невідоме

Перше фото було зроблене від хвіртки й захоплювало майже все подвір’я.

Посеред широкого, свіжо покошеного двору стояла невелика білена хата під сірим шиферним дахом. Віконні рами й двері заскленої веранди були пофарбовані в блакитний, місцями фарба вже вигоріла й потьмяніла. Праворуч від будинку росла стара яблуня, гілки якої важко схилялися під плодами.

Трохи далі одна за одною стояли кілька господарських будівель: невелика літня кухня, темний дерев’яний дровник і старий хлів із низькими дверцятами.

Роуз збільшила фотографію.

У дворі не було ані куп сміття, ані зарослих бур’яном стежок. Трава була коротко підстрижена, біля ґанку підметено, двері й вікна зачинені.

Будинок виглядав старим.

Але не покинутим.

— Це воно?

Роуз здригнулася й озирнулася. Пол стояв просто за її спиною, схрестивши руки на грудях, і дивився через її плече на екран.

— Воно.

Вона провела пальцем убік.

На наступній фотографії була веранда. Дерев’яна, засклена майже по всій довжині, з вузькими блакитними рамами й такими ж блакитними дверима. Нижню частину стін обшивали старі дошки, колись пофарбовані в темно-червоний, але фарба давно вигоріла й місцями облізла.

Пол нахилився ближче.

— Це що?

— Без поняття.

— У сенсі — без поняття?

Роуз збільшила фото.

— Ну… вхід, мабуть.

— Це вхід?

— Схоже на те.

Пол кілька секунд мовчки розглядав екран.

— А що зі стінами?

Роуз повернула до нього голову.

— А що зі стінами?

— Вони що, захворіли?

— Боже, Поле, припини.

Вона перегорнула далі.

Наступне фото було зроблене вже всередині. Вузький коридор із зеленими стінами, вікном під легкою фіранкою й невеликим диваном, притиснутим до однієї стіни. Навпроти стояла стара дерев’яна шафа.

— А-а, — протягнув Пол. — Тобто кімнат настільки мало, що вони вирішили зробити спальню ще й у коридорі?

— Поле, не всі люди мають купу грошей.

— Я нічого не сказав про гроші.

Роуз повільно повернула до нього голову.

— Ти буквально коментуєш кожну фотографію.

— Я просто намагаюся зрозуміти, куди ти пропонуєш мені їхати.

Вона закотила очі й перегорнула далі.

Спальня виявилася невеликою. Стіни були пофарбовані в приглушений синій, біля однієї стояло ліжко, застелене старим покривалом, а поруч із вікном — висока коричнева лакована шафа.

Ще одне фото.

Вітальня була просторішою. Майже всю стіну займала велика темно-коричнева меблева стінка зі скляними дверцятами, полицями й шафами. Біля вікна стояв стіл, накритий скатертиною, на підлозі лежав килим.

Пол уже нічого не сказав.

Роуз перегорнула далі.

— О ні.

На екрані була ванна кімната.

Блакитні стіни, два ряди старої плитки, відкриті труби, невеликий білий душовий піддон і бойлер, закріплений просто над ним.

Роуз навіть не озирнулася.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказав.

— Я тебе знаю.

— Роуз, там труби йдуть по стіні.

— І?

— Просто уточнюю.

Вона нарешті повернулася до нього.

— Що?

Пол перевів погляд із неї на телефон і назад.

— Ти серйозно хочеш там жити?

Роуз опустила телефон.

— А що?

— Що — «а що»?

— У тебе якісь упередження чи що?

Пол знову глянув на фотографію ванної.

— Роуз, це ненормальні умови.

— Що саме там ненормального?

— Та все. Це навіть не готель.

— А хто сказав, що це готель? Це будинок. Мел одразу сказала, що це звичайний будинок у селі.

— І скільки вони хочуть за цей звичайний будинок?

— Двісті доларів.

Пол підняв брови.

— За ніч?

— За десять днів.

Він коротко засміявся.

— Я б туди не поїхав, навіть якби вони платили мені.

Роуз повільно опустила руку.

— А що тебе так бентежить?

— Я щойно показав.

— Ні. Ти стоїш за моєю спиною і кривишся на кожну фотографію. То скажи нормально. Що саме? Те, що там немає сушильної машини?

— До чого тут сушильна машина?

— Не знаю. Може, тебе лякає, що в селі не буде вайфаю?

— Роуз…

— Чи, може, проблема в тому, що там немає бару?

Усмішка зникла з його обличчя.

— От тільки не починай.

— Я нічого не починаю.

— Саме це ти й робиш.

— Я просто намагаюся зрозуміти, що такого жахливого ти побачив на цих фотографіях.

— І тому вирішила приплести алкоголь?

— Я нічого не приплітала.

— Звісно.

Роуз схрестила руки на грудях.

— Ти сам зачепився за бар.

— Бо ти його згадала!

— Добре. Забудь.

— Ні. Договорюй.

— Що договорювати?

— Те, що ти хотіла сказати.