Глава 2 У пошуках тиші

Білий кабінет дратував своєю бездоганною правильністю. Світлі стіни без жодної зайвої плями. Книжки на полицях стояли рівними рядами, папери на столі лежали край до краю, а в кутку тихо булькотів акваріум.

Між зеленими водоростями неквапливо снували різнокольорові рибки.

Пол сидів на дивані поруч із дружиною, відкинувшись на спинку. Докторка Вокер щось говорила, Роуз час від часу відповідала, а він стежив за маленькою сріблястою рибкою. Та підпливала до каменя, зникала за ним і за кілька секунд знову виринала з іншого боку.

Підпливла.

Сховалася.

З’явилася знову.

— От про це я вам і кажу, — озвалася Роуз.

Пол не поворухнувся.

Рибка вкотре зникла за каменем.

— Поле.

Він кліпнув, але погляду від акваріума не відвів.

— Ти довго ще будеш робити вигляд, наче тебе не стосується те, що тут відбувається?

Пол повільно повернув голову.

— Припини знову робити свої упереджені висновки, Роуз. Скільки можна? Ти весь час мене в чомусь звинувачуєш!

— Я? — вона випросталася. — То, може, припини поводитися як егоїст і дитина? Чи це потрібно тільки мені?

Кінчик ручки докторки Вокер торкнувся паперу. Кілька коротких рядків з’явилися в блокноті.

Пол глянув на нього.

— Чудово. Записуйте. Я егоїст і дитина.

— Я не це сказала.

— Саме це.

— Ні, Поле. Я сказала, що ти поводишся як дитина. Хоча знаєш що? Зараз уже не бачу великої різниці.

Пол відкинувся на спинку дивана й стиснув губи.

Докторка Вокер нічого не сказала.

В акваріумі піднялася вервечка дрібних бульбашок.

Роуз провела долонею по обличчю.

— Ось і як тут можна щось налагодити?

Пол повернувся до акваріума.

Докторка Вокер поклала ручку поперек блокнота.

— Що ж… Ви обоє дуже втомилися. Побут і буденність теж далися взнаки вашим стосункам. Ви настільки виснажені всім, що відбувається між вами, що в якийсь момент просто перестали чути одне одного.

Пол коротко хмикнув.

— Та, може, я б її і чув, якби вона виконувала свій подружній обов’язок!

Роуз завмерла.

Повільно повернула до нього голову.

— Ти це зараз серйозно?

— А що я такого сказав?

— Поле…

— А що? Ми чоловік і дружина. Чи тепер про це теж не можна говорити?

Роуз різко подалася вперед.

— Говорити можна. Тільки ти говориш так, ніби я тобі щось винна!

— Я не сказав, що ти мені винна.

— «Подружній обов’язок» — це що тоді?

Пол відкрив рота, але докторка Вокер підняла долоню.

— Досить.

Ручка залишилася лежати на блокноті.

— Будь ласка, обоє. Саме це я й маю на увазі. Ви вже не обговорюєте проблему. Ви чекаєте, хто перший скаже щось, за що можна зачепитися.

Роуз відвернулася. Її пальці вчепилися в край диванної подушки.

Докторка Вокер почекала, доки вони обоє замовкнуть.

— Здається, я знаю, що могло б допомогти вам трохи налагодити стосунки й повернути ті емоції, які загубилися за всі ці роки.

Роуз підвела на неї очі.

— І що? Скажіть, будь ласка…

Останні слова прозвучали тихіше. Вона швидко моргнула й відвела погляд.

— Бо я більше не витримую.

Докторка Вокер помовчала.

— Візьміть відпустку. Поїдьте кудись ближче до природи, де мало людей, шуму й усього того, що вас щодня дратує. Просто побудьте вдвох. Без роботи, без звичного побуту, без нескінченних справ. І спробуйте згадати, якими ви були до того, як усе це стало важчим за вас самих.

Пол нарешті відвернувся від акваріума.

— Гадаєте, це допоможе?

— Не дізнаємося, доки не спробуємо.

Він потер великим пальцем край долоні, кілька секунд дивлячись у підлогу.

— Добре.

Роуз глянула на нього.

Пол кивнув докторці.

— Дякуємо, докторе Вокер.

— Не засмучуйтеся. Ви просто дуже давно разом. Це не страшно.

Роуз підвелася першою. Розправила складку на одязі, перекинула ремінець сумочки через плече й рушила до дверей.

— До побачення.

— На все добре. Зустрінемося після відпустки.

Пол підвівся слідом.

Двері зачинилися.

У кабінеті знову залишилося тільки тихе булькотіння води.

Срібляста рибка підпливла до каменя й зникла за ним.

***

Пол заглушив двигун.

У салоні одразу стало тихо. Ще секунду працював вентилятор, потім стих і він. За лобовим склом стояв їхній будинок. На ґанку лежала смуга вечірнього сонця.

Пол не поспішав відстібати пасок.

— Отже… що будемо робити?

Роуз натиснула кнопку ременя. Пряжка клацнула.

— Як це — що? Тобі ж сказали: летіти на відпочинок.

Вона вже взялася за ручку дверцят.

— Роуз, будь ласка, зупинися. Я тебе прошу.

Її рука залишилася на ручці.

Пол заплющив очі й притулився потилицею до підголівника.

— Чесно, я втомився.

Кілька секунд вони сиділи мовчки.

Десь на сусідній вулиці проїхала машина. По лобовому склу ковзнула смуга світла й зникла.

Пол відстебнув пасок, вийшов і зачинив дверцята Ford Explorer. Удар вийшов гучнішим, ніж треба.