Де темніють води Глава 1

Кріс штовхнув двері плечем. Вони піддалися не одразу, дряпнувши нижнім краєм по дерев’яній підлозі, а тоді з протяжним скрипом відчинилися.

Він вийшов на ґанок босоніж, завмер, глянув униз і тихо вилаявся.

— Кросівки.

Повернувся до хати. Усередині дзенькнуло скло, щось глухо впало, а за кілька секунд Кріс знову з’явився у дверях — тепер у кросівках, із портативною колонкою під пахвою й початою пляшкою віскі в руці.

Він перехилив пляшку проти світла з вікна. Бурштинова рідина хлюпнула десь нижче середини.

— Нормально.

Двері за спиною Кріс зачинив лише з третьої спроби. Спочатку промахнувся ключем повз замкову щілину, потім довго крутив його не в той бік, і лише коли замок нарешті клацнув, задоволено поплескав двері долонею.

— От бачиш. Можеш, коли хочеш.

Повний місяць висів над хутором так низько, що тіні від парканів лягали поперек дороги довгими чорними смугами. У високій траві безугавно сюрчали цвіркуни, десь за кількома дворами коротко гавкнув собака, а з відкритого вікна найближчої хати тягнуло теплим запахом дерева й вечері.

Кріс пішов просто посеред дороги, раз у раз сьорбаючи віскі. Підошви шаруділи по піску, нанесеному на старий асфальт. Ліворуч за низьким дерев’яним парканом темніли грядки, над ними біліли головки соняшників, повернуті вже не до сонця, а кудись у ніч. Праворуч гілки яблуні звисали майже над самою дорогою. Один плід лежав розчавлений біля узбіччя, і в теплому повітрі стояв солодкий, трохи кислий запах.

У першому будинку горіло вікно. За тонкою фіранкою промайнула чиясь постать, і Кріс машинально повернув голову.

Світло згасло.

Він хмикнув і пішов далі.

За наступною хвірткою на лавці стояло металеве відро, поруч лежала перевернута сапа. З темного двору на нього дивився кіт; очі спалахнули зеленим, коли Кріс підсвітив собі дорогу телефоном.

— Привіт, друже.

Кіт зіскочив із лавки й миттю зник під кущами.

— І ти туди ж.

Ще за кілька дворів біля хвіртки стояла стара жінка. Темна хустка була зав’язана під підборіддям, у руках вона тримала невелику металеву миску. Побачивши Кріса, бабуся перестала рухатися.

Він теж пригальмував.

— Добрий вечір!

Слова вийшли повільними й надто старанними. Кріс задоволено всміхнувся власній українській і підняв пляшку на знак привітання.

Бабуся подивилася спочатку на пляшку, потім на колонку під його рукою, а тоді її погляд ковзнув за його плече. Там, унизу дороги, між дахами й чорними верхівками дерев сріблилася вузька смуга води.

Жінка перехрестилася.

Кріс насупився.

— What?

Бабуся відступила за хвіртку.

— Я сказав: добрий вечір.

Вона ще раз глянула повз нього, швидко зачинила хвіртку й засунула металевий засув. Миска дзенькнула об щось у темряві двору.

Кріс кілька секунд дивився на зачинену хвіртку.

— Okay…

За парканом рипнули двері, а потім усе знову стихло.

Він пирхнув, сьорбнув віскі й рушив далі.

Будинки траплялися дедалі рідше. Подекуди між ними лежали темні порожні ділянки, зарослі травою по пояс. Асфальт урвався біля останнього ліхтаря, і далі під ногами захрустіли дрібні камінці.

Кріс озирнувся. Ліхтар за спиною гудів, обсипаний нічними метеликами. Один ударився об плафон, другий, третій; світло на мить здригнулося, але не згасло.

Він повернувся до озера.

Дорога пішла вниз. Трава обабіч стала вищою, сухі стебла чіплялися за гомілки, коли Кріс сходив зі стежки. Він кілька разів перечепився, розвів руки, втримав рівновагу й урочисто вклонився невидимій публіці.

— Дякую. Дякую. Я тренувався.

Ніхто не засміявся.

Кріс підніс пляшку.

— Агов! Люди-и-и! Я хочу трішечки веселощів! Давайте поспіваємо, потанцюємо!

Голос покотився дорогою назад, ударився об стіни останніх хат і повернувся слабкою луною. У відповідь десь далеко грюкнуло вікно.

Кріс обернувся. На дорозі нікого.

— Отак завжди, — пробурмотів він. — Так і знав, що самому бухати доведеться.

Між деревами з’явилася вода. Спочатку — кілька срібних клаптів поміж стовбурами, потім дерева розступилися, і перед ним відкрився берег.

Кріс зупинився.

Чорна гладінь тягнулася до протилежного берега. Місяць проклав по ній довгу бліду доріжку, що ламалася на дрібних хвилях. Біля самої води темнів очерет. Вітер проводив по ньому невидимою долонею, і стебла схилялися одне до одного з сухим шурхотом.

Від озера тягнуло прохолодою, мокрою травою й мулом.

— Оце вже інша справа.

Кріс зійшов зі стежки до берега, поставив колонку на землю й присів поруч.

— Ну хоч ти мене не кинь. Добре, де тут мій плейлист?.. Ага. Ось вона.

Він тицьнув у телефон, і перші ноти Royal Blood — “Trouble’s Coming” — ударили в ніч так голосно, що Кріс аж задоволено розвів руки.

— М-м-м… трабл… камін’… м-м… камін’…

На останньому слові він збився, пирснув зі сміху й, хитнувшись убік, мало не перечепився через власну ногу.

— Во! Оце музика!

Піднявши пляшку над головою, він закружляв біля берега. Віскі хлюпнуло на руку, кілька крапель полетіли в траву. Очерет за його спиною сухо шелестів, але за кілька секунд серед рівномірного руху стебел з’явилася вузька смуга, яка хиталася проти вітру.

Кріс її не бачив.

Вона повільно наближалася до берега.

Раптом колонка захрипіла. Музика спотворилася, розтягнулася потворним низьким звуком, кілька разів смикнулася й урвалася.

— Е-е… Нє-нє-нє.

Кріс присів навпочіпки, тицьнув пальцем у кнопку, потім ще раз.

— Давай. Не вмирай.

З динаміка замість музики посипався сухий тріск. Він уже збирався стукнути по корпусу долонею, коли крізь перешкоди долинув тихий жіночий спів.

— Не ступай, чужинцю, до води…

Палець Кріса завмер над кнопкою. Він нахилив голову, прислухаючись до незнайомих слів.

— Шо?..

Тріск обірвався.

Лише тепер він помітив, що цвіркунів більше не чути. Ще хвилину тому вони сюрчали так голосно, що пробивалися навіть крізь музику, а тепер над берегом лишилися тільки його власне дихання й ледь чутний плескіт води.