Де темніють води Глава 1

Повний місяць висів над хутором так низько, що тіні від парканів перетинали дорогу довгими чорними смугами.

Кріс ішов просто посеред неї, час від часу сьорбаючи віскі з початої пляшки. Портативна колонка била його по стегну при кожному кроці, кросівки шаруділи по піску, нанесеному на старий асфальт.

У першому будинку горіло вікно.

За тонкою фіранкою промайнула чиясь постать.

Кріс машинально повернув голову.

Світло згасло.

— Okay…

Він хмикнув і пішов далі.

У високій траві безугавно сюрчали цвіркуни. Десь за кількома дворами коротко гавкнув собака, з відкритого вікна тягнуло теплим запахом дерева й вечері. Праворуч над дорогою звисали гілки яблуні. Один плід лежав розчавлений біля узбіччя, наповнюючи тепле повітря солодким, трохи кислим запахом.

Біля наступної хвіртки стояла стара жінка.

Темна хустка була зав’язана під підборіддям, у руках вона тримала невелику металеву миску. Побачивши Кріса, бабуся перестала рухатися.

Він теж пригальмував.

— Добрий вечір!

Слова вийшли повільними й надто старанними. Кріс задоволено всміхнувся власній українській і підняв пляшку на знак привітання.

Бабуся не відповіла.

Подивилася спочатку на пляшку.

Потім — на колонку під його рукою.

А тоді її погляд ковзнув за його плече.

Кріс озирнувся.

Унизу дороги, між дахами й чорними верхівками дерев, сріблилася вузька смуга води.

Коли він знову повернувся до жінки, та перехрестилася.

Кріс насупився.

— What?

Бабуся відступила за хвіртку.

— Я сказав: добрий вечір.

Вона ще раз глянула повз нього — на озеро, — швидко зачинила хвіртку й засунула металевий засув.

Миска дзенькнула об щось у темряві двору.

Кріс кілька секунд дивився на зачинену хвіртку.

— Ну й добре.

Він сьорбнув віскі й рушив далі.

За парканом рипнули двері.

Кріс не озирнувся.

Будинки траплялися дедалі рідше. Подекуди між ними лежали темні порожні ділянки, зарослі травою по пояс. Асфальт урвався біля останнього ліхтаря, і під ногами захрустіли дрібні камінці.

Кріс озирнувся.

Ліхтар за спиною гудів, обсипаний нічними метеликами. Один ударився об плафон. Другий. Третій.

Світло на мить здригнулося.

Не згасло.

— Господи, — пробурмотів Кріс. — Веселе місце.

Він повернувся до озера.

Дорога пішла вниз. Трава обабіч стала вищою, сухі стебла чіплялися за гомілки. Кріс перечепився, розвів руки, втримав рівновагу й урочисто вклонився невидимій публіці.

— Дякую. Дякую. Я тренувався.

Ніхто не засміявся.

Кріс підніс пляшку.

— Агов! Люди-и-и! Я хочу трішечки веселощів! Давайте поспіваємо, потанцюємо!

Голос покотився дорогою назад, ударився об стіни останніх хат і повернувся слабкою луною.

У відповідь десь далеко грюкнуло вікно.

Кріс обернувся.

На дорозі нікого.

— Отак завжди, — пробурмотів він. — Так і знав, що самому бухати доведеться.

Між деревами з’явилася вода.

Спочатку — кілька срібних клаптів поміж стовбурами. Потім дерева розступилися, і перед ним відкрився берег.

Кріс зупинився.

Чорна гладінь тягнулася до протилежного берега. Місяць проклав по ній довгу бліду доріжку, що ламалася на дрібних хвилях. Біля самої води темнів очерет.

Вітер проводив по ньому невидимою долонею.

Стебла схилялися одне до одного з сухим шурхотом.

Від озера тягнуло прохолодою, мокрою травою й мулом.

Кріс усміхнувся.

— Оце вже інша справа.