8

Кажуть люди – неможливо все своє життя залишатись доброю та порядною людиною, рано чи пізно все одно робиться такий вчинок, що паскудить репутацію, змушує впасти в очах інших. 

Матвій завжди намагався бути найкращим для своєї голубки. Але завжди та для усіх бути хорошим не вийде. А якщо раптом вийде, то обов'язково вилізе боком. Як ось зараз його доброта вилазить боком йому, або якщо бути геть точним — залазить в авто разом із дитиною. 

Як би він не бажав прогнати сусіда, розтовкти до крові обличчя Мар'яниному колишньому — людяність перемогла. Не звір же він, щоб залишати мале ні в чому не винне дитя страждати з високою температурою. Та й хто зна чи тільки з нею. Лікарів серед них не було. А малеча страждає та потребує кваліфікованої допомоги.

— Я також поїду. — заскочила до авто Мар'яна та заявила безапеляційно. 

І заперечити їй ніхто не міг — часу сперечатись із дружиною не було розумів Матвій. Плач маленької дівчинки вже не був таким голосним, ставав захриплим. Дитя просто вже не мало сил волати про допомогу. А Олег розумів, що немає жодного права втручатись у рішення цієї красуні-блондинки. Таке право він вже давно втратив. І суперечити людям, що відкинули особисту неприязнь до нього, щоб допомогти йому в його біді теж не міг. Єдине, що він робив, то це молив Бога, щоб дитині допомогли та все минулось без ускладнень.

Їхали мовчки. Швидко. Поспішали.

— Олег, — звернулась жінка, впівоберта повертаючись на своєму сидінні до пасажира на задньому сидінні. — Візьми ось та протри їй личко, ручки. — простягнула кілька ватних дисків складених разом та рясно змочених прозорою рідиною.

Він кивнув та мовчки виконав те, що вона сказала.

— Це розчин води та оцту. Допомагає знизити температуру. — пояснила та відвернулась до вікна. 

Чому останньої миті передумала та поїхала із ними й досі не могла не те що комусь, самій собі пояснити. І як же добре, що жоден з чоловіків не питав цього.

Десь за хвилин десять колупань у самій собі, коли брови нахмурено наблизились одна одної, видаючи її зосереджене личко та всі його емоції, тепла рука Матвія накрила її холодну долоньку. 

Чоловік завжди так робив, коли був за кермом і не міг собі дозволити відволіктись на розмову. А для когось — звичайним жестом, він промовляв більше, ніж міг сказати вголос. Зараз, його дотик заспокоював, давав відчути підтримку. Ту, що так необхідна їй.

Олег же намагався не дивитись в бік колишньої дружини. Але очі самі собою знаходили її біляву голову. Він мав би вибачитись перед нею. Хоча б поговорити. Але як же тут поговориш? Обставини зовсім не сприяють. Запала в його голову думка, що й не проти він зовсім повернути її. Знову назвати своєю. І робити все аби обрала його. Аби прийняла його у своє життя. Й донечку його. Події цього дня довели тільки одне — із непутящою, гулящою дружиною час розлучатись. А дитина залишиться із ним...

Приїхали. Подружжя допомогло відшукати лікаря, розібратись із речами та Мар'яна ходила купувати ліки. Але повертатись додому не поспішали — чекали поки до них вийде Олег та повідомить діагноз. 

Хоч вони й чужі люди маленькій пацієнтці, але нігті від хвилювання за її здоров'я встигли трохи погризти, перш ніж з'явився змучений схвильований татусь. Кинув на них швидкий погляд та потягнувся за цигаркою. Зробив кілька затяжок заспокоюючи нерви та знову кинув погляд на колишню.

- Залишають тут, а мене додому відіслали. Сказали — вже завтра можна приїхати та відвідати. А як я тут її залишу саму? І так довго зволікав…

Ні, Олег не потребував чиєїсь думки. Не чекав відповіді на власне запитання. Однак і зовсім мовчати не міг. Говорити та думати тільки про свою кровиночку було в сотню разів легше, хоч і в серці оселилась тривога, ніж про те, що чекає на нього вдома. Вважав за краще сидіти тут – під лікарнею раз вже в ній не можна і тихо надіятись на швидке одужання доньки. Гірше було повертатись додому, в пусту хату де нікому не потрібен, де ніхто не чекає. Самі лише думки про це нестерпні. Там він безсилий.

- Не картай себе дарма. – почув він за спиною заспокійливий голос жінки. Незчувся як тихо вона підійшла. Як її тепла долонька лягла на його плече. Легко так, майже невагомо. Тільки мурашки пробіглись по шкірі. Змусили повірити що це дійсно вона, а не марево, не вибрики його уяви. – На тобі обличчя немає, втомлений, бачу ж – ледве на ногах тримаєшся. Відпочинь. А на ранок повернешся до своєї принцеси.

Олег ще більше розгубився. Вона втішає його, жаліє та підтримує. А інша б і на метр не підійшла після всього. Та Мар’яна не така як всі. Кивнув так і не насмілившись поглянути в її очі. Дістав ще одну цигарку, знову закурив. Відгородився від неї завісою диму, випущеною з його вуст.

Тієї миті ще один чоловік не міг дивитися на неї. Матвій не встиг зупинити дружину і зараз не мав сил бачити, як вона втішає колишнього. Сидів вже у машині та чекав поки ці двоє наговоряться. І бараном себе називав. Злість ним заволодівала, страхи оживали. Він же знав яким був його сусід, знав яким він став. Знав і боявся, що і його голубка помітить ті зміни та покине заради цього горе-чоловіка.

Повертались у село в тиші. Напруга між ними тільки зростала. Кожен думав про щось своє. Водночас мали спільне бажання – швидше дістатись місця призначення.

Одразу по приїзду Олег пішов до свого дому, а подружжя ще довго мовчки сиділо в автомобілі.

- Любий, не мовчи ось так, насупившись. Не треба ходити чорніше грозової хмари. Поговорімо.

Відповіді вона так і не почула. Та це зовсім не свідчило про небажання Матвія розмовляти. Він хотів, але не впевнений був, що зможе стриматись й не ляпнути зайвого. І почутим бути теж не мав бажання. Їх життя та стосунки не стосувались більше нікого, тому серед вулиці чи в будинку матері не місце для з’ясування стосунків.

- Поговоримо, але в іншому місці. – зірвались з його вуст ці слова, а слідом за ними й вони.