6

Теперішній час

Авто пригальмувало біля тієї, знакової для обох, зупинки біля села. Мар'яна сама попросила чоловіка про це. 

Саме тут доля вперше їх зіштовхнула. Саме тут відбулось їх знайомство. На цьому знаковому місці її страх довіритись незнайомій людині був пересилений бажанням почати нове життя. Тут вона довірилась йому та прийняла допомогу.

А потім ще раз — коли привіз її до своєї квартири, вклав в долоньку ключі від помешкання та сказав, що вона тут хазяйка. Ось так от просто він залишив незнайомку у своєму домі та без зайвих слів залишив її облаштовуватись. 

Мар'яна повірити тоді не могла у реальність ситуації. І його добрі наміри бентежили, лякали. А раптом він маніяк якийсь? А що як він замкне її тут і триматиме у полоні? 

Але Матвій повернувся години за дві з великими пакетами продуктів та деякими презентами для неї. Тільки цього разу повідомив, що їде до матері приблизно на тиждень, а може довше затримається. Побажав їй успіху і все. Мар'яна залишилась сама у чужій квартирі з новим страхом — раптом він передумає і прожене. Або його дівчина. Вона ж так мало знає про свого рятівника. Майже нічого.

Та йти залишати тимчасовий прихисток не поспішала — шукала роботу аби не сидіти без копійки на чужих харчах...

Події дворічної давності так чітко та яскраво постали перед очима, що стримати емоції стало неможливо. Але зараз її душа не боліла. Відболіло вже, вигоріло вщент і зосталось лиш примарою. Призабулось. Тільки Матвій і все пов'язане з ним гріло душу, змушувало серце радісно битись.

— Пригадала той день? — витягнув зі спогадів чоловік, пригортаючи до себе. Він не потребував відповіді. І без неї знав, які емоції вирують у його коханій дружині. 

Мар'яна кивнула, витираючи одиноку сльозинку на щоці.

— Чому ти зупинився тоді? Чому не проїхав повз, як планував?

— Віриш, жодного разу не задумувався про це. Все якось само собою сталось. Просто.. Не зміг залишити тебе тут саму.

— Знаєш... Я боялась тоді. І тебе, і чоловіка колишнього. Боялась, що він наздожене мене і нічого в моєму житті не зміниться. Тобі боялась повірити — незнайомець і пропонує допомогу. А ти не турбувався і продовжував мене дивувати. — її погляд блукав по безкрайому полю. Обличчя торкнулась лагідна посмішка. — Привіз до себе, назвав хазяйкою і поїхав на два тижні.

— Якби залишився, ти не прийняла б допомоги. І телефон. І газети з оголошеннями про роботу. — посміхнувся й він та притис до серця міцніше свій білявий скарб. 

— А ти партизаном виявився. Так і не зізнався чий ти син, поки я сама не зателефонувала мамі Галі, щоб подякувати за все. — без докору пригадала вона.

— А я не знав, як сказати мамі що хочу одружитись з ще заміжньою жінкою, котру знав тільки місяць... І тобі не знав як сказати. Боявся, що втечеш. Що не приймеш мене та моїх почуттів.

— Але ж одружився.

— Одружився. І дуже радий, що тільки я можу називати тебе коханою.

І ти не плачеш — подумки додав він.

Мар'яна не могла стриматись, щоб не стерти з обличчя його задоволену посмішку. Або трохи видозмінити її. Матвій не пропускав можливості похизуватися тим, як радий, що підкорив серце своєї дівчинки та надягнув їй на пальчик обручку. Вважав це найбільшим своїм досягненням. А вона не збиралась його засмучувати.  Поцілувала його лагідно і повела до авто.  Вони й так затримались.

Продовжувати шлях для Мар'ї стало легше після цієї розмови з чоловіком. Це вперше вони відверто говорили про першу зустріч. До того не пригадували разом тих подій. Як і згадували, то кожен окремо - не розповідаючи нічого, не розпитуючи партнера. Розуміли обоє, що копирсання в минулому не принесе їм нічого доброго, окрім суму. Так було легше. 

Але сьогодні вони дозволили один одному пригати ті події та обговорити. Зараз було легко це зробити - її почуття та біль притупились, а він вже й так все розумів.

Мама Галя, вона ж славнозвісна Пилипівна, зустрічала любих дітей біля воріт. Тільки-но Матвій зупинив авто жінка кинулась обіймати сина та невістку. Скучила за ними. Зі сльозами на очах раділа приїзду Мар'яни. І не довелось старій трясти кістками до міста. А за ті минули поїздки старенька не тримала зла на жінку. Вона стала їй донькою. Її історію вона знала, тому й не могла тримати в душі зла чи образу.

Погляд Мар'ї всього на кілька секунд застиг на сусідньому подвір'ї, тому де колись жила. А тепер приїхала вона приїхала до сусіднього - така ось іронія долі сталася. Тікаючи з села, з тієї хати назавжди вона все одно повернулася сюди з новим чоловіком. І треба ж було йому виявитись сусідом її колишнього.

На язиці так і вертілося запитання про них - її колишнього чоловіка та свекруху. Але поставити його зараз вона не дозволяла собі - не можна. Не тут - серед вулиці, не зараз, коли ще й поріг не встигла переступити. І точно не в присутності коханого чоловіка. Не хотілось його засмучувати своєю цікавістю.

— Ходімо, доню, пошепчемось та стіл накриємо. Втомилися ви з дороги. Синку, хутчіше діставай ті ваші сумки та приєднуйся до нас. — взяла Пилипівна у свої руки дітей. Приобійняла рідну, хай і не по крові доньку та повела до хати.