Я розплющила очі й побачила над собою блакитне небо. Під долонями — шорстка, тепла поверхня. На мить мені здалося, що я повернулася назад на Землю. Але ні — в небі, крім Сонця, я побачила ще кілька планет. Вони світилися чітко, мов намальовані, зависнувши просто серед дня, й ніби стежили за мною. Сівши, я озирнулась і зрозуміла: я лежала на вершині невеликої скелястої гори. Каміння навколо було сірим, потрісканим, з ледь помітними рисками, що вели вглиб, ніби ця гора зберігала пам’ять про щось дуже давнє.
Дивлячись униз і вперед, я побачила, що природа тут не така, як у нас. Рослини сріблясті, різноманітні, ніби зіткані зі світла й тіней. Їхнє листя блищало, переливалося, злегка ворушилося, навіть коли не було вітру. Між ними зрідка траплялись зелені рослини — знайомі, мов згадки з минулого. Дуже рідко. Незвично.
Прямо переді мною, у низині, лежало озеро. Спокійне, мов дзеркало, з блакитним світлом, яке йшло з його глибини. Навколо в повітрі плавали дрібні вогники — вони миготіли, не рухаючись хаотично, радше ніби повільно дрейфували в повітрі, як пил у сонячному промінні. Дуже рідко. Незвично.
Але погляд мимоволі пішов далі — за межі цього сяйва й тиші. На самому горизонті, там, де вже не було срібла й води, тягнулась земля, висохла й втомлена. Там стояли сухі дерева без листя, поламані кущі, темно-сірі, мов вигорілі зсередини. Здавалося, що колись там була природа — але вона або загинула, або просто зупинилася, забувши, як рости. Ні вітру, ні птахів, ні навіть тіні руху.
Цей контраст раптово обпік зсередини. Красиве й живе — переді мною. Безмовне й висохле — далі. Світ, що дихає, й світ, що вже не може.
Оглянувши себе, я зрозуміла: на мені був той самий одяг, у якому я була на Землі. Злегка пом’ятий, припалий пилом, але — мій. У руках я міцно тримала свою сумку. Ту саму, куди останні два тижні запихала все, що здавалося важливим, потрібним, хоч трохи корисним. Харчі, вода, ліхтарик, блокнот, сірники, набір дрібниць, які рятували від тривоги.
Я зітхнула з полегшенням.
Хоч щось є зі мною.
Закинувши рюкзак на плече, вирішила спускатися з цієї гори в сторону озера. Ішла помаленьку, обережно ставлячи ноги на камінь, бо він місцями був гладкий і зрадливо слизький. Не спішила — не хотілось зірватися чи травмуватись одразу після прибуття у цей чужий світ. Надто вже багато залишалось невідомим.
Десь насередині шляху, коли я вже майже дісталась підніжжя, натрапила на вузьку стежку, що вела вбік — до невеликої природної платформи, ніби вирівняного виступу на схилі.
Я ступила на неї — й завмерла.
Переді мною був вхід.
Не знаю куди.
Він не був схожий на печеру чи природну щілину в камені. Це був прохід в гору, збудований кимось. З обрамленням. З колонами. Гарний. Вишуканий. Старовинний. У стилі, який я бачила хіба в фільмах чи книгах — щось між давньогрецьким і чимось магічним. Камінь був світлий, із тонкими візерунками по краях, і здавалося, що він світиться зсередини. Колони були високі, а над ними — арка з викарбуваними символами, яких я не знала, але які викликали дивне, знайоме відчуття.
Це не була просто споруда. Це було… запрошення.