Наступного ранку, після майже безсонної ночі в підвалі, Дарина щойно поставила чайник, коли пролунав дзвінок.
Подруга.
— Дарина! Привіт. Слухай, мені тільки-но доставку принесли. Я спочатку подумала, що то в магазин щось везуть.
— О, прийшла вже? — Дарина взяла телефон і вийшла на балкон.
— Прийшла? Це якесь скаженство! Ти що, зібралась засадити всю дачу садом? Там саженців — як на приватний ботанічний!
Дарина усміхнулась. Її подруга — щира, пряма, але добра.
Голос із іншого, простішого життя.
— Так треба, — тихо відповіла Дарина.
— Тобто? — подруга трохи змінилась у голосі. — Ти що, щось задумала?
Дарина подивилась у небо. Воно було сіре, ще трохи тремтіло від нічних гуркотів.
— Не переймайся. Все буде добре. Просто — мені дуже хочеться, щоб щось виросло. І щоб усе було по-новому.
— Ну, ти й дивна, — зітхнула подруга. — Але якщо що — я тобі все збережу. Поллю, поставлю в тіньок, не переживай.
— Дякую, — усміхнулась Дарина. — Я тобі ще напишу.
Дарина поставила трубку, а сама подумала:
«Так, було б цікаво, якби я на парковці цілі саджанці дерев, кущів засовувала в мініатюрну сумку. На мене б подивилися й сказали — Девід Копперфілд у спідниці».
Вона тихо усміхнулась. Від цієї думки стало легше. За вікном знову гупнуло — десь далеко, але тіло все одно здригнулося. Реальність не відпускала.
Гроші я вчора використала досить багатенько, — подумала Дарина, піднімаючи старий блокнот, де ще залишилося кілька чистих сторінок.
— Треба щось придумати інакше. Бо стільки коштів у мене точно не буде.
Вона знову пробіглась поглядом по списку — насіння, саджанці, інструменти. Потім другий — «ідеї для натхнення». У цьому списку теж були витрати: книжки, курси, платні архіви.
Дарина скривилась.
«Ні, стоп. Книжки — це святе. Але інформація — це не завжди гроші. Інформація — наша все. Треба згадати…»
І раптом в голові спалахнуло.
— Та ж у нас є те місце! Туди приносять всі книжки, які не потрібні. Які вже ніхто не читає.
Дарина підхопилася. Це було щось на кшталт «книжкового притулку» — комірчина в підвалі старої бібліотеки. Хтось залишав, хтось обмінював, а хтось просто шукав, як вона — усе, що можна взяти.
«Я піду й візьму все, що мені знадобиться. І навіть більше. Бо книжки — це теж насіння. Тільки для голови».
Дарина зробила сніданок — свій улюблений бутерброд: хліб з маслом і червоною малосольною рибкою. Все просто, але смак знайомий до кожної крихти. Спокійний. Майже затишний.
Ну і, звичайно, кава. Без неї — ні роздумів, ні рішень. Поки кава повільно гірчила в горлі, вона гортала телефон, але думки вже були не тут.
Вона швидко зібралася, зібрала волосся в неакуратний хвіст, перекинула через плече сумку, кинула ключі в кишеню й пішла до машини.
На дворі було прохолодно, але в машині — звично, трохи затхло від пилу. Вона ввімкнула старий програвач. Звідти озвались якісь французькі голоси — мабуть, диск, що давно забула витягнути.
— Ну що ж, — усміхнулась Дарина, заводячи мотор. — Їдемо по книжкове золото.