Ніч була шумна. Моторошна.
Дарина сиділа в підвалі. Навколо — бетонні стіни, волого, пахне землею й старим пилом. Біля неї — діти. Один спить у неї на колінах, інший — тихо гойдається з боку в бік, закутавшись у ковдру. Поруч — чоловік. Він мовчить. Просто тримає її за руку.
Згори – гуркіт.
Чути вибухи.
Стіни дрижать.
Місто не спить.
Дарина сиділа мовчки. Вона думала тільки про одне:
"Добре, що я встигла."
Добре, що змогла скупитись до тривоги.
Добре, що не втратила цей шанс.
Бо магазин би точно закрився.
Бо могло вже не бути часу.
Вона заплющила очі.
«Ще тринадцять днів…», — подумала вона.
Не голосно. Не з сумом.
А з ясністю.
З тишею, яка сильніша за вибухи.