Розділ 2 Що брати з собою
Дарина ніколи не любила збирати валізи. Це завжди було про втрату: поїхати — значить залишити щось. А тут… вона мала зібрати все, що може знадобитися у невідомому світі, не знаючи, що це за світ.
Вона зробила собі каву. Справжню, запашну. Налила її в білу чашку з маленькими червоними сердечками — ту, що подарував їй молодший син на 8 березня.
— Я вибирав сам, — сказав він тоді він.
Дарина сіла на табуретку поруч із вікном. За склом — сіра післятривожна тиша. А на столі — сумка.
Дарина довго сиділа над сумкою. Тримаючи її за ручку, наче вона жива. Сіра тканина була теплою на дотик. Наче чекала.
Вона провела поглядом по полицях. Там, у коробочці, лежали прикраси що їй дарила бабуся і мама. А поряд — фото всієї родини, усміхненої, ще «до». Ще до всього.
Рука потягнулась... і зупинилась у повітрі.
Спогади.
— А чи варто брати їх із собою?.. — запитала вона подумки.
Перший порив — зібрати найдорожче: листи, малюнки дітей, старі записки, улюблену книжку, плед із запахом дому. Але щось усередині її зупинило.
Навіщо нести з собою біль?
Навіщо знову щовечора згортати себе назад у те, чого вже не буде?
Дарина опустила руку.
— Ні, — сказала вона вголос, тихо, твердо. — Ніяких фотографій. Ніяких дрібниць, які будуть краяти серце.
Її шлях — це не втеча. Це початок. В іншому світі все буде з нуля. І тому вона візьме не «пам’ятне», а необхідне.
Те, що допоможе вижити.
Те, що допоможе будувати.
Те, що допоможе жити.
Вона повернулась до кухні. Взяла свій ніж, сірники, ліхтарик, вологі серветки, швейний набір. Маленьку аптечку. Складний посуд. Насіння базиліку — з нового пакета. Кілька пакетиків чаю.
І чашку. Білу. З червоними сердечками.
Ту, що подарував її молодший син.
Це — не спогад. Це сила. Нагадування: любов може піти з дому, але вона завжди буде з тобою.
Вона обережно поклала чашку в сумку.
І вперше відчула: вона справді йде.