Розділ 27 Та зустріч в пам'яті зосталась

Наступного ранку Львів прокинувся після нічного дощу.

Небо було затягнуте легкими хмарами, а на дахах старовинних будинків ще блищали краплі води.

Золоті листки лежали на мокрій бруківці, а дерева тихо шелестіли від найменшого подиху вітру.

Ксенія стояла біля вікна книгарні й дивилася на осінній Львів.

Перед нею лежав відкритий блокнот.

Учорашній вечір не виходив із її думок.

Прогулянка під дощем.

Багряно-золотий листок між сторінками.

Тиха мелодія Максима.

І те особливе відчуття, коли звичайний вечір раптом стає спогадом, який хочеться зберегти назавжди.

Ксенія взяла ручку.

Кілька секунд вона просто дивилася на чисту сторінку.

А потім написала назву.

«Та зустріч в пам’яті зосталась»

Вона усміхнулася.

— Саме так...

За дверима почувся дзвін маленького дзвіночка.

Ксенія підняла голову.

До книгарні зайшов Максим.

У руках він тримав дві чашки кави.

— Доброго ранку, поетесо.

— Доброго ранку, музиканте.

Він поставив каву на стіл і помітив відкритий блокнот.

— Новий вірш?

Ксенія кивнула.

— Учорашній вечір не відпускає.

— Мені теж.

Максим сів поруч.

— Прочитаєш?

Ксенія на мить замислилася.

Потім усміхнулася.

— Звичайно.

Вона відкрила блокнот.

За вікном тихо падав дрібний осінній дощ.

А в книгарні пахло кавою, папером і свіжими сторінками.

Ксенія почала читати.

---

🍂 Та зустріч в пам’яті зосталась

Та зустріч в пам’яті зосталась,

Немов проміння крізь туман,

Осіннім листям відгукалась

І тихо гріла серця нам.

Дощі стукали по підвіконню,

Лягав на місто сивий дим,

А вітер золото долонями

Носив над парком молодим.

Кружляло листя над алеями,

І пахла кава теплотою,

А ми ішли поміж деревами,

Ховаючи слова собою.

Ти усміхнувся — і раптово

Затих осінній шум навкруг,

Немов у світі кольоровім

Лишились тільки я і ти.

Та осінь тихо промайнула,

Забравши вечори з собою,

Та пам’ять ніжно зберегла

Ту мить, що стала нам весною.

І навіть нині, крізь тумани,

Коли дощі шумлять вночі,

Я згадую твої слова —

І знов теплішають думки.

Бо є зустрічі, що минають,

Та в серці залишають слід.

Вони, мов листя, не зникають —

Лиш засинають на поріг.

І хай кружляє жовте листя,

І вечір тихо гасить день,

Та наша зустріч — наче пісня,

Що не зникає поміж пісень.

---

Ксенія замовкла.

На кілька секунд у книгарні стало зовсім тихо.

Максим дивився на неї, не відводячи погляду.

— Ну? — тихо запитала вона.

Він усміхнувся.

— Мені здається, цей вірш пахне дощем.

Ксенія засміялася.

— Дивне порівняння.

— Але правдиве.

Він узяв чашку кави.

— Тут є все: Львів, осінь, дощ, листя... і зустріч, яку не хочеться забувати.

Ксенія опустила погляд.

— Саме про це я й думала.

Максим на мить замовк.

— А знаєш, який рядок мені сподобався найбільше?

— Який?

— «Ту мить, що стала нам весною».

Ксенія усміхнулася.

— Чому саме цей?

— Бо іноді одна зустріч справді може змінити цілу пору життя.

Вона подивилася у вікно.

Дощ уже майже припинився.

Крізь хмари пробилося сонячне проміння, і мокре листя на тротуарах засяяло золотом.

— Дивись, — сказала Ксенія. — Сонце.

Максим підійшов до вікна.

— Осінь вирішила трохи посміхнутися.

— Мабуть, почула мій вірш.

— Тоді треба писати частіше.

Ксенія засміялася.

— Ти просто хочеш, щоб я писала про тебе.

— А хіба це погано?

— Ні.

Вона закрила блокнот.

— Навіть дуже добре.

Максим подивився на неї й усміхнувся.

— Тоді я теж щось для тебе зроблю.

— Що саме?

Він не відповів.

Лише взяв гітару.

Сів біля вікна й почав перебирати струни.

Спочатку мелодія була тихою.

Майже непомітною.

А потім поступово стала впізнаваною.

Ксенія слухала й усміхалася.

— Ти вже придумав мелодію?

— Можливо.

— До мого вірша?

— До нашої зустрічі.

Вона нічого не відповіла.

Лише підійшла до нього й сіла поруч.

За вікном знову почав кружляти золотий листок.

Він повільно опустився на мокру бруківку.

Ксенія подивилася на нього й подумала, що, можливо, саме так і народжуються спогади.

Не з великих подій.

Не з гучних слів.

А з маленьких митей, які одного дня раптом стають найдорожчими.

Кава.

Дощ.

Осінній Львів.