Розділ 23 Коли затихає музика

Останні глядачі ще не поспішали залишати концертну залу.

У фоє лунали щирі розмови, сміх і слова подяки.

Хтось фотографувався біля афіші благодійного вечора.

Хтось купував збірку віршів Ксенії.

Хтось просто мовчки тримав у руках чашку вже трохи охололої кави, ніби не хотів відпускати цей вечір.

За кулісами панувала зовсім інша тиша.

Не та, що перед виходом на сцену.

А тиша після здійсненої мрії.

Максим обережно поклав гітару до футляра.

Провів долонею по її корпусу й усміхнувся.

— Дякую...

— Це ти зараз із гітарою розмовляєш? — засміялася Ксенія.

— З нею теж.

— А ще з ким?

Максим подивився на неї.

— З Богом.

Ксенія здивовано звела брови.

— За що?

— За цей вечір.

За тебе.

За людей, які сьогодні були поруч.

За те, що музика справді може торкатися сердець.

Ксенія мовчки підійшла ближче.

— І я вдячна.

На мить вони просто стояли поруч.

Без слів.

За дверима почувся легкий стукіт.

— Можна? — несміливо запитав чоловічий голос.

— Заходьте, — відповів Максим.

До гримерної увійшов літній чоловік із сивим волоссям.

У руках він тримав програмку концерту.

— Вибачте, що турбую...

Я просто хотів сказати вам дякую.

Максим і Ксенія переглянулися.

— За що? — лагідно запитала Ксенія.

Чоловік на кілька секунд замовк.

— Рік тому я втратив дружину.

Відтоді майже перестав слухати музику.

І майже перестав усміхатися.

Сьогодні донька майже силоміць привела мене на ваш концерт.

Він усміхнувся.

— Знаєте... коли ви читали вірші й співали, я вперше за довгий час відчув... спокій.

Не біль.

Не самотність.

А саме спокій.

У Ксенії заблищали очі.

— Дякуємо, що поділилися цим.

— Ні... це я вам дякую.

Чоловік потиснув руку Максиму.

Потім звернувся до Ксенії.

— Бережіть одне одного.

Ваші очі говорять більше, ніж слова.

Він тихо вийшов.

У кімнаті запанувала тиша.

Максим глибоко зітхнув.

— Ось заради чого ми сьогодні були на сцені.

Ксенія кивнула.

— Не заради оплесків.

Не заради квітів.

Не заради похвали.

А заради таких зустрічей.

Максим усміхнувся.

— Знаєш...

— Що?

— Мені здається, сьогодні наша історія тільки починається.

Ксенія подивилася у вікно.

За ним осінній Львів тихо мерехтів золотими вогниками.

Над дахами повільно здіймалася легка пара від вечірньої кави.

Вона усміхнулася.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— Туди, де кава пахне піснями.

Максим узяв футляр із гітарою.

Потім простягнув Ксенії руку.

Вона без вагань поклала свою долоню в його.

Разом вони вийшли з концертної зали.

Попереду на них чекала осіння львівська ніч.

І нова сторінка їхньої історії.