Розділ 14 Серцем тебе віднайти

Минуло два тижні.

Осінь за цей час стала глибшою.

Львів усе частіше прокидався під тихий шурхіт дощу, а дерева майже повністю вкрилися золотом. Вранці на бруківці блищали краплини роси, а вечорами місто огортали прохолодні тумани.

Благодійний концерт мав відбутися наступного дня.

Ксенія сиділа у «Лавандовій сторінці» біля великого вікна й востаннє перечитувала свій новий вірш.

«Серцем тебе віднайти».

Вона провела пальцями по сторінці.

За вікном кружляло листя.

Десь далеко почувся дзвін трамвая.

Ксенія усміхнулася.

Два тижні тому вона навіть не уявляла, що один випадковий вечір у книгарні приведе їх із Максимом до сцени, на якій завтра вони виступатимуть разом.

На сусідньому стільці лежав той самий записник.

«Наші пісні».

У ньому вже з'явилася ще одна історія.

Їхня.

Двері книгарні тихо задзвонили.

Ксенія підняла голову.

На порозі стояв Максим.

У руках він тримав гітару.

— Знову з нею? — усміхнулася Ксенія.

— Вона ревнує, якщо я приходжу без неї.

— До кого?

— До тебе.

Ксенія засміялася.

— Ніколи не думала, що конкуруватиму з гітарою.

Максим підійшов до неї.

— Не хвилюйся. Ти все одно перемагаєш.

Він сів навпроти.

— Готова до завтра?

Ксенія глянула на свій записник.

— Майже.

— Майже?

— Трохи хвилююся.

— Через вірш?

— Через людей.

Максим нахилився ближче.

— А якщо завтра серед тих людей буде хоча б одна людина, якій саме твої слова потрібні?

Ксенія задумалася.

— Тоді воно того варте.

— Саме так.

Вона усміхнулася.

— Ти став мудрішим.

— Це від тебе.

— Знову я винна?

— У всьому хорошому — так.

Ксенія похитала головою, усміхаючись.

— До речі...

Максим раптом став серйознішим.

— Я теж дещо підготував.

— Що?

Він поклав гітару поруч.

— Нову пісню.

Ксенія здивовано подивилася на нього.

— Знову?

— Цього разу вона зовсім інша.

— Як називається?

Максим на мить замовк.

— «Формула кохання».

Ксенія усміхнулася.

— І яка ж у неї формула?

— Я ще шукаю.

— А якщо не знайдеш?

Максим подивився їй просто в очі.

— Тоді напишу її разом із тобою.

За вікном посилився дощ.

Краплі застукали по склу, а тепле світло ламп відбилося в них маленькими золотими вогниками.

Ксенія відкрила записник.

— Хочеш почути мій новий вірш?

— Дуже.

Вона перегорнула сторінку.

На мить заплющила очі.

А потім почала читати.

Серцем тебе віднайти...

Не очима тебе я шукала —

Поміж тисячі різних доріг.

Може, доля сама нас єднала

У той день, коли стрілись удвох.

Я впізнала тебе не словами,

Не обіцянками чи теплом.

Ти торкнувся душі так незримо,

Наче промінь торкнувся вікна.

Я шукала тебе у світанках,

У волошках, що квітнуть в житах,

У дощах, що співають на ганках,

У каві, піснях і думках.

Ти прийшов, наче вітер осінній,

Що приносить із листям тепло.

І мій всесвіт, до цього спокійний,

Раптом барвами весь зацвів.

Не страшні вже ні осінні зливи,

Ні холодні тумани доріг.

Бо любов залишає нас живими

І веде крізь незвіданий світ.

Я впізнаю тебе крізь мовчання,

Крізь роки і безмежні світи.

Бо найвище моє покликання —

Не шукати, а серцем знайти.

І коли над Львовом вечірнім

Засвітають вогні золоті,

Я подякую тихому диву,

Що звело наші душі в житті.

Бо любов не губиться в часі,

Не боїться ні вітру, ні гроз.

Доки серце коханням палає —

Не розлучить нас жодна з доріг.

А коли поміж тисячі голосів

Я почую знайомий твій крок,

То скажу: серед всіх наших шляхів

Нас любов віднайшла у свій час.

Коли останній рядок стих, Максим не одразу заговорив.

Він дивився на Ксенію.

У його погляді було щось таке тепле, що вона мимоволі усміхнулася.

— Ну?

— Тепер я знаю.

— Що?

— Чому ти стала моєю піснею.

Ксенія опустила очі.

— І чому?

— Бо тебе неможливо просто побачити.

Він усміхнувся.

— Тебе треба відчути.

Ксенія тихо засміялася.

— Знову поетичний.

— Безнадійно.

Вони обоє засміялися.

Та за кілька хвилин Максим узяв гітару.

— А тепер моя черга.

Він легко торкнувся струн.

Перший акорд прозвучав тихо.

Потім другий.

Мелодія була зовсім іншою, ніж у «Я дихаю любов'ю».

У ній було щось світле й трохи грайливе, але водночас дуже тепле.