Розділ 12 Серце дихає тобою

Львів прокидався під тихий передзвін церков.

Осінній ранок повільно розливався містом. Сонячні промені ковзали старовинною бруківкою, золотили дахи будинків і пробивалися крізь крони дерев, з яких вітер зривав останні листки.

Місто ще не поспішало.

Воно ніби хотіло затримати цю мить — прохолодну, сонячну й наповнену запахом осені.

Десь неподалік уже пахло свіжозвареною кавою.

А в повітрі змішувалися аромати мокрого листя, кориці та ранкової прохолоди.

Ксенія відчинила двері книгарні «Лавандова сторінка».

Знайомий аромат книг одразу огорнув її теплом.

Вона усміхнулася.

На столі стояв букет волошок, подарований після поетичного вечора. Поряд лежав записник у полотняній обкладинці з написом:

«Наші пісні».

Ксенія відкрила його.

Чисті сторінки ніби чекали нової історії.

Вона взяла ручку, але цього разу не поспішала писати.

Натомість підійшла до вікна.

На протилежному боці вулиці Максим саме відчиняв двері кав'ярні.

Він підняв голову й помітив її.

На його обличчі з'явилася усмішка.

Максим підняв горнятко кави.

Ксенія відповіла такою ж теплою усмішкою.

Між ними була ціла вулиця.

Але здавалося, що вони все одно говорять одне з одним.

За кілька хвилин двері книгарні тихо задзвонили.

— Доброго ранку...

— Доброго, — відповіла Ксенія.

Максим поставив на стіл дві чашки ароматної кави.

— Здається, у нас уже з'явилася традиція.

— Починати день разом?

— Саме так.

Вони сіли біля великого вікна.

За склом Львів поступово оживав.

Перехожі поспішали у своїх справах, хтось ховався від прохолодного вітру під парасолею, а біля тротуару кружляло жовте листя.

Ксенія зробила ковток кави.

Максим мовчав.

І ця тиша була такою затишною, що не потребувала жодних слів.

Нарешті він запитав:

— Про що ти зараз думаєш?

Ксенія подивилася у чашку.

Над кавою підіймалася тоненька хмаринка пари.

— Про те, що щастя зовсім не схоже на те, яким я колись його уявляла.

— А яке воно?

Ксенія замислилася.

За вікном вітер тихо прокотився вулицею, підхоплюючи золоті листки.

— Воно пахне кавою.

Вона усміхнулася.

— Звучить музикою.

На мить замовкла.

— Іноді приходить разом із осіннім ранком.

А потім просто сідає навпроти тебе й усміхається.

Максим тихо засміявся.

— Це вже майже вірш.

— Можливо...

Ксенія відкрила записник.

Кілька секунд дивилася на чисту сторінку.

А потім взяла ручку.

Максим не заважав.

Він знав: саме в такі миті народжуються її найщиріші рядки.

За вікном шелестіло листя.

Десь далеко продзвенів трамвай.

А на білому папері одна за одною з'являлися слова.

Через кілька хвилин Ксенія підвела очі.

— Хочеш послухати?

Максим усміхнувся.

— Завжди.

Вона легенько провела пальцями по сторінці й почала читати.

Серце дихає тобою

«Серце дихає тобою,

Наче осінь — теплим днем.

Ти приходиш за весною

Тихим сонячним дощем.

У твоїх очах світанки,

В них — тепло моїх надій.

І тремтять на вітрі ранки,

Наче листя золотих мрій.

Ти приходиш разом зранку,

Де кориця пахне й чай,

І звичайна наша кава

Перетворюється в рай.

Я збираю, мов намисто,

Твої усмішки ясні,

І ховаю їх так близько,

Щоб світилися в мені.

Навіть дощ не змиє сліду,

Що залишив ти в душі.

Бо любов знаходить диво

Навіть у осінній тиші.

Кожен погляд, кожне слово

Зігріває знов і знов.

Ти — мелодія ранкова,

Ти — натхнення і любов.

І коли над тихим Львовом

Запалають ліхтарі,

Я скажу тобі без слова,

Що ти — світло у мені.

Бо у шелесті каштанів,

У мелодії дощу

Серце дихає тобою,

І любов'ю я живу.»

У книгарні запанувала тиша.

Максим не одразу зміг щось сказати.

Він просто дивився на Ксенію.

Потім тихо промовив:

— Це... дуже красиво.

Ксенія зніяковіло опустила очі.

— Справді?

— Справді.

Він усміхнувся.

— Бо в ньому є ти.

На мить замовк.

— І є ми.

Ксенія усміхнулася.

— Знаєш, мені здається, що всі мої вірші з'являються лише тому, що поруч є людина, яка вміє їх почути.

Максим простягнув руку.

Ксенія поклала свою долоню в його.

— А всі мої пісні народжуються тому, що ти надихаєш мене їх писати.

За вікном задзвонив трамвай.

Ксенія подивилася на їхні руки, а потім — на відкритий записник.

— Можливо, цей вірш теж колись стане піснею.

— Не просто колись, — відповів Максим.

Він усміхнувся.

— Я напишу її.