Розділ 4. Поезія між сторінками

Наступного ранку Львів зустрів містян тихим осіннім сонцем.

Нічний дощ залишив на бруківці маленькі дзеркала, у яких відбивалися старовинні фасади будинків. Золоті й багряні листки повільно кружляли у повітрі, опускаючись просто під ноги перехожих.

Місто пахло кавою, свіжою випічкою та вологою осінню.

Ксенія відчинила двері книгарні «Лавандова сторінка».

Як завжди, вона поставила біля входу невеликий кошик із польовими квітами. Поряд лежала відкрита книга, а на її сторінці самотньо спочивав кленовий листок, принесений ранковим вітром.

Ксенія усміхнулася.

Вона не прибрала його.

Навпаки — обережно поклала між сторінками.

Учорашній вечір ніяк не виходив у неї з голови.

Пісня Максима.

Його погляд.

Його голос, який ніби залишився десь поруч, серед тихих львівських вулиць.

Вона підійшла до вікна.

За склом повільно падав золотий листок.

Ксенія дістала свій зошит із віршами.

Довго дивилася на чистий аркуш.

Потім усміхнулася й почала писати.

Моє серце назавжди

Моє серце назавжди

Належить одному тобі.

Кожна думка лиш про тебе —

Ти мої зорі, моє небо.

Серце дихає тобою

І розквітає, мов весною.

У світі нашім — лиш кохання,

Твої пісні на струнах зрання.

Заграй мені, лиш заспівай,

Мене у мріях огортай.

З тобою зникнуть всі печалі,

Що залишились десь в минулім.

Ти моє сонце, моє море,

Моє кохання, моя зоре.

Серед осінньої імли

Ти став теплом моєї душі.

Любов прийшла так непомітно,

Немов листок упав на літо.

Вогонь у серці запалила,

Тебе навіки полюбила.

Любов твоя дарує крила,

З тобою стала я щаслива.

Нехай світанки нас стрічають,

А мрії крила розправляють.

У кожнім погляді твоєму

Я бачу щастя невимовне.

Нехай звучить твоя гітара,

Мов ніжний шепіт вечора.

І кожна пісня — наче диво,

Що робить нас удвох щасливими.

Я хочу йти з тобою поруч

Крізь світлий день і темну ніч.

Бо ти — мій спокій, моя доля,

Моя любов, моя надія.

І поки серце буде битись,

Не перестану я любити.

У кожній миті — лиш з тобою,

Наповненій теплом любові.

Нехай за вікнами дощі —

Ти залишайся у душі.

Ксенія перечитала написане.

За вікном вітер підхопив жменю листя й закружляв ним над вулицею.

Вона тихо усміхнулася.

— Можливо... колись ти це прочитаєш.

Вона акуратно склала аркуш і поклала його між сторінками збірки сучасної української поезії.

Саме цієї миті над дверима книгарні задзвенів маленький дзвіночок.

Ксенія підняла голову.

На порозі стояв Максим.

На ньому було темне пальто, а в руках він тримав дві чашки гарячої кави.

— Доброго ранку, поетесо.

Ксенія усміхнулася.

— Доброго ранку, музиканте.

Максим підійшов до прилавка й поставив перед нею чашку.

— Я приніс вам каву.

— Дякую.

Вона взяла чашку в долоні.

Тепло одразу зігріло пальці.

— А я... здається, маю дещо для вас.

Ксенія взяла зі столика книгу.

— Це подарунок? — здивувався Максим.

— Не зовсім.

Вона простягнула йому книгу.

— Усередині є дещо важливіше за саму книгу.

Максим обережно відкрив її.

Між сторінками лежав складений аркуш.

Він розгорнув його.

Його погляд повільно ковзав рядками.

Спочатку Максим просто читав.

Потім його усмішка стала тихішою.

Теплішою.

Коли він дочитав останній рядок, у книгарні запанувала тиша.

За вікном шелестіло листя.

Десь далеко пролунав дзвін трамвая.

— Це... неймовірно красиво, — промовив Максим майже пошепки.

Ксенія трохи ніяково усміхнулася.

— Це просто вірш.

Максим похитав головою.

— Ні.

Він ще раз поглянув на аркуш.

— Це більше, ніж вірш. У ньому живе серце.

Ксенія відчула, як щоки торкнувся легкий рум'янець.

Максим обережно склав аркуш.

— Можна... я покладу його до футляра своєї гітари?