Розідл 8 (Ілон)

Мені хотілось набити йому пику. Аж руки свербіли. Моя маленька дівчинка від хвилювання очей не могла підвести. А той єдиний погляд, який мені дістався, пронизав мене до самих кісток. Така зацькована, ледь стримувала сльози. Певно наша розмова з Северином не досягла своєї мети - він не зробив  ніяких висновків. Дружину засмутив і доньку також. 

Бачив же, що вона тряслась. Може це було непомітно для інших, але не для мене. І що її налякало найбільше? Мій від’їзд чи те, що її близькі сварились?

На відміну від батьків дівчина залишилась  в бабусі з дідусем, допомогти прибрати. Такою можливістю я не міг не скористатись. Тому й залишився з нею. Благо ні Троян, ні Агнес не заперечували щодо моєї присутності. Ну хоч ці мали більше розуму, все-таки досвід у них був великий.

— Вона на кухні, — нагнувшись, прошепотіла мені на вухо Агнес. — Одна.

Ну що за жінка?  Чудо. Зараз я був вдячний їй за те, що вона залишалась на нашому боці з Алією. Якщо вже сама не могла бути з істинним, то онучці такого, я впевнений, навіть не побажала б.

Я звісно знав куди вона пішла. І де сховалась. Але не хотів її лякати. А так, вважай, отримав дозвіл.

Зайшовши на кухню, я одразу побачив її ніжний та тонкий стан. Вона стояла спиною до мене.

 — Алія, — тихо мовив, щоб не налякати, але вона й так знала, що я був в неї за спиною. Щоправда,  зупинилась метушитись  вона тільки після моїх слів.

Зробив крок на зустріч, оскільки дівчина ніяк не відреагувала. Я бачив як здіймалися її плечі у судомному видиху. 

— Так? — повернулась вона до мене. Її оченята бігали, не знаючи за що зачепитись, але в очі мені не дивилась.

— Я хотів поговорити, ти ж не проти? 

Вона повела плечем, мовляв, говори якщо хочеш.

Горда. 

Бачив, що була ображена на мене. Не розумів за що, правда, але добре хоч бачив, що проблема була. А після Северинової заяви ще й на нього розсердилась.

— Говори, — якомога невимушено мовила дівчина.

— Що з тобою? Звідки з’явився цей тон?

Не наважувався наближуватись. Боявся, що не втримаюсь. Що як тільки вона потрапить у мої обійми,  відпустити її я буду не в змозі.

— Про що ти? Не розумію.

Дівчина старанно натирала посуд, а потім розставляла його по своїх місцях. Але я бачив, що за цим приховувалась неприродно рівна спина, руки, які тряслись коли вона підіймала їх догори. Складність стала її сутністю.

Невже моя дівчинка почувала себе незручно в моїй присутності? Це час порізно так діяв на неї, чи родинні чвари? У всякому разі, так залишати справу не можна було.

Я поставив руку їй на плече, порушуючи всі правила які написані для повнолітніх омег. І хоч зараз вони не були такими жорсткими, як ще років двадцять тому, але все ж чужу омегу торкатися було несхвально. Але Алія мені не була мені чужою. Це була моя омега. Хоч поки й не офіційно.

Вона здригнулась, поставила тарілку на тумбу. Рівно видихнула, згинаючись над стільницею.

— Алія, — тихо прошепотів, майже у саму маківку. — Не віддаляйся, маленька. Ти ж пам’ятаєш, що можеш мені довіряти?

— Я не знаю. Не знаю, чи справді можу комусь довіритись,  — прозвучало якось приречено.

— Хіба я підводив твою довіру? — закинув вудочку.

Може хоч так в мене була можливість дізнатись чи я був винен у її пригніченому стані. Чи я був причиною того, що вона сахалась мене щоразу як бачила. Це тривало від її дня народження. Щодня напруженість лише збільшувалась і не варто було її доводити до критичного стану. Сам знав чим все могло закінчитись.

— А хіба ні?

Алія лише голову повернула в мій бік, продовжуючи стояти боком. Якщо їй так було комфортно, то не варто було щось змінювати. Бачив її профіль і те вже добре. Добре, що не зовсім закривалась від мене.  Але руки все одно  чухались повернути до себе, заглянути у вічі, прочитати все, що творилося в цій чарівній голівоньці. 

Каже, що я її підводив?

— Коли? — затамував подих.

— Коли я остання стала дізнаватись важливі новини, — вона сама глянула на мене, склавши руки на грудях.

Сердилась. І це добре, нехай би краще показувала свої почуття, аніж замовчувала образи. Тільки нехай не мовчить - все інше виправимо разом.

— Ти про відрядження? — кивнула. — Так сама ж чула, що нічого не вирішено.

— Ти пропустиш оглядини, — зашарілась дівчина і я ледь дар мови не втратив. Вона соромилась! Соромилась зі мною говорити через оглядини?

— Хочеш, щоб я був присутній на тому святі, де мою гарбузинку може забрати якийсь волохатий альфа? — спробував пожартувати.

— Не в тому річ, — швидко мовила вона ніби хотіла виправдатись. Але їй не варто було виправдовуватись. 

Така молода, така чуттєва та ніжна. Реагувала на кожне моє слово. І лише Вищі бачили, чого мені вартувало не зірватись прямо зараз. Дивитись на її губи та не мати можливості їх поцілувати було ще тим випробуванням. Як би мені цього не хотілось, але я не був тим, хто порушував свої обіцянки.