Розділ 7 (Алія)

Я вибігала з батьківського кабінету, наказуючи серцю битись не так швидко. Я була близька до провалу. Якби затрималась там ще на секунду, то точно б видала себе. 

Як тільки  опинилась на вулиці, то судомно видихнула, притискаючи руку до грудей. Туди, де шалено стукав об грудну клітку один нерозумний орган. Що ж воно було таке неспокійне? Чому поруч з ним, я втрачала залишки здорового глузду? Чому  тільки він діяв так на мене?

А Ілон? Чому він кидав такі пронизливі погляди, ніби промацував очима? Між нами нічого не змінилось, він сам казав, що бачить мене другом.

 До того ж куди мені до досвідчених людських омег? В них не було стільки заборон, скільки було в нас. Мені з ними не зрівнятись. Зрозуміло, чому він в мені дівчину не бачив. 

Боляче було про це думати, а уявляти й поготів.

Але як це пояснити моєму єству, яке тягнеться до нього? Тягнеться як навіжене. Все мене не слухається, я кажу сама собі, щоб не мріяла, бо потім можна боляче розбитись об реальність. 

Ще й бабуся зі своєю вечерею. Його теж запросила. Як ніби мені проблем мало було.

— Він теж частина нашої сім’ї, — сказала вона мені, коли я таки поцікавилась, для чого вона й Ілона запросила. І таким дивним поглядом провела по мені. Осудливим. Ніби я запропонувала каменюками його закидати.

Але ж не запропонувала. Так, була незадоволена його присутністю. І все-таки згадувала те, що почула на дні народження. 

І, так, зізнаюсь, що я образилась, нічого гріха таїти. Слова Аміна про людських омег ножем різали моє самолюбство. Я розуміла, що ми з Ілоном не винні один одному нічого. Я й досі була дочкою його друга, а отже недоторканою. Але знання про те, що йому там було добре з кимось іншим, що він дарував свої ласки комусь, не мені, змушувало здригатись від неприємності відчуттів.

— Люба, ти все вірно передала батьку? — поцікавилась бабуся, коли її годинник вже пробив восьму вечора, а гостей так і не було.

— Вони вирішують важливі питання, Агнес,  це тобі не в ігри грати. 

Дідусь завжди буркотів про те, що батько ніс на плечах важку ношу. Бо управління зграєю річ не з легких. Його чули, але бабуся теж не терпіла коли щось робили невчасно, маленька дрібниця,  як от запізнення  на вечерю, і вона могла буркотіти увесь вечір. Сподіваюсь, що сьогодні не один з таких вечорів.

— Звісно передала, — поправляючи черговий раз тарілки з закусками  на столі, відповіла їй. 

Але краще б я нічого не казала батьку, бо коли збереться вся сім’я за одним столом, я більше не зможу відчувати себе легко. Одна надія на те, що сьогодні ввечері всі будуть настільки зайняті обговоренням питань зграї, або маминої вагітності, що про мене забудуть.

— Алія, сонечко, я забула поставити овочі, сходи на кухню, візьми тарілки, будь ласка, — бабуся зачепила мене за руку досить несподівано, тому я сіпнулась. Це сталось тому, що я думками була десь далеко, і вже виправдовувалась перед батьком за те, чого ще не встигла зробити.

Вона хотіла ще щось запитати, але саме в той момент вхідні двері відчинились і всередину зайшли мої батьки, а позаду них невпевнено топтався Ілон.

Це був мій момент. Повідомивши, що побігла за овочами, я постаралась проскочити повз них на кухню. Але не могла не помітити, що з їхньої трійці за мною простежила лише одна людина. І це точно був не один з моїх батьків.

— Щось трапилось? — поцікавилась мама в бабусі, сподіваюсь, що це вона не про мене запитала.

— Не зважайте на омегу, — почула я голос дідуся, котрий вже командував кому де сісти. — Вона цілий вечір тут як дзиґа крутиться.

Я бачила, де саме бабуся залишила овочі. Знала, що вони не почнуть вечеряти без мене. Але я не спішила виходити до них. Мені потрібно було набратись більше сміливості. Сміливості сидіти поруч та не видати тих почуттів, в яких я захлиналась. Бо їх було дуже багато, навіть для мене самої багато. 

Дивне відчуття вирувало всередині. А ще дивніше, що з часом, коли я росла, росло і те почуття. І мені здавалось, що з моменту повернення Ілона з відрядження, воно тільки міцнішало.

Але мені було заборонено щось до нього відчувати. Як і до будь-кого іншого. До оглядин. А там вже доля мала визначити, кого я мусила кохати.

Я переводила подих, намагаючись заспокоїти неслухняне серце. Вже вдруге за день. Ще трішки, ще декілька таких зустрічей і воно геть перестане працювати. І помре Алія молодою, від того, що її серце зупинилось через таємне кохання.

— Доню, ти там довго? — крикнула мені мама.

— Вже йду.

Все більше тягнути не було можливості. Та й виправдань я поки не придумала. А ховати сором’язливо погляд мені не хотілось.

Вищі дайте мені сил.

Коли я увійшла в кімнату, то всі погляди були прикуті до мене. Воно й не дивно, бо я єдина, яка поки не зайняла своє місце. Обережно поклавши тарілки на стіл, я вмостилась на своєму стільці, який, як на зло, знаходився навпроти Нього.

Що ж, отже так і буде. Я опустила очі додолу, намагаючись не привертати багато уваги до себе. Але так чи інакше варто було тримати себе в руках і не задивлятись на того, від чийого погляду я забувала як дихати.