Де цвіте кохання

Розділ 5 (Алія)

Ким він мене вважав? Другом?  Добре, що хоч не сказав “дочкою”. Тоді б моє серце точно не витримало б.

— Не замерзла там сидіти? — турботливо поцікавився Тимур, намагаючись заглянути мені у вічі. Що він там збирався побачити? Закоханий погляд? Навряд чи. 

Вищі, я з цими розмовами, зовсім втратила зв’язок з реальністю. Тимур же не був винний в тому, що мені не сподобалась відповідь Ілона. Правду кажучи, я була рада, що він прийшов за мною, бо ще трішки і я б точно не витримала такого близького контакту з альфою.

— Ілон приніс мені ковдру, — вказала я на тканину, яку й досі тримала в руках. 

— Ти хотіла сказати дядько? — обережно поцікавився він, бо чув з моїх вуст часто це слово поряд з його іменем. Але  в цьому випадку, мені здалось, що Тимур скоріше  встановив мені пастку, аніж виправив. 

— Я сказала так, як хотіла сказати, — намагаючись не показати справжніх почуттів, відповіла йому. І чому я не помічала такого контролю з його боку раніше? Тимур нахмурився, будучи явно не задоволеним почутим. 

— Гей, — гукнув нас Амін, який, певне, вже встиг засумувати. Хоча враховуючи, що він сидів в компанії Софії і потягнув з її рук черговий саморобний коктейль, він не повинен був сумувати за нами. — Ходіть сюди, не стовбичте у дверях.

Я знизала плечима, мовляв, й так вже затримались, бачиш, брат кличе. І обернувшись востаннє до дверей, переконалась, що Ілон зайшов слідом, та не чув нашої розмови, а тому пританцьовуючи направилась до друзів.

— Хочеш? — простягнув мені до носа склянку з каламутною рідиною, від вигляду якої мені вже стало не добре. Я тактовно відмовилась.

— Ти зі старим говорила на вулиці? — я спочатку не збагнула про що Амін мене питав. — Я бачив, як він зайшов слідом за вами з Тимою. 

— Ну, не такий вже він і старий, — заперечила я.

— Та годі тобі, — жуючи соломинку, штовхнув мене Амін. Тимур у цей час продовжував буравити мене поглядом. — Скільки йому? Сорок п’ять? 

— Сорок. І яка різниця скільки йому років, — обурено вигукнула я. За мірками перевертнів, він був молодим чоловіком. На щастя, вовки мали тривале життя.

— А я про що кажу? — він не бажав мене чути, а я не поспішала заступатись, бо тоді б вони все зрозуміли.Або принаймні почали щось підозрювати.

— Але Ілон нічого такий, — крутила локон Софія, хтиво поглядаючи в його бік. Я намагалась ігнорувати це дратівливе відчуття всередині, яке було схоже на те, ніби щось шкрябало в грудях. 

— Не розповідав тобі як товк людських омежок? — поважно розкинувшись на дивані, поцікавився в брата Амін. Щелепа Тимура була щільно стиснута. Йому неприємно було слухати братові розмови. Я бачила, як багровіла його шкіра, а руки стиснулись в кулаки. Ну вже ні! Ще мордобою тут не вистачало.

Я присунувшись ближче до Тимура і поклала свою долоню на його коліна, присмиряючи альфу. Хоча сама в той самий момент була готова побити Аміна.

— Що ти таке верзеш? 

— А ти думала він туди за вказівкою ватажка поїхав лише справами займатись? — здивовано запитав альфа. — Облиш, в мужика гон почався і йому треба було цей час з кимось провести, інакше горище розірвало б.

Він покрутив пальцем біля скроні, відверто мліючи від важкого напою, приготованого Сонею. А, здавалося, що Амін знав про що говорив.

Слова хлопця болем відобразились в моїй душі. То виходить коли я думала, що причиною його від’їзду були політичні справи зграї, він в людське поселення розважатись їхав?

В це важко було повірити. Точніше вірити в це зовсім не хотілось. І напевно не варто було робити поспішних висновків, спираючись на слова одного лише Аміна.

— Та ні, — заперечила я якомога байдуже. — Батько ж в  справах зграї його туди відправив.

— І хто ж тобі, наївній омежці, мав сказати правду, га? Думаєш, мали прийти до тебе і сказати: “Алія, от дивись, в дорослого альфи, друга твоєї сім’ї, дах зриває через відсутність біля нього омеги?” Так чи що? — хмикнув Амін, а потім стукнув сердитого, або ж просто задумливого брата ногою.

Тимур не відреагував на удар, він спопеляв мене поглядом. Невже мої почуття написані на моєму ж обличчі?

— Дурню якусь верзеш, — відмахнулась я від неприємних слів. Простіше було не думати про це. Але не виходило. Сумніви посіяні другом розквітали в душі. 

— А хіба він не альфа? — нахилився розслаблено до мене хлопець, ігноруючи зле гарчання брата. — Чи ти вважаєш його бракованим? Він альфа, дівчинко. Альфа, який потребує омегу. Зараз інші часи, інтим до шлюбу не такий вже і гріховний.

Я затамувала подих, бо через переживання дихати було важко. Я боялась, що справдились мої побоювання. Що не я потрібна була Ілону…

— Досить вже, — осадив його Тимур.

— До того ж я чув, що цьогоріч він теж візьме участь в оглядинах, — прошепотів мені на вухо Амін.  Мої очі розширились, я кинула на нього здивований погляд. Бути такого не може. Він же…

А, власне, що він? Амін мав рацію, він дорослий альфа, не все ж життя йому одному бути. Кожному вовку потрібна сім’я.

— Не виключено, що його обраницею стане якась людська омега, — п’янко підтримала Аміна Софія.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше