Де цвіте кохання

Розділ 1 (Алія)

На честь мого повноліття дідусь запропонував підготувати святкування, звісно, на таке його вмовили моя мама та бабуся Агнес. Вони були затійницями цього дійства. Я теж не стала пручатись, якщо їм так хотілось свята, то навіщо було їм відмовляти.

— Гей, що за похмура моська? — закинув мені на плечі свої величезні руки Амін. Судячи з того, що прийшов він, то зовсім скоро ми побачимо і його брата. 

А от, власне, і він, теж закинув мені руку на плече. 

— Ви знаєте, що не горобчики? — поцікавилась я, в спробах скинути їхні важкі руки, які щосекунди все нижче притискали мене до землі.

— Авжеж знаємо, — відповіли вони одночасно. Хлопці були такими однаковими, що я іноді плутала хто з них хто. Однак, варто було одному з них відкрити рота, то одразу було зрозуміло, хто стояв переді мною.

Амін був хуліганом в повному значенні цього слова, а Тимур, навпаки. З ним я завжди почувала себе в безпеці. Лише йому могла довірити свої таємниці. І ще одному альфі. 

Тому,  бачивши якого, моє серце починало пришвидшено битись. Тому, на котрого батько завжди косо дивився та сварив за неправильний погляд в мій бік.  Ілону.

Я в голові безперервно прокручувала сьогоднішню нашу зустріч. І чого тільки поперлась до нього додому? Та ще й подарунок випрошувала, так ніби він зобов’язаний був його дарувати. Я й сама собі не могла дати відповідь на це питання, не кажучи вже про те, щоб комусь про це розповісти.

— Що б ти хотіла отримати сьогодні в подарунок? — скинувши руку, однак не залишивши мене, поцікавився Амін, допоки його брат з посмішкою спостерігав за нами. Він завжди вважав себе старшим, завжди наглядав за нами, за що отримав похвальне ставлення від мого батька. А це багато чого вартувало. Отримати прихильність ватажка, означало бути ближчим до нього. Хоча здавалося, куди вже ближче? 

Адже, ближчим був тільки Він. Ілон. Таким серйозним був та зібраним, коли вони вирішували питання, які стосувались безпеки зграї.  Він не помічав, але вся моя увага в такі моменти була прикута лише до нього одного.

— Я думала ви вже давно приготували подарунок, — глузуючи з нього, зі здивуванням відповіла.

— Ми приготували, — запевнив мене прагматичний Тимур і подивився так дивно. 

Я стала ловити його довгі погляди на собі останнім часом. Бувало він “зависав” спостерігаючи за мною. В такі моменти мені завжди ставало незручно, хотілось вкритись, або ще гірше сховатись.

Сховатись в обіймах того, з ким мені завжди було спокійно, з ким я відчувала себе ніби вдома. 

Хоча він рідко став мене обіймати. Я помітила, що це трапилось тоді, коли мені виповнилося шістнадцять і в мене почався перший в житті період. Він тоді перший відчув щось недобре. 

Саме тоді почав частіше зникати зі зграї й всі наші розмови зводились до простих люб’язностей. Невже йому було бридко зі мною спілкуватись?

— Алія, серденько, ти не могла б мені допомогти? — крикнула мені мама, яка через свій вже великий живіт не могла підняти коробку з прикрасами. Вона б не покликала мене, не відірвала б мене від розмови з ледь не єдиними моїми справжніми друзями, якби в полі її зору був батько або ж дядь… Ілон. 

— Біжу, — крикнула їй у відповідь і  вже на ходу прощалась з альфами. — До вечора.

— До вечора, — в унісон мовили мені дві однакові мордочки з посмішкою.

— Знову пробували в тебе розуму? — помічаючи мою легку посмішку, запитала мама. Вона, як ніхто інший знала якими діставучими були ці два урагани. Батько, коли ми ще були малими, неодноразово лагодив меблі в будинку після їхніх, а потім вже і наших спільних ігор.

— Тільки Амін, — видихнула я. — Тимур всіляко його стримував. Виступав медіатором, якщо так можна сказати.

— Хороший хлопець, — підморгнула мені мама. — Була б я хоч на трошки молодшою… Точно б кинула на нього око.

— Ти хоч при батькові такого не казала? — засміялась я. — Він би тобі показав молодшу. І інших альф.

Вона мрійливо прикрила очі погладжуючи живіт, де ріс мій майбутній брат. Омріяний альфа. Принаймні з маминих слів, бо ніхто до народження дитини не міг сказати точно.

— О, він таки показав, — протягнула вона.

— Не хочу нічого про це знати, — вказуючи на її живіт, сказала я. 

— Рано чи пізно тобі теж доведеться пройти через це. Тоді, коли і в тебе з'явиться альфа. Оглядини вже зовсім скоро, — спокійно вже звернулась вона до мене, хапаючи за плече. Таким чином вона прохала  мене не спішити.

— Я б воліла взяти участь в них якомога пізніше.

Мама зупинилась, дивлячись на мене з розумінням. Я знала їхню з батьком історію кохання, яке народилось з ненависті. Ніхто, звісно, не розповідав про все в деталях. Все, що я знала, було лише уривками їхньої історії. Мама не хотіла, аби моя думка щодо інших членів нашої зграї змінилась. Але я розуміла її мовчазний підтекст. Щоб не змінилась моя думка про батька. Мені не хотілось проходити той же самий шлях. Тим паче зараз, коли була реальна можливість потрапити в руки альфи, котрого моє серце не обирало.

Потрапити в руки чужого альфи, коли той, хто хвилював моє дівоче серце був поруч. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше