Дідько та Чорт

     Ніс якось Чорт бутль горілки. Довго ніс: аж від Москви. Величезний бутль. І важкий, цур йому! Аж спина тріщить і копита відвалюються.

     От і підійшов до старенького села із кумедною назвою Лохмате. Час там ніби зупинився: ні тобі величезних котеджів, ні телефонних вишок та інших прибамбасів для тих... гадів, чи як їх там звуть? Лише невеличкі хатки, що тулилися одна біля одної, мов  замерзлі горобці, і старий цвинтар, що сховався серед заростей осоту. Чортяка досвід зустрічей з селянами мав не вельми приємний, тому передбачливо пішов обхідним шляхом: через цвинтар.

     Іде і бачить: під старим трухлявим дубом сидить якесь предивне створіння. Заросле, мов те поле бур'яном, тільки червоні очі палахкотять! Сидить і люльку з людського черепа викурює. 

     Підійшов Чорт до нього і спитав:

    — Хто ти?

    — Дідько,— відповів той, не покидаючи свого заняття.

     — Тю, так ти що, наш?!— очманів Нечистий,— А де ж роги?— і хотів уже був обмацати тому голову, проте не наважився, зустрівши повний скепсису погляд охоронця кладовища.

     — Е, ні, Чортяко, ти не плутай!— заперечив Дідько,— Ми з тобою зовсім різні, хай би хто що не казав. От ти, наприклад, нащо цей бутль несеш?

      — Контрабандою несу. Збираюся смертним продати. І грошей зароблю, і на гріхи людські подивлюся,— гордо відповів Чорт,— А от чим займаєшся ти?

       Дідько посміхнувся:

  — Я село охороняю від різної нечисті. Люди на цвинтар ходити не бояться і мені навіть дякують.

— Пхе, подумаєш, охоронець! Який тобі з тої подяки зиск?

      А Дідько йому на це:

  — В цьому між нами і різниця: хай ми обоє нечисті, але я з людьми дружу, а ти, навпаки, грішити їх змушуєш. А тепер іди, куди йшов, бо тут хрестів багато. Ще погано стане.

     „Тю! Дивний якийсь”,— подумав Чорт і почвалав із бутлем через ліс...