Не святковий передсвятковий день

День був важкий. Дуже важкий. Здавалося, що повітря стало густим, майже неможливо було його вдихнути…

Похорон пройшов на межі. На межі між втратою свідомості та апатії. Межа була настільки тонка, що хтось падав, втрачаючи свідомість, а хтось стояв з потупленим поглядом… Дружина загиблого була зелено-сірого кольору, через такий неприродній колір здавалося, що шкіра була штучна. Все завмерло навколо, під час відспіву стояла гробова тиша, ворухнутися ніхто не смів – настільки відчувалась напруга, навіть у повітрі. На самому кладовищі було важко, не тільки морально, а й фізично… Зима… всюди сніг, вітер піднявся сильний і мокрий… Вологість була настільки відчутна, що дихати було неможливо – ніздрі склеювались на морозі при вдиханні… Ніхто не плакав, всі переживали трагедію всередині…

А от на поминках… Найважче було на поминках. Вкінці залу стояв величезний портрет молодого усміхненого хлопця, в чорній рамці та з чорною стрічкою в нижньому правому куті… Він завжди був усміхнений, навіть спірні питання завжди вирішував з позитивним налаштуванням. Під портретом, на підлозі, стояла ваза з білими величезними калами. По обидва боки від портрету стояли піали з піском із увіткнутими в них запаленими свічками. Без сліз дивитися на це було неможливо… Ті, хто не плакав, голосно і важко видихали, побачивши такий трагічний натюрморт…

Згадуючи Олега, а всім було що згадати, дивилися на портрет, а потім на дружину Олену. Важкість події перекривала здатність говорити. Молодих втрачати найважче, особливо так раптово. Настільки неочікувано й безглуздо! Слизька дорога…

Розуміючи всю трагедію та важкість втрати, Христя довго не сиділа на поминках. Вона ніколи не розуміла тих, хто з упованням виголошував поминальні тости й перетворював сумне дійство на балаган… Родині й так важко, навіщо все посилювати нажиранням і п’яними витівками!

Виразивши свої співчуття родині й попрощавшись, пішла додому. Настрою на громадський транспорт чи таксі не було. Хотіла пішки йти, іти та думати. Ні про щось конкретне… Думати про буття, про плинність життя, про навколишнє.

Небо наче плакало – йшов мокрий дощ, гарний пухнастий сніг перетворювався на болото. Морозу взагалі не відчувалося, мабуть плюсова температура чи нульова. Не дивлячись на те, що завтра кінець року – пахло весною. Дивно…

Обабіч дороги включалися ліхтарі. Темніло швидко. Машини, проїжджаючи повз тротуар, забризкували його щойно утвореним болотом. Все було мокре: дорога, хідник, лавочки, люди, що стрімголов пробігали повз... Світло від ліхтаря тільки підкреслювало дощ, який вже повністю переміг сніг…

Христя йшла повільно, дивлячись на все, що відбувається. Святково прибране до Нового року місто не навіювало відчуття свята. Не тільки через сьогоднішню подію… Який Новий рік без снігу?! Знову погода вирішила самостійно, не враховуючи ані календарного символізму, ані бажань пересічного люду.

За всі тридцять п’ять років її життя, єдиний раз був нормальний сніжний вечір перед новим роком, – коли Костіку не було й року. Це був його перший Новий рік. Того дня сніг сипав із самого ранку. Вітер то піднімався, то стихав до штилю. Мороз весь день тримався під тридцять градусів. З дахів звисали величезні бурульки, адже до того дня майже два тижня була не по зимньому весняна погода: сонечко, температура повітря до плюс п’яти. А тут раптом шарахнув мороз. За вікном їхньої кімнати бурулька висіла з даху аж до землі, товщиною була наче з пів вікна…

До вечора вітер стих, але сніг не зупинявся. Новий рік вони зустрічали родиною, тож їхати треба було в гості. Але снігу навалило стільки, що жодної машини не було видно. Та й Алекс не хотів ризикувати їхати в такий сніг. Вони вирішили йти пішки, а маленького Костіка, укутавши, везти на санчатах. Кучугури, місцями, досягали поясу… За день вже утворилися стежки, протоптані тими, хто з самого ранку кудись поспішав. По цим стежкам і вирішили батьки везти санчата в гості, на зустріч Нового року з родичами…

Цього ж останнього дня грудня, перед самим Новим роком, було тепло. Ані морозу, ані снігу. Настрій був зовсім не святковий. Думки в голову лізли найрізноманітніші, але жодної веселої. А сьогодні свято. Треба взяти себе в руки та не давати приводу дітям розпитувати про причину серйозності настрою мами.

Зупинившись біля вбраної синьо-білими кульками ялинки на головній площі міста, Христя почала намагатися просочитися святковим настроєм оточуючих її людей. Навколо бігали діти, весело покрикуючи та попискуючи, з’їжджали з великої гірки, випрошували в батьків всілякі солодощі та смаколики. Дорослі фотографували свою малечу з ялинкою на фоні, фотографувалися самі, частувалися всілякими напоями та вуличною їжею. Студенти, перевдягнені в костюми традиційних героїв свята, що наближається, корчили пики та чіплялися до перехожих. Хлопці, в основному, були перевдягнені в Снігурочку, мало хто з них був Сантою чи Дідом Морозом. Дівчата, майже всі, були одягнені в жіночу варіацію Санта Клауса, декілька все ж наважилися вдягнутися в чоловічий образ, з бородою. Було досить жваво та весело. Коли стало зовсім темно, на ялинці загорілися вогники у вигляді свічок. Молодь голосно закричала від радості, Христя зрозуміла, що треба поспішити додому. Треба швиденько збиратися та їхати в гості до родичей, разом зустрічати Новий рік! Діти чекали цього свята не менше, ніж власного дня народження – не можна їх розчарувати! Не можна навіювати їм сум дорослого життя! Ще зарано! Нехай ще хоч трохи побудуть максимально дітьми, зануреними в дитинство!