Повернення

– Приїхали! – почула й відкрила очі Христя.

Розрахувавшись з водієм, взяла пакунки з подарунками й вийшла з машини. На вулиці в них знову не горіли ліхтарі. Було настільки темно, що чітко проглядалися зірки на небі. Для зими зоряне небо було рідкістю, та ще й у місті. Таке везіння обіцяло чудовий вечір!

Білий сніг, обабіч розчищеної стежки, контрастував з темним простором довкола. В будинку світилися вікна, всі вдома. Дуже дивне відчуття – повертатися додому самій, коли діти та чоловік вдома.

Над ганку, під піддашком, загорілась лампочка. Мабуть чоловік збирався вийти перекурити. Він завжди вмикав на ганку світло, навіть вночі, коли виходив на перекур. Сідав навприсядки та дивився в нічне небо. Мабуть про щось думав, а може просто відпочивав, занурюючись у самого себе.

Спостерігаючи за постаттю свого коханого чоловіка та за яскраво червоним вогником цигарки, Христя розуміла, що мало часу приділяє йому. Але так склалися обставини, що зараз їй необхідно приділити час собі, своїй меті. Чоловік все розуміє. Чи зрозуміє з часом. А зараз він мовчки залишався з дітьми та чекав, коли вона повернеться додому.

Докуривши, Алекс зайшов назад у будинок, зачинивши на два оберти замок. Згасло світло на ганку, слідом і в коридорі вікно стало теж темним. Два вікна, що світилися на фасаді будинку, нагадували мордочку. Тільки не дуже було зрозуміло: посміхається вона чи ні. Виглядало, наче будинок замислився над чимось. Можливо навіть над майбутнім мешканців, що проживали всередині.

Дерево, що росло перед спальнею, колихало своїми гілками, довгими голими гілками, ховаючи за собою світло з вікна. Здавалося, що будинок підморгує. А це вселяло надію на позитивне майбутнє.

Відкривши хвіртку, Христя зайшла на подвір’я. сусідній собака гавканням відреагував на легенький скрип і сніжний хруст. На ганку знову з’явилося світло, вікно коридору стало світлим. Відкрилися двері, на порозі з’явився Алекс. В куртці, поверх футболки, та спортивних штанах і тапках. Такий домашній. Він парував теплом.

– Христя?! – вдивляючись у темний двір, спитав чоловік.

– Так, Алексе, це я! – відповіла загулявши дружина та попрямувала, прискорюючи кроки, до ганку.

– Ти де була стільки?! – з батьківською суворістю спитав він.

– Ходила по магазинам! – з посмішкою відповіла, піднімаючись по сходам Христя.

– Дивно! Дуже дивно. На тебе це не дуже схоже… – наче розчаровано відповів Алекс, відсторонюючись від обіймів… – Заходь…

Христя ввійшла до будинку, такого теплого і рідного. Поставила пакунки подалі, щоб ніхто не знайшов подарунки раніше зазначеного часу. Подивилась услід чоловіка, який вперше за довге спільне сімейне життя не зрадів їх зустрічі. Він завжди радів, навіть якщо просто виходив у магазин. Завжди обіймав і цілував, при кожній зустрічі. Навіть коли вона виходила зі спальні та йшла на кухню готувати каву, то, зайшовши туди, він завжди цілував. Цілував щораз, проходячи повз свою дружину, цілував і обіймав. А тут. Її не було майже весь день, вони не бачились із самого ранку. Вона повернулась ввечері, не пізно, але вже затемна. А він відсторонився від неї. Не поцілував, не захотів обійняти…

Роззувшись і знявши верхній одяг, Христя увійшла до вітальні. Чоловік сидів на дивані, дивився якійсь фільм. Діти сиділи поруч, на килимі, та гралися в настільну гру, по черзі кидаючи кубик. Повернувши голову в бік дверей, що відчинилися, діти глянули на маму, потім один на одного та продовжили грати далі.

– Привіт, дорогенькі! – з посмішкою сказала Христя.

– Ага, привіт. – озвався Костік.

– І тобі. – відповіла Сашка, не піднімаючи очей від ігрового поля.

Неприємне відчуття залоскотало всередині. В горлі наростав ком, що наче придушував і перекривав спокійне дихання. Ще раз глянувши на чоловіка та дітей, вийшла з кімнати та попрямувала на кухню.

Запаливши конфорку та поставивши на неї чайник з водою, Христя відчула сльозу, яка тихесенько котилась вниз по лівій щоці. Підійшовши до вікна, довго дивилась в нікуди. Закипаючий чайник наче стрільнув, пробудивши від ступору.

Сполоснувши окропом заварник, насипала всередину заварку. Чекаючи, поки чорний чай, а точніше листя чорного чаю, завариться, – помила лимон і тоненькими скибочками нарізала на тарілку.

Прабабуся з дитинства її вчила, що лимон треба нарізати тоненькими скибочками. Нарізати весь. Пити з чаєм взимку стільки шматочків, скільки хочеться. А потім, щоб не зіпсувався лимон, що залишився, – пересипати цукром і прибрати в баночку та в холодильних. Це була наче традиція, що пов’язувала Христю з дитинством. З тою частиною дитинства, коли прабабуся була ще жива. Коли лимони були в дефіциті. Коли цінувалися поради рідних. Цей лимон, нарізаний тоненькими скибочками, був наче ниточкою в минуле безтурботне дитяче життя, коли все сприймалося набагато простіше, а образи забувалися в секунду. Тьфу, та й все…

Підготувавши все для чаювання, попередньо виклавши печиво на блюдо та поруч поклавши цукерки, Христя покликала дітей і чоловіка до столу. Сіла на своє звичне місце, спиною до дверей і обличчям до вікна. Випивши першу чашку чаю з двома шматочками лимону, вона ще раз голосно покликала домочадців. Але ніхто не йшов. «Може не чують…», – з надією подумала ображена ігноруванням мама. «Це не може бути бойкот!», – запевнювала й надалі себе.

Вставши й відкривши двері з кухні, крикнула голосно, на весь коридор:

– Ідіть пити чай! Вже давно все готово! Печиво та цукерки на столі!

Відповіді не було. Але секунд за тридцять почулося дитяче тупотіння, двері відчинилися й показалися розпатлані бешкетники. Вони точно б ніколи не відмовились від чаю з печивом, а тим більше з цукерками. «Чай с частуваннями», – як називала його Сашка.