Очікування

Сьогодні буде важливий день – день зустрічі з читачами. Презентація книги. Моторошне відчуття ніяк не покидало. Чи то від страху перед аудиторією, перед публічним виступом. Чи то інтуїтивне попередження про щось неприємне, що може статися.

Страх перед аудиторією в неї з’явився в підлітковому віці, після розлучення батьків. Саме тоді вона перетворилася із впевненої бунтарки в само закльовану дівчинку. Вона довго не могла зрозуміти, чому батьки, її батьки, розвелися. Вони завжди та всюди були разом. Жодного свята вони не відвідали поодинці. Якщо один не міг, чи через роботу, чи через стан здоров’я, – не йшов і другий. Завжди трималися за руку, батько подавав матері верхній одяг і, обіймаючи, допомагав його надівати. Ніхто й ніколи б не міг подумати, що ця пара колись може розлучитись. Вони не піднімали голос один на одного ні при яких обставинах, діти ніколи не чули їхніх сварок. Ідеальна родина, найщасливіша пара – вважали пересічні та знайомі. Але як казав класик: Всі щасливі сім’ї схожі між собою, а кожна нещаслива родина нещасливо по-своєму. Як виявилось трошки пізніше, коли вщент розбився кришталевий замок Христіної родини, навіть у неї в родинній шафі ховалися скелети, що були вкриті товстим шаром не тільки пилу, а й павутиння. Розлучення було настільки неочікуваним, в першу чергу для дівчинки підлітка, що вона почала себе відчувати винною в цьому розлученні. Особливо після того, як усі родичі тільки критикували її особисто та її поведінку в цей важкий для неї період, пред’являли претензії та жаліли себе, а не дитину, що страждає від розлучення батьків… Ось тоді то з дівчинки, яка постійно виступала перед публікою на всіляких заходах і утворилась ця, невпевнена ні в собі, ні в своїх можливостях, дівчина. Дівчина, яку ще довго попрікатимуть її особистим горем родичі, які так і не зрозуміли важкості свого внеску в її самопоїдання тим, що замість підтримки підлітка, вони оточили та обдарували критикою та невдоволенням.

Якщо випити каву, тремор голосу й рук може лишень збільшитись. Якщо випити заспокійливе чи м’ятний чай, може затягнути на сон. Що ж робити…

Стоячи перед дзеркалом у брючному костюмі, Христя то посміхалася сама собі, то робила дуже серйозне обличчя. Ніяк не могла визначитися, з яким виразом обличчя найкраще їй буде вийти до читачів її книги.

«Чому в брючному костюмі?» – хтось всередині спитав. «Це ж не нарада! Можливо краще надіти в’язане шерстяне плаття? І тепло, і комфортно, і не так суворо!» – наче вмовляв голос зсередини. «Дійсно, в ньому буде якось більш затишно, наче в колі друзів. Можливо й страх відступить».

Христя підійшла до шафи, діставши своє улюблене зимове плаття, в’язане великими косами, кольору кави з молоком, – прижала його до щоки. «Як я раніше не додумалась, що краще надіти його! А не виглядати наче директор фірми на творчій презентації жіночого роману!», – посміхнувшись, пішла надягати своє заспокійливе вбрання. В ньому, в будь-якій ситуації, вона почувалася наче загорнута в вовняне покривало, в яке в далекому дитинстві її загортала прабабуся довгими зимовими вечорами й читала казку про хитру лисичку.

Розпустивши волосся, що першочергово було зібрано в пучок, Христя відчула полегшення десь всередині себе, що наче тепла морська хвиля, розтеклося по всьому тілу. Видихнувши й піднявши очі в дзеркало, вона побачила у відображенні гарну струнку молоду жінку, з довгим хвилястим каштановим волоссям. Зелені очі відтінялися кольором плаття та волосся, ще більше ставав помітним їх вузький розріз. Скули, що завжди кидалися в очі оточуючим людям, зараз гарно підкреслювалися великими хвилями волосся, що розсипалося по плечах, відблискуючи коньячним відтінком на світлі. Посміхнувшись собі, показала гордість усієї своєї зовнішності – ямочки на щічках, як у сина. Чи то у сина, як у неї.

В свої тридцять п’ять, вона виглядала не більше двадцяти п’яти років. І це не вона себе в цьому завірила, це говорили всі навкруги. Особливо дивувалися незнайомі, як дізнавалися про її вік – частіше це бувало в громадському транспорті, коли син голосно називав її мамою та частина пересічного люду оберталася. Деякі не стримували подиву й коментували, типу така молода мама й такий дорослий син. Чи то на фоні Костіка Христя виглядала молодше, адже він ще з груднічкового періоду був крупніше свого віку, отже й здавався старшим. Чи то вона дійсно виглядала набагато молодшою за свій вік. Можливо й те, що вона майже не користувалася декоративною косметикою, але постійно робила кремові маски для обличчя та шкіри рук і шиї, – давало про себе знати…

Нарешті заспокоївшись і відчувши себе впевнено, гарна молода письменниця, а саме так вона себе зараз відчувала, попрямувала до коридору – вдягатися та викликати таксі, щоб точно цього разу нікуди не спізнитися й вчасно, а краще заздалегідь, дістатися місця запланованої довгоочікуваної зустрічі з читачами.

Надівши пуховик і завернувшись у величезний шарф, видихнула та ще раз глянула на себе в дзеркало. «Ти зможеш! Ти чудова! Ти молодець!», – наче мантру декілька разів повторила собі Христя й вийшла у чарівний засніжений вечір.

Надворі була завмерла тиша, наче очікувала чогось надзвичайного, чогось такого, якого досі не було. Ставши черевиком на засніжене подвір’я, вона перервала тишу хрустом снігу під ногами. Насолоджуючись цим чудовим мелодійним морозним звуком, улюблениця вузького, але такого бажаного, кола читачів підійшла до таксі. Воно як раз під’їхало до воріт і готове було вести її на зустріч із її світлим і таким омріяним майбутнім. Тож вперед!