Нежданчик

Вечір закінчувався дуже складно. У вухах шуміло, очі боліли, можливо наче горіли. Між бровами, десь зсередини, дуже чесалося. Хотілося взяти дерев’яну шпажку, для приготування маршмелоу чи домашнього шашлику в духовці, – й почесати через ніздрю.

Чихнувши тричі поспіль, Христя глянула на годинник. Маленька стрілка з великою створювали прямий кут і вказували на час вкладання дітей спати. Але зовсім сил на це не було.

– Синулька! – ледь чутно викрикнула втомлена, можливо й вже захворівши, мама.

– Синуля! – ще раз, трошки голосніше крикнула, але відразу пожаліла. Праве вухо відповіло пострілом, що віддався в скроні.

– Зараз! – почулося зі сторони дитячих кімнат. – зачекай хвильку, мам!

Повторивши троїчний чих і потягнувшись за серветками, рекордсменка з чихання зрозуміла, що приплила. «Буде мені й зустріч із редактором, буде й зустріч із читачами!», – взявши термометр зміряти температуру, насупилась сама на себе. «В мене три дні, – привести себе до ладу! Хоча б до купки зібратися!», – наче дала собі вказівку, пробубніла Христя.

По коридору почулося шаркання. «Знову Костік ноги волочить за собою, наче дідок! Скільки ж разів йому робити зауваження, поки він не почне сам звертати на це увагу?!», – обурилась на сина, але знову наголосити на підніманні ніг не було не сил, не бажання, – настільки ватною вона себе почувала.

– Ти щось хотіла, мам? – спитав, увійшовши до кімнати, синок із розтріпаним волоссям, що найбільш скуйовдилось у потиличній зоні й виглядало наче гніздо маленької пташки. – Кликала мене?

– Так, синку. Розчешись, будь ласка, та йдіть із сестрою митися перед сном. Вже час вкладатися. – Майже пошепки й дуже повільно проінструктувала сина, боячись говорити голосніше через закладення вух.

– Справитесь без мене? – посміхаючись через силу, але щиро спитала й обійняла на ніч сина. – Щось я погано себе почуваю, піду ляжу. Й не дочекавшись відповіді, на ватних ногах потопала до спальні.

Ранок розпочався важче, ніж закінчувався вечір. Крім учорашніх симптомів, додався ще гул чи то в готові, чи то у вухах. Слабкість рук і повік – очі тупо відмовлялися нормально відкриватися. Відчуття було таке, наче всередині окріп, а поверх шкіри – крижаний душ. З носа та очей текло, наче кран хтось відкрив і забув закрити. Ноги викручувало, наче на середньовічній дибі.

Ледве вставши та з величезними зусиллями діставшись до кухні, Христя розуміла, що навряд чи зможе привести себе до ладу за три дні. А як раз через три дні вони домовилися зустрітися з редактором для обговорення зустрічі з читачами, щодо презентації її першої, такої очікуваної, книги. І тут таке.

Так, їй поталанило вчора, що вона не запізнилась на зустріч. Зустріч просто відмінилась через погодні умови – снігом за ніч так замело, що жодні комунальні служби не були до цього готові. Ті, хто живе за межею центральної частини міста, не говорячи за тих, хто живе на околиці чи в приватному секторі, – просто не змогли виїхати до центру чи дістатися будь-якої іншої частини міста. Зустріч відмінилась, хоча Христя про це й не знала, через загублений телефон і свої пригоди серед хурделиці. Точніше перенеслась на декілька днів, до стабілізації погодних умов.

Погодні умови ще не покращились, снігу навалило стільки, що навіть сусідська старушка ще в дитинстві останній раз пам’ятала такий сніг. Дерев взагалі не було видно, настільки вони були обліплені снігом і закутані хуртовиною.

За вікном майже ніхто не проходив, тільки де-не-де виднілися кольорові фігури, що віддалено нагадували закутаних людей. Машин взагалі не було чутно. Подекуди чувся гул автобуса та тріск тролейбуса, але настільки рідко, що було зрозуміло – навряд чи був на них великий ажіотаж, тому їх і запустили в меншій кількості на маршрут.

Вітер завивав у димоходах, посвистував у вентиляційних щілинах – утворювалась така собі зимова мелодія, наче саундтрек у фільма. Закипаючи, чайник почав підсвистувати вже звучній мелодії хуртовинних музик і настрій налаштовувався на якійсь романтично містичний лад.

Підтанцьовуючи, сніжинки кружляли в хаотичному порядку й ніяк не лягали на землю, постійно підхоплені своїм партнером вітром, що закружляв їх у бурхливому танку. З кожною хвилиною сніжинок ставало все більше. Розмір у них був настільки різний, що неможливо було розгледіти хоча б декілька однієї величини.

А вітер все приносив нових танцівниць звідкись, з неба падали новенькі. Й з часом, крім хаотичного танцю завірюхи, нічого не стало видно. Музика вітру затихла й тільки снігова стіна спокійно спадала за вікном. Велично, наче сама сніжна королева керувала всім процесом.

Зробивши собі каву та, по дорозі до спальні, стуком у двері розбудивши дітей, Христя налаштувалась на проведення хворобливого дня в ліжку зі своєю відредагованою та вже, навіть, надрукованою книжкою. Прийшов час відчути себе з того боку, з боку читача. Прочитати її від корки до корки, з філіжанкою кави, повністю й відчути себе частиною роману, а не автором. Бути частиною усього того дійства зсередини, частиною надрукованого світу, – так вона краще зможе зрозуміти своїх читачів. Більше зможе перейнятися атмосферою майбутньої зустрічі з ними.