Невдачка

Сон все не йшов. За вікном тихенько падав сніг: великій, білий, лопатий. Вітру взагалі не було. Здавалось, що сніжинки танцюють віденський вальс перед приземленням на вже сформовану сніжну сцену.

Через стінку, в сусідньому дворі, доносився легкий хруст, комусь і там не спалось. Хтось ходив по снігу, що щойно випав. Зима цього року була пізня, але на диво сніжна.

Десь з далеку доносився собачий лай, що переходив у моторошне завивання. Сусідські собаки підхоплювали його й в усіх боків, перекатом, чувся собачий лай із завиваннями. «Моторошно, жуть!», – подумала Христя. «Сподіваюсь, що це не означає нічого, а просто перемовини нудьгуючих собак у сніжну ніч!».

День мав бути важким. Зустріч із редактором, обговорення майбутньої зустрічі з читачами. Нервова напруга не давала не те що спати, – лежати спокійно було неможливо. Ноги викручувало в різні боки, уздовж хребта наче натягнули гітарну струну й час від часу бринькали нею.

В голові паморочилося, навіть лежачи. Таргани й метелики, поселенці мозку й думок, позавмирали. Замість них активну позицію прийняли мурахи, що бігали в різні боки й розтягували думки зі звичних місць зовсім в інших напрямках .

Всередині, де має бути серце, був великий будильник, такий старовинний – на ніжках із великими дзвіночками та молоточком зверху, що голосно тікав кожну свою секунду й подзенькував при зміщені хвилинної стрілки кожен раз, як проходила хвилина. Не кажучи вже про годинникову, яка по завершенню години видавала не тільки подзенькування, а й глухе «тик» і навіть щось схоже на легку вібрацію. Щосекундно здавалось, що за мить воно як задзеленчить! Як почне скакати по грудній клітині й битися об легені, не маючи простору для активного проскакування вздовж поверхні!

Десь там, де має бути діафрагма, було відчуття порожнечі, що заповнювалася хуртовиною, після кожного направленого руху внутрішньочерепних мурах. Як із усім цим можна заснути? Аж ніяк…

Провалившись у сон, Христя зрозуміла, що проспала й може не встигнути на зустріч. Найбільше вона терпіти не могла, коли хтось спізнювався. Тим більше не дозволяла цього собі! Швидко вставши й миттєво зібравшись, вона заскочила в кімнату сина:

– Не забудьте вмитися й поснідати! Нагодуєш сестру! Одягнете те, що й вчора. Люблю вас! Я побігла!  – зачинила й тут же відчинила назад двері. – До речі, скажеш татові, що кава на столі, поруч із обідом на роботу. Цьомки.

Зачинивши, цього разу точно, двері, Христя побігла на зустріч із редактором. Але з першого разу двері відчинити на вулицю їй не вдалося. Снігу за ніч нападало стільки, що він собою підпер двері. А ганок з-під нього просто не було видно. «От тобі й на!», – подумала й з силою надавила на двері. Вони відчинилися, звичайно, після другої-третьої спроби навалення на них усією масою. Але відкрилися настільки незначно, що вислизнути на вулицю вдалося лише боком і то, з зусиллями пропхнутися. Благо, що худоба дозволила це зробити, навіть з урахуванням пуховика.

Сходів ганку взагалі не було видно, по пам’яті орієнтуючись на їхнє розташування, Христя почала пересуватися вглиб снігових кучугурі. Дві сходинки позаду, залишилась ще одна й земля. Хоча яка там земля. Завали снігу.

Дорога через подвір’я ніколи не забирала стільки часу, як зараз – у цей сніжний, завалений снігом, ранок. Ще й коли вона проспала й дуже поспішає. Попереду її очі кула ще одна перепона – хвіртка. Добре, що вона відкривається від себе, що на неї можна навалитися так само, як на вхідні двері і, можливо, вона відчинеться.

Добравшись до обледенілої хвіртки, Христя вже налаштувалась всім тілом у зимовому обмундируванні натертися на неї, як раптом її хтось відкрив і паруюча дракониха, інакше її не назвеш – уявіть, червоне обличчя, пар виривається с обох ніздрів, чорний блискучий пуховик до потилиці, – хіба не дракониха? Так от…

Як раптом, хтось відкрив хвіртку і паруюча дракониха як чебурахнеться в замет, що сформувався від прибирання з-під воріт. Ледве стримуючи регіт, бо те що виривалось сміхом не назвеш, отой хтось простягнув руку й намагався підняти впавшу Христю. Але набундючена, вона не помітила цього галантного жесту й сповзаючи з кучугуру, встала на карачки й поповзла до найближчого дерева. Піднімаючись по ньому, з-за спини почула дикий регіт, що перебивався вибаченнями й продовжувався далі.

Зібравши волю в кулак, не обертаючись, продовжила свій шлях на зустріч із редактором. Хідник був неочищений, була стежка, протоптана ногами тих, хто встав набагато раніше й ходив тут. Дороги були заметені снігом. «Знову комунальні служби не готові до таких заметів, як і кожного року, не дивлячись що вже пізній грудень!», – із посмішкою подумала Христя й озирнулась навкруги. Машин майже не було. Поодинокі пішоходи пробиралися крізь неочищені кучугури снігу, кудись поспішаючи. Маршруток не було видно, як і тролейбусів. «Приплили! Як же ж добиратися?», – замислилась Христя й глянула на годинник. «Ого! Сподіваюся, що редактор теж у подібній ситуації й не лише я запізнюсь на зустріч!».

Добравшись до зупинки, по коліно в снігу, радувало єдине – що не було вітру! Тоді б ніякий редактор не змусив її в таку погоду пертися на вулицю!

Маршрутка приповзла хвилин за десять очікування. Була розмальована морозними малюнками й парувала, наче киплячий чайник. Двері неохоче відчинилися… й, на диво, вона була напівпуста. Видершись по слизьким сходам до салону, Христя стягнула з голови капюшон і відчула, що щоки замерзли. Передавши за проїзд і всівшись біля вікна, вона, як в дитинстві, почала відшкрябувати нігтиком замерзлу кригу з вікна, хукати на нього та знову шкрябати. Звільнивши шматочок скла від льодового малюнку й побачивши вулицю, спокійно всілась і почала спостерігати за маршрутом, що наближав її на довгоочікувану зустріч.