Самостійний ранок

Щось виправляти, завжди, дуже важко. Простіше зробити наново. Але буває необхідність зробити виправлення. Робота над помилками, чого б вона не стосувалася, завжди викликає суперечливі почуття. З одного боку треба прийняти свою помилку й виправити її, а з іншого – не гризти себе за здіяне не так чи не те, за прийняте рішення.

Христя весь ранок провела з роздруківкою та ручкою, виправляючи вже написану, але ще не надруковану, книгу, враховуючи зауваження та побажання редакції. Здавалося, що час тягнувся, наче засохла жувальна гумка, – дуже повільно та з великими зусиллями. Думаючи над кожним словом, над кожним оборотом, вона не помітила настання часу сніданку.

Діти, помітивши відсутність і самозаглиблення мами, самостійно запарили собі в мікрохвильовці кашу, попередньо заливши вівсянку молоком. Понасипали собі майже по пів пачки кукурудзяних пластівців, замість цукру. Та із великою насолодою поз’їдали зроблене – самі ж робили. Самостійно! Адже немає нічого смачнішого, ніж зроблене своїми руками та, тим більше, без зауважень і коментарів із боку дорослих.

Поївши, та, буквально, вилизавши тарілки, діти повскакували з-за столу.

– Маааамаа! Мааам! – доносилося з кухні й наближалося, разом із тупотінням.

– Мааам! Ми поїли! – в унісон закричали й увірвалися в спальню двоє замурзаних малюків.

– Молодці, йдіть пограйте. Не забудьте вмитися. – Не відриваючись від тексту, відповіла мама, посміхнувшись малечі.

– Ну мааам, а як же ж чай із печивом? – в один голос прокричали діти, понадувавши губи.

– Ага, зараз. – Відповіла Христя, все ще не піднімаючи на свої чада очі. – Пограйте поки що.

Діти повільно, з опущеними головами, поплелися до кімнати. набундюжилися. Хіба можна поспорити з мамою, яка перетворилася на мугикаючу та угукаючу завалу з паперів і ковдри. Вони щось придумають, чим себе зайняти. Тільки б мама знову стала мамою.

Просидівши майже до обіду, Христя оговталась від занурення до світу редагування тільки після голосного лаю за вікном. Сісудські собаки, у дворі через стінку спальні, завжди голосно лаяли та вили, після пролітання над будинком літака. Щось для них в цьому було нестерпно лячне для них. «Ого, це яка вже година?», – озирнулась по сторонам і, побачивши яка година, вскочила на ліжку на ноги, зістрибнула на підлогу та стрімголов побігла по коридору до кухні.

«Де діти?», – налякано спитала сама в себе й побігла до дитячих кімнат.

– О! Ви тут! – видихнула, наче пробігла кілометрову дистанцію.

– Ого, ви тут наробили. – аж відкрила рот від подиву.

Кімната була систематично та організовано закладена іграшками: на підлозі покачувався дерев’яний коник гойдалка, поруч із ним стояв пластмасовий іграшковий мотоцикл і лежав великий гімнастичний м’яч; килим був завалений усіма, здається, машинками й ляльками, що знайшлися в усіх коробках і кошиках дитячих кімнат; крісла не було видно за завалом м’яких іграшок. Робочий стіл заліплений пластиліном і розмальований фарбами, так само як і шафа зі стіною поруч.

– Гарно, правда? – посміхаючись, спитала доня, витираючи фарбу з рук об біленьку піжамку.

– Ага! – тремтячим голосом і з нервовою посмішкою відповіла Христя.

– І я, дивись мама, що зробив! – посміхаючись показав синулька.

Придивившись, вона побачила аплікацію з вирізаних із книжок і журналів картинок, що знайшлися на журнальному столі біля комп’ютера.

– Хох, а хто це прибирати буде? –  єдине, що розбірливо змогла видавити з себе мама дітям.

– Ми, разом! – посміхаючись, відповіли малюки й натхненно продовжили займатися своїми справами.

«Сама винна!», – подумала Христя й пішла на кухню готувати обід. Вона ж, в першу чергу, мама! Необхідно терміново пригодувати їсти та нагодувати дітей! Там, на кухні, її зустріла підлога, засипана вівсянкою й кукурудзяними пластівцями. Стіл акуратно був замурзаний молоком і залишками вже готової каші. Але тарілки були настільки чистими, що вона навіть подумала, ненароком, що вони вимиті. «Ух ти!», – видихнула Христя. Й взялася за прибирання.

Не так вже й легко, виявляється, поєднувати дітозанурене материнство зі здійсненням і втіленням мрії. Невже так буде завжди, допоки вона не закінчить написання своєї книги?

Чи може настав час дорослішати дітям? І така постійна зайнятість мами тільки надихне їх на незалежність. Зробить їх більш самостійними – адже в інших мам діти більше роблять не тільки для себе, а й для молодших братика чи сестрички. А вона, як всі навколо давно вже наголошують, дуже розбалувала свою малечу й не дає їм розвиватися.

Можливо й справді, все, що не робиться – робиться задля найкращого майбутнього. Не спробуєш – не дізнаєшся! Час діяти!

Відмиваючи кухню від вранішнього самостійного дитячого приготування, Христя прийняла для себе рішення, що доведе розпочату справу до кінця. Треба показати приклад дітям і для себе впевнитись у своїх можливостях. Досить сумніватися в собі, досить ховатися за родиною!