Гроза

Весь день була сонячна погода. Сонце гріло так сильно, що навіть тінь не спасала від жари. Було дуже душно. Не зважаючи на прогноз Гідрометцентру, Христя знала, що вночі або на світанку буде дощ. Вона завжди його відчувала, незалежно від прогнозу погоди.

Ближче до вечора, коли прийшов час дітям пити по своїй вечірній чашці молока й дивитися переднічні мультики, – за вікном щось зашуміло. Визирнувши у вікно, Христя побачила водяну стіну, що перекрила собою весь огляд подвір’я, не кажучи вже про те, що за забором і далі. Анічогісінько не було видно!

Небо освічувалось блискавками то там, то тут. Забарвлювалося то в малиновий, то у фіолетовий, то у лавандовий, то у жовтий, а то й у білий кольори. Виблискувало то там, за потоком води, який взагалі не заважав розгледіти розгалуження яскравого блискавичного струму й забарвлене навколо нього небо. То блискало прямо перед вікном, що пробуджувало десь всередині той первинний тваринний страх, той звіриний страх перед блискавкою, за своє життя. Але захопливе видовище затримувало біля вікна й магнітом тягнуло руку до фіранки, щоб її відкрити й спостерігати надзвичайне дійство, спектакль з Природою у головній ролі.

Гриміло з надзвичайною силою, гуркіт грому доносився іноді дуже здалеку, а іноді наче гуркотіло прямо над головою, над самим будинком. Здавалося, наче епіцентром грози був дах їхнього будинку.

Всівшись поміж дітей, щоб їм було не так страшно, намагалась потішити та заспокоїти їх. Або може навіть відволікти від страшної, але захопливо гарної події за вікнами – Христя згадала, як колись, у подібних випадках, діяла її прабабуся.

Виблиснула блискавка, наче спалах фотоапарата:

– Рахуємо! – швидко сказала Христя дітям.

– Один! Два! Три! – голосно разом почали рахувати. Прогримів грім, голосно але десь там. З іншої сторони від хвіртки.

Прабабуся в дитинстві вчила, що гроза розповсюджується на таку відстань, як рахунок від блискавки до грому, поділений на три. Добре це пам’ятаючи з дитинства, адже саме завдяки таким вираховуванням гроза перетворювалась на забаву й переставала бути страшною, Христя розповіла про цю «гру» своїм дітям.

– Значить дивіться, ми дорахували до трьох. Щоб дізнатися, як задалеко від нас блискавка, треба ці три секунди, що ми нарахували, поділити на три. У нас виходить скільки?

– Один! – в один голос радісно викрикнула вже усміхнена малеча.

– Правильно! – з посмішкою відповіла мама. – Значить блискавка від нас знаходиться на відстані приблизно одного кілометру. Значить боятися немає чого! Домовились? – дітки активно, погоджуючись, замахали головами.

– Продовжимо гру?

– Тааак! – наче сидячи підстрибуючи, закричали малі.

Близько години все мерехтіло й гриміло навколо, з різних боків будинку. Але страшно зовсім не було. Вони голосно рахувати після кожної блискавки до грому. Ділили на три й сміялися. Записували ті цифри, що виходили ручкою на папері й обводили кольоровим маркером, щоб потім, коли прийде з роботи тато, показати наскільки далеко від них була гроза. Колір маркеру мав велике значення, адже зеленим вони домовилися визначала грім і блискавки, що ліворуч. А рожевим – той, що праворуч.

Гроза пройшла, змінивши страх на захоплення. Виглянувши за штору і побачивши залишковий дощ, Христя вмостилася зручніше й мовила:

– Так, нам зараз було весело. Адже ми спостерігали за грозою зсередини будинку, при зачинених вікнах і вимкненому світлі, навіть планшет із мультиками виключили. Але взагалі то гроза це стихія, що не керується ніким і нічим. Якщо вас застане гроза на вулиці, ні в якому разі не грайте в цю гру довго! Можна один раз порахувати секунди від блискавки до грому, щоб дізнатися наскільки близько чи далеко блискавка знаходиться й шукати притулок. Ніколи не стійте й не грайте під грозою в цю «блискавичну» гру! – вона дуже суворо глянула на обох, прямо в очі. – Також, ні в якому разі не обирайте за прихисток від грози високе або одиноке дерево! Якщо ви в полі чи на галявині – треба лягти на землю! На вулиці в місті треба прихиститися в будівлі. Запам’ятайте це на все життя!

Обійнявши обох діток і поцілувавши кожного, по черзі, в маківку, Христя поквапила їх вмиватися, надівати піжами й лягати спати. Вечір був насиченим і веселим, отже спати вони будуть міцно й солодко.

Поки діти вмивалися, вона вийшла на ганок – глянути на подвір’я після грози. За воротами вода текла по дорозі, наче річка. Вдалині світла не було, мабуть обірвало дроти. Верба, що росте під вікном спальні, нахилилась до землі й майже лягла на клумбу з барвінком. По подвір’ю валялися гілки з навколишніх дерев, тиша стояла страхітлива – не було чутно ані звуку, окрім стікаючих крапель дощу з даху та десь вдалині поодиноких машин. Ані собаки, ані цвіркуни жодного звуку не подавали. «Ось, про що треба писати – про реальне життя! Про навколишнє, що реально переплітається з нами. Тоді кожен зможе ототожнити себе з головними героями й більшим захопленням читати», – подумала Христя й подивилась на темно синє небо, що наче затягувало. А повітря було таке легке й ароматне, що з кожним подихом здавалося, наче тіло піднімається все вище й ближче до глибокого безкінечного неба, туди – до Всесвіту.